Орко любитель побалакати. Йому якось так вдається самому себе накрутити: очі блищать, плечима смикає, руками розмахує. Гриць Драпак відпочиває!.. Чувака прориває на весь «Пінгвін», аж у кут до архітекторського столика луна йде. Тепер, правда, відколи втратив зуби, то балакає вже тихіше і наполовину менше. З того часу й у «зав’язці»! І це добре. Рождьонний пити літать не може, кому не ясно? Хоча часом і в Орка щось трохи цікавіше, ніж завжди, виривається.
Якось у «Пінгвіні», ще як мав зуби, а отже напідпитку, він зізнався мені, що одна з його колишніх мешкала на Східному у «китайській стіні» – тій довгечій панельці вздовж проспекту Бандери, – а виходячи від неї, він і свої використані презервативи також виносив. А як часом забував одразу викинути, то міг півдня проносити у кишені, звичайно, у щось там похапцем замотані, але все одно компромат.
– Розумієш, мої презервативи були тоді по всьому Східному, – підняв пальця до стелі Орко. – Я розкидав сім’я, можна сказати, мітив територію. Я їх сіяв, не жалів. На Східному – в кожній урні, – стишивши голос, начеб видавав велику таємницю. – І на бульварі Данила, і на Лесі, і на Слівенській, не кажучи вже за проспект Бандери і Збаразьке кільце. На кільці – то найбільше! Не те що я хвалюсь, але!..
– Орку, я все знаю.
– А якщо в якійсь урні ще його не було, то я не лінувався зайвий квартал пропензлювати, але таки кинути саме в ту урну.
– Добре, що в урну.
– В цьому є щось сакральне і символічне! – стискав долоню у кулак п’яний Орко.
– Яке-яке?
– Ну, символічне.
– А я колись, до речі, ще мріяв оселитися на Східному. Ті старі «хрущовки», старі дерева… Я люблю старі дерева. А тепер, коли ти там порозкидав свої гандони, то вже й не знаю.
– Та ні. Просто як уявлю, що моє сім’я там по всіх урнах побувало… Це підносить, старий!
– Ну й насмітив ти, голубе.
– Я не смітив. В урну – це не смітити!.. – тихо заперечив Орко. – Хоча… Може, це й до кращого? Це я про те, що дітей мені вже не треба, – так само тихо відповів він мені після деяких роздумів, і пізніше ми до цієї теми більше не поверталися. Про дружин та дітей – ці теми ми обидва намагаємося оминати.
Та все ж деколи Орко так нависне зі своїми одкровеннями, що й мене пробиває, за язик тягне. І тоді випливає в голові щось таке, чого й сам від себе не чекаєш. Я йому якось сказав, що більше ніколи не одружусь, бо якось уночі на порожньому пероні мене обмело одразу три тьотки-прибиральниці, хоч зазвичай, щоб не збулося, вистачає і одної. Я вже й думати забув про це, і де, і що, а тут раптом – чим не аргумент? Можливо, воно десь у моїй голові і раніше сиділо, але просто не було нагоди комусь виповісти?..
Вже й не пам’ятаю, чого я туди серед ночі поперся, мабуть, зустрічав якогось чергового клієнта на Почаїв від Джона. Але спочатку попав на якийсь такий «мертвий час», десь одразу після першої ночі: на пероні ні душі, на вокзалі одні бомжі… Лише ті три тьотки з мітлами. А потім враз три потяги прибули одночасно, на кожну тьотку по потягові. І людей одразу набігло, як комашні, і звідки вони всі взялися?
Я ж розклад давно напам’ять вивчив, то вже тепер став забувати. Але ще дещо пам’ятаю: о 01.31 – «Софія – Київ», о 01.34 – «Чоп – Київ» і о 01.36 – «Київ – Чернівці» (він ще по парних чергується із «Київ – Ів. – Франківськ»). Але потяги – то не для Орка. Коли він вже надто впадає у меланхолію свого пензлюватого страдальства, то, оминаючи потяги, я різко переходжу на машини. І це спрацьовує.
Бо ж то треба знати Орка! Не менше, ніж про тих своїх сидорових кіз, він любить згадувати про драндулети, якими їх возив. Якого з них побив, а якого продав або купив… Ми обоє любимо перебирати у пам’яті наші колишні авта. Дивно, але це трохи лікує. Ну, а потім уже він декламує. Це вже, можна вважати, під завісу. Але порядок черговості завжди один і той же: спочатку – жінки, потім – машини, ну, і нарешті – Вінграновський. Усього два рядки – Орко зазвичай далі не йде.
– Ти ж повір! Я знаю напам’ять усього Вінграна, – каже він.
– Ану давай із Вінграновського! – Я ніколи не гальмую процес, принаймні на цьому етапі.
