А він сам, гой довготелесий Климко-Прудивус, зникши тимчасом поза коном, уже виринув з другого боку, скоренько перебравшись за козака й застібаючