Хто чкурнув, той чкурнув, а Данило Пришийкобиліхвіст таки встояв на місці, а іншим воно було й байдуже, тож і вибирали собі сопілки та й купували по шелягу.

Вибрав калинову й Михайлик, але Копистка, по-батьківському глянувши на незнайомого молодика, прираяв:

— Бери, сину, кленову: при соловейку різана.

— Та й що?

— Веселіша.

— Сількись! — відмовив парубок. — Я зараз такий веселий, що в мене до танцю заграє й калинова, — та й кинув до шапки шеляг.

— Чи, може, тобі кохану привабити тра? — пильно поглянувши на хлопця, спитав старий Копистка.

— Кохану, — просто відповів парубок, навіть не почервонівши.

— То інша річ! Бери калинову…

Вони з мамою рушили б далі, коли б не озвався до діда Омелько, Прудивусів брат:

— Мені також калинову, — та й блиснув зубами, наче ріпу гриз.

— У дорогу? — спитав Копистка. — До Москви? Омелян кивнув.

— Чи ж дійдеш?

— Немає неможливого для смертних, як сказав Горацій…

— Свою дарую, — урочисто мовив Копистка і простяг молодикові калинову, улюблену, що з нею дід не розлучався років тридцять.

Вона була згори кругла, а далі — гранчаста, ота сопілочка з калиночки, ясенове денце.

Чи не ціле літо колись робив її старий Варфоломей.

Дротиною випалював.

Скельцем чистив.

Клаптем сукна з рудої свитки натирав.

Вперше грав на ній серед ночі — над річкою.

Потім попід стріхою тримав: нехай поповисить, нехай її продує мирославський вітер.

Потім кілька десятків років не розлучався з нею. Нікому й доторкнутись не давав. I ось тепер…

— Візьми, Омельку, — журно мовив старий, дунув востаннє та й віддав до рук хлопцеві.

— Спасибі, — подякував Омелько і тричі, як годилось, поцілувався з Кописткою.

— Вона в мене… той… зачарована.

— А як? — спитав Омелько.

— Сам побачиш…

Попрощавшися з дідом, Омелян і Прудивус уже були рушили далі, та Варфоломей сказав:

— Якщо зразу не слухатиметься, обріж її… чи розмочи… чи підсуши в дорозі.

— Гаразд! — і Омелько вклонився ще раз, і вони, рушаючи, перезирнулися з братом, з мартоплясом отим дуркуватим, з

блазнем присусуватим, якого Омелько так любив за добре, за відважне серце і зневажав за все штукарське непотребство, за все горе, за всю ганьбу, заподіяну блюзнірським лицедійством рідному їхньому батенькові, старому гончареві Саливонові…

Коли брати пішли собі, потягла далі свого синочка і наша Явдоха, хоч він уже й принюхувався:

— Ми ж, мамо, й не обідали сьогодні.

— Дарма! — сказала матінка.

— I вчора ж, мамо. Явдоха суворо мовила:

— Пора до коваля.

— Але ж, мамо…

— До коваля! — і марна річ була б — тої хвилини з нею сперечатись.

Звично побравшись за руки, вони знов заспішили на вишгород, туди, де чорніли руїни домініканського монастиря, де мрів на башті видний здалека сокіл, який останніми днями ніби й не злітав звідти ні на часину.

Мати вже не потурала парубкові й ніде йому, босоногому, спинятись більш не дозволяла.

Була ж бо Клечальна субота, і ковалик-москалик, той не відомий їм Іванище, міг от-от з родиною піти до церкви.

22

Хоч до церкви ще й не дзвонилося, хоч і було задосить часу до початку вечірньої відправи, єпіскоп, готуючись до служби божої, як те в нього водилося, мав би вже й зосередитись, одрішаючись од справ земних і душею воспаряючи до бога, але зараз, звичний порядок порушуючи, він був не на самоті з богом — перед вечірнею, тобто перед відправою, котра, нагадуючи нам про гріхопадіння прародителів, кличе до спокутування гріхів, напоминає про смерть, про вечір дня, зближуючи його з вечором грішного людського життя.

Архиреєві потрібно було б поміркувати й про завтрашнє празникове казання, але й цього він зробити зараз не міг.

Його преосвященство сидів біля столу — під старезною високою вишнею, в саду, поза будинком, скинувши клобук і рясу, в самих лише полотняних, по-козацькому рясних шароварах та в сорочці, вишиваній руками молоденької племінниці, Ярини Подолянки, що з недавньої пори хазяйнувала в архирейській господі.

Сидів старий Мелхиседек мовчки та непорушно, бо журився: гордощі й краса Мирослава-города, Омелько Глек, завтра на світанку мусив рушати в далеку путь, до Москви — з листом до царя, а сьогодні востаннє мав співати на криласі в час вечірньої служби.

Старий єпіскоп сидів мовчки, хоч він там був і не один, а з гостем, давно не баченим, довго сподіваним, з давнім запорозьким побратимом, з Козаком Мамаєм, що про його прихід до Мирослава вже гомоніли по всіх хатах і майданах.

Друзі один на одного поглядали допитливо, шукаючи слідів часу: в очах, у голосі, в рухах, у диханні.

Мовчали, зітхали, аж вітер ходив по вишневому саду, — то зітхне один, то другий, то знов той самий, — але з уст ні пари не пускали.

Мелхиседек за кілька років подався й змарнів, хоч у його білявому волоссі не так уже й видніла сивина. Він став уже літнім, зосередженим, навіть трохи похилим.

А наш Козак Мамай… ні, ні, час його не займав!

Як було йому сорок, так і жив, не старіючи: протягом десятків літ лишався таким же, як тепер, — наче завше було йому сорок та й сорок.

Ген-то коли й бачились вони, давнезні побратими, але зараз, як буває тільки між друзяками щирими, між товаришами ратними (в час війни і в час миру), їм оце зараз, видно, хотілось лише, удвох отак сидячи, просто хорошенько помовчати.

Помовчати…

Побазікати ж можна і з приятелем, а помовчати лише з вірним другом і товаришем.

… Чарки та келехи стояли на садовому столі.

Карафи й куманці.

Барильця й чари.

Але ж Козак Мамай і єпіскоп, вони, — смішно сказати! — прикладались коли-не-коли тільки до глечика з холоднющим молоком.

Єпіскоп, правду мовити, хильнути чарочку любив — ще з давніх козацьких літ на Запорожжі, — але в день служби божої ніколи й не нюхав, як того не роблять і в наші часи перед виставою — всі щирі артисти (коли вони таки артисти!), що в рот ні ріски не беруть, — їй-богу ж, правда!

Козак Мамай також умів, нівроку йому, добре-таки вмів клюкати й вихиляти (будь здоров, пивши!).

Умів він дудлити й жлоктати.

Кубрячити, смикати й лигати.

Кружати, смалити, смоктати, цмулити, цюкати, хлебестати.

3 кухлів, з кварт, з чарок, з покришок, з мисок і макітер, з коновок і відер, умів пити ручкової, пити нахильці, черкати і чаркати, — все він умів, анахтемський Козак Мамай.

Але завжди, коли знов та й знов заходила на Вкраїні сутужна пора війни, він, оцей т р у д н и й Козак (задля інших трудний, а ще трудніший задля себе), що в нього година гультяйства аж надто часто чергувалася з порою обмежень та невигод воєнного часу, коли самохіть не брав ані ріски хмільного, коли спав проти неба при всякій погоді, коли сам себе судив за будь-яку дрібну провинність, бо вважав своє служіння простому народові незрівнянно вищим від служіння, скажімо, пана Купи якому-небудь начальству, а чи й від служіння самому господу-богові, що про нього мусив дбати Мелхиседек.

Отак вони й сиділи, старі товариші, п'яні-п'янісінькі від самої лише радості нового побачення, мовчали, зітхали й знов мовчали, і тільки Песик Ложка, що був, як і завше, біля свого Мамая, тихо скавулів од нетерплячки й від голоду, бо сьогодні Козак іще й сам нічого не їв, та й Песика нагодувати забув.

Ярина Подолянка, молодесенька господиня, мала бажання добре почастувати гостя, що про нього вона ще змалечку, а потім уже й по монастирях Європи, де нею опікувались вихователі-українці, чула багато кумедних, а то й страшних переказів, — але ж ні Мамай, ні її дядечко — не пили й не їли, та й на неї уваги не звертали, хоч і поглянув Мамай, сюди прийшовши, так поглянув на панну Ярину, наче мав їй щось вельми важливе сказати, а тепер забув, бо вони зараз, поряд під вишнею сидячи, наче й один про одного забували, поринувши в якісь прикрі думи.

Ярина поверталася в дім, але й звідти на Козака поглядала, немов чекаючи від нього якогось важливого слова.