– Лошиця нюхає туман, з туману пахне їй туманом… – каже Орко і повторює це ще разів із вісім у різних інтонаціях.
– Лошиця нюхає туман, – буває, слідом підхоплюю і я, але Орко того не любить.
– Ти – як рвотний порошок, їй-бо! – кидає він на те, бо я, на його думку, тільки все псую.
Може, й так, бо п’яна Оркова дикція по-своєму мила й зворушлива. Чого не скажеш про його набридливі історії… Я ж то знаю, на що максимум спроможний Орко – це залицятися до практиканток у «Пінгвіні», що їх улітку направляють туди з кооперативного коледжу, і він зі своїм червоним писком й у червоній куртці на додачу бовваніє там між столиками, наче старий когут. Хтось йому бовкнув, що у червоній куртці він виглядає молодшим, то тепер її взагалі не знімає… А щодо машин, то у цьому з Орком краще не сперечатися. Тут він ас! І водій, і механік. Якби ще й не пив. Бо коли п’є, то завжди потрапляє в історії – це вже така у нього карма.
Як почали ми наше знайомство з того історичного падіння з підвісного мосту у Серет навесні 90-го, то так і досі. Ми тоді з Крохою ледь його витягли. Кроха тоді ще у якомусь ресторані лабав, здається, у «Калині». А тепер він велика людина, працює на телебаченні, часом пересікаємося в центрі, але рідко… А Орко досі як не з мосту, то без зубів. І ще терендить мені про якогось бусіка.
Це у нього тепер нова ідея-фікс: хоче зайнятися перевізництвом, хоч водійських прав тим часом уже більше двох років як позбавлений, сам казав. Десь за Козовою зупинили його у середньому ступені. То він ще й почав залупатися, як результат – три роки без прав, і той термін ще не вийшов. Хоча, якби було бажання, інші ж якось вирішують… Тим більше, що у Інки тепер і там, у державто, хтось з’явився. Але Орко – то є Орко! Сьогодні він на все готовий, а завтра готовий, але вже по-іншому. Я йому навіть як приклад свого друзяку Ярка ставлю, який вже також був докотився, а тепер он зав’язав і є у Львові шанованою людиною… Орко все те слухає, але своє знає. На «Пінгвін» він час завжди знаходить, а піти права викупити, як люди роблять, звичайно, ніколи. Але!.. «Пінгвін» без Орка також не «Пінгвін», принаймні для мене. Тоді, може, краще хай буде так, як є?
Ще як Орко хіпував на тому своєму драному кабріолеті і часом зранку не пам’ятав, де залишив його звечора, то від «Пінгвіна» ми й починали пошуки. У «Пінгвіні» й закінчували! А одного разу так набралися на радощах, що не могли згадати ні він, ні я, де його знову залишили, вже знайденого… «Опель-тігер», класна була машинка. І тоді ми знову почали з бульвару, напроти арки, перед «Перемогою», на Грушевського, біля медіну.
Улюблене Оркове місце було саме там, перед головним корпусом медуніверситету, під вікнами ректора! Потім по діагоналі – майдан Волі, і на паркувальний майданчик перед готелем «Тернопіль» також заглядали. Якщо й там не знаходили, тоді вже по іншій діагоналі – через двір третьої школи – на Словацького, у дворик за театром, де колись було бюро екскурсій і подорожей. То вже моє пам’ятне місце! Тепер там одна на одній агенції нерухомості, але широкий двір той самий. Якщо й там мимо, то метр за метром починали прочісувати всі прилеглі вулички вздовж бульвару.
А якось, коли ми вже все облазили й Орко навіть намірився писати заяву про викрадення, а я просто радив йому піти перевіритися на склероз, то, лише завернувши у «Пінгвін», шляхом дедуктивного методу, логічних конструкцій і тому подібного, ми знайшли його «тігера» на найвиднішому місці, на платній стоянці перед головним входом на залізничний вокзал. Правда, машина була вся в болоті, та ще й права фара розбита.
Де взялося те болото і розбита фара, Орко, либонь, і досі згадує. Він по п’яній без халепи не може. Але що мені дивуватися, хіба не такий самий? Коли одного разу я й сам так припаркував свою «сімку», що аж на третій день згадав де. Добре, що взагалі згадав. Тепер он таксує десь у Копичинцях… І вилізло, що зробив я одну велику дурницю, що продав її якомусь діловому фуцану без переоформлення, а просто за дорученням. Мовляв, менше мороки. Звичайно, менше, особливо йому, а мені тепер за старою адресою на гуртожиток комбайнового заводу (вахтерка зателефонувала) приходять постанови суду про штрафи… Біля якогось Сухоставу сфоткали мої номери і швидкість за сто, а машина ж досі на мені рахується. Поштою прислали виписку із суду. Інка потім ще тягала мене у прокуратуру, аби оскарження писав.
