ТРИ ПОВЕРХИ ВЕРТЕПУ I Перший поверх — володіння Цапа. Це напівкорчма-напівтюрма, де жага двоспальна, мов канапа, ярма ярмаркові і юрма. Побутове сонне солодійство, де Охрім, Одарка і окрім них повсюдне дійство — це блудійство в храмі, де найвищий символ Хрін. Тут ми бенкетуєм, бешкетуєм, випиваєм чаші і моря і супроти Смерти мушкетуєм, в ус не дуєм, хрипко колядуєм про якогось Бога і Царя. II Але є над ним і другий поверх. Цвинтар для Поетів та Музик — царство дерев'яне і лялькове, звалений зужитий реквізит. В'януть канти, і мовчать дишканти, і лежить пустеля нічия, мов навік пішли Комедіанти в рай, де не женуть утришия. Птах не піє, Віща Книга тліє між безносих масок та гримас. Нас ніхто не любить, не жаліє. Подивись, Маріє: все маліє. Тільки Бозя рюмсає про нас. III Але є, нарешті, поверх третій: це поля, що світяться здаля. Кожен з нас там їздить у кареті і співає легко: гоц-ля-ля. Там Петро баламкає ключами, сторож парку, вертоградний зух. І летять Архангели з мечами — чисто, мов комети — так, що ух! Там почвари, гемони й ґевали геть запали в гепу — і гаплик! Тільки мучить видиво зухвале: Панночок, яких ми цілували, і Землі, що втнула з нас Музик! ПОШУКИ ВЕРТОГРАДУ Ще трохи — і ти збожеволієш від щастя продиратися крізь оці кущі. «Суниця, — повторюєш, — малина, порічка, ожина, ліщина, агрус!» — і знову, як заклинання — спочатку. Сполохані птиці, деякий час покружлявши, сідають тобі на плечі. Мурахи повзуть угору стовбурами твоїх ніг. Ще трохи — і ти затремтиш від насолоди вмирати у цих кущах, гладячи теплих лисиць, котрі перебігають тобі стежку, ще трохи — і ти переступиш… Межа вертограду невидна. Її, можливо, й немає, хоча старий Петро стоїть, мов опудало, відганяючи від саду всіляку потолоч, охочу поласувати ябками… Твоє кружіння колись виявиться недаремним. Залишаючи на шпичастих гілках рештки сорочки і шкіри, прослизнеш-таки в найгустіші чертоги кисню і світла!.. Як і колись шепотітимеш, мов заклинання: «Бузина, калина, чорниця, шипшина, бузок!» Впізнаватимеш кожен прожилок на листках і кожну ягоду, і піщинку, бо всьому є своя назва, яко на землі, так і на небі… ІНДІЯ
1 Індія починається з того, що сняться сни про виправу на схід. І вони сюжетні, вони — наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом. Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води, або голос, який шепоче: «Устань і йди!», але ти не певен, чи серцем почув, чи вухом. Індія — це не зовсім півострів. Це материк, що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник не враховують факту, що світ оповитий Нілом. Що зірки на небі — це, власне, одна з вистав у театрі Бога. І, видно, час не настав — площину нам легше вважати кулею. Тілом. Ми вважаємо кулею те, що лежить, мов корж. Але ти, почувши різке й наказове «марш!», добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти. І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк, і вони в поході співають приблизно так, як ангели у небі нічні херувимські концерти. Площина — це пустелі й царства, хребти, міста, над якими лишень атмосферна густа висота в сім ворожих небес, — і яка з них розрада чи манна! Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз, виноградною впертістю кручених, битих лоз ти проб'єшся туди, де доречне слово «рахманна». 2 Марко Поло казав неправду, коли запевняв, нібито мули, воли, осли над проваллям пітьми і тібетом імли привели його далі на схід — до Китаю. Шлях його, безперечно, — то блуд петлі. Марко Поло, певно, спав у сідлі. Адже далі на схід немає землі, адже Індія — це межа, це те, що скраю. Про який там схід можна казати, якщо є стіна, за якою — велике й німе Ніщо, і Воно не любить нас не знати за що, як здається нам, бо насправді Воно ніяке. Так що тут зупинка для прощ і пущ, і останній камінь, і дощ, і кущ, і тому гординю в собі розплющ — ця стіна не з тих, які беруть зарізяки. Ця стіна — це примара така, об яку розсипається Азія з ії масивом піску, розбиваються валки всі об неї, стрімку, а над нею вже інший вимір: там Бог, світила. Але ти приблуда, і доля твоя така: мандрувати вниз, поки тече ріка, поки віриш: на світло, немов з мішка, можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла. |