Інка каже, що цей куховарський талант передався мені від татового тата, нашого діда Сянька, що десь там служив куховаром, а Джон-молодший з радістю уминав і мої рагу, і картоплю з оселедцем, і салати, кожному з яких я вигадував назву, як от: «Останній спалах літа», чи там «Рання осінь», наприклад, – це з останніх моїх шедеврів. Та й усе інше «від дядька Яші», як він сам каже, ішло за перший сорт. І хоч вибір страв у мене, відверто кажучи, невеликий, зате я більш-менш досконало освоїв кожну з них: і картоплю смажену, і пюре, і рагу, і смажену яєчню з цибулькою, і, звичайно, рибну юшку, і супи різних видів також. До того ж, експериментую з різноманітними приправами. А часом саме життя допомагає експериментувати. Одного разу, коли з’явилися кабачки, у нас закінчилася мука. То я спочатку спробував на крохмалі, а потім знайшов трохи кукурудзяної муки, і яка смакота вийшла! Відтоді я кабачки лише на кукурудзяній муці і смажу.

За великим рахунком мої кулінарні витвори можна назвати «здоровою селянською їжею», хоч інколи мені приходили в голову абсолютно божевільні ідеї. Наприклад, зварити коропа у молоці. Інка на це сказала, мовляв, лише молока шкода, і відмовилася їсти. Зате племінникові сподобалося, та й відбувся він лише легким проносом, хоч, може, навіть і не від цього. То ще не доведено.

Єдина серйозна проблема – це мій склероз. Час від часу забуваю виключити плиту і вже спалив Інці казанка, чайника зі свистком, ще одного старого чайника без свистка і навіть жезву, де варив каву. Але Інка лає мене не так за зіпсований посуд, як за кіптяву на стінах та меблях, бо ще один ремонт їй зараз не по кишені. Мені також не по кишені, отож просто мовчу й сопу у дві дірочки. А з першої зарплати відкупив їй китайського під німців «Отто Штекера», що сам виключається, і тепер з чайниками чистий спокій. Зате окріп із присмаком. Дідько його знає, з чого ту свою пластмасу роблять ті йохануті китайці.

– До чорта! Ти ще спалиш тут усіх нас нафіг, братику! – кричить на мене Інка і забороняє навіть близько підходити до кухні.

Коли вона кричить, я просто мовчу. Останнім часом з нею частенько істерики. Можливо, то все від нерозділених почуттів, принаймні цим можна хоч щось пояснити. Була ж зв’язалася із якимось молодим, та ще й жонатим. А потім, мабуть, для контрасту, двічі приїздив старий скандинав, а після скандинава ще якийсь напівіндус із Лондона, який тепер начебто запрошує її туди на Різдво. Але ж напівіндус – і раптом на Різдво?.. Не дуже я у це вірю і, суто як сестрі, інколи висловлюю свої сумніви вголос, але це її ще більше бісить.

Може, й із Джоном у них із самого початку дало тріщину, бо вона і від життя, і від Джона завжди хотіла по максимуму, а йому завжди було все по цимбалах… І якщо брати за її, Інчиним, максимумом, то все ж дещо їй вдалося. З того, що реально було досяжним, дечого вона таки добилася. Заробітчанка, що повернулася із нікуди у власний стоматкабінет, плюс шикарна квартира «з балконом на море», тобто з видом на озеро. І ще й на «туфельку» залишилося, і мене прилаштувала максимально можливо, як могла…

І все ж Інці не завадило б хоч трохи підлікувати нерви! Бо друга серія – це коли треба платити за кредитом. Із 7-го по 12-те кожного місяця двісті чотирнадцять доларів. Начебто і небагато, як для такої крутої стоматолужки, як моя сестра.

– Щомісяця, як мінімум, одна новорічна подорож до Кракова! – щоразу приповідає Інка одне й те ж.

Але чому саме до Кракова і чому новорічна, я не допитуюсь. Єдине, що її у таких ситуаціях ще трохи відволікає, як я помітив, – це Джонове хропіння з диска. Ще хтозна-коли вона його записала, а потім переписала собі на комп’ютер. І тепер, як особливо голосно починає верещати, я вмикаю те Джонове хропіння – і вона тоді кричить, що поб’є компа, і мою дурну голову також відірве, і кудись там викине до собачої сраки, але невдовзі таки вгамовується, починає рюмсати і просить пробачення.

Та й заборона не підходити до кухні триває також недовго, і через день-два моя сестра сама просить мене приготувати їм щось смачненьке. Або купить мексиканський чи італійський набір овочів з тих заморожених сумішей і пропонує мені розвагу.

– Давай, – каже, – братику, сьогодні я є вдома. Зафігач-но нам своє рагу, тільки не переперчи, як завжди.

Я і радий старатися. І до овочевої суміші завжди додаю ще щось від себе, і перцю також, як завжди, – і чорного, і червоного, і тертого базиліку, звичайно, кілька дрібно порізаних печериць з холодильника і навіть пучку мівіни, щоб це було справді схоже на рагу, а не на просто варені в олії та сметанці овочі… Втім, від того, що я тепер сам почав куховарити, мій власний колишній апетит так і не вернувся. Більше того, тепер це стало майже фобією: їсти чи не їсти? І що буде з головою? Через той дикий головний біль, що з’являється завжди несподівано, проте щоразу обов’язково мусить впасти в око щось із городини: або розтрушене на тротуарі цибулиння, чи якась гнила морквина під базарним прилавком, чи огризок кавуна в урні… Через це й на банани дивитися не можу. Але то таке: хоч їж, хоч не їж – все одно не врятуєшся.

Відколи ото у Празі отримав пустою бомберою по голові й зав’язав з алкоголем, то начеб відмотав касету на двадцять років назад… Мимохіть згадалися речі, на які, здавалося, вже давно поклав. Наприклад, знову згадав, як грати у волейбол, і міг спостерігати за ластівками так, наче бачу їх уперше, і так само слухати дощ, скапування крапель зі стріхи, а ще я згадав смак смородинового варення, яке у дитинстві любив найбільше. І всі свої дитячі риболовні місця я, звичайно, також одразу згадав. Тим більше, що про них я й так ніколи не забуваю.

А ще робота на городі – це й справді наче повернення у дитинство і юність… Десь із сьомого-восьмого й особливо дев’ятий і десятий класи це була моя справа, і я з них майже не вилазив, з наших обох городів – бабиного і татового. Тоді у нас була велика сім’я, але ми мали лише два городи. Тепер мама, якщо не рахувати тітки Мартохи, сама, але у неї вже цілих чотири у чотирьох місцях – це якщо без тітчиного, якого вони здають в оренду. Цієї весни й літа з бухлом я вже зав’язав остаточно, і багато працював на усіх городах, і, не буде перебільшенням, працював, як ніколи, із задоволенням. І в селі на городах, і в місті біля плити.

Бо ж Інка часто у роз’їздах – як не з малим по дитячих санаторіях, то із своїми залицяльниками по дорослих, а квартиру без нагляду надовго залишати також ризиковано. Тим більше тепер, коли у нас з’явився ще й містер Шон – капловухий шотландець. То я цього літа і в селі, і в місті встигав. Матінко моя! Давно я вже не отримував від звичайних речей такого кайфу. І головне – за весь рік ні грама алкоголю, просто так вийшло, хто б міг подумати! А коли я якось сказав Оркові, що, мовляв, усе, баста, так воно тепер і буде, то спершу в його очах майнув такий щирий переляк, що я такого вже давно ні в кого не бачив. А потім з’явилося просто співчуття, яке він із душевного благородства начеб ще й приховував, начеб почав мене ховати ще живого. Так ще ставляться до невиліковно хворих.

Коли я залишив студію на Орка, а сам урив на чехи, то все ж не забував щомісяця пересилати йому свою долю за оренду. І Орко таки протримався до мого повернення, хоч і з перебинтованою головою, і ми ще навіть навесні будували якісь плани, і я ще навіть устиг заманити туди Анжелку, аж поки цього літа ми програли останній суд, і невдовзі прийшли ті дві тьолки-лякачки із золотими фіксами. Мабуть, там у них в судовиконавцях навмисне таких лякачок тримають.

Якщо вірити науці антропології, то всі ми колись вийшли з африканського континенту, всього лиш якихось сорок тисяч років тому. З погляду вічності – це ніщо, навіть менше, ніж мить! Але з погляду вічності й усе інше ніщо, і взагалі все ніщо. І хто його знає, може, невдовзі настане час, коли всі ми туди й повернемося, назад до Африки, або ще простіше – Африка сама прийде до нас. Глобалізація плюс глобальне потепління, а далі – греби, чувак, звідси, поки не пізно, і це також буде стосуватися всіх без винятку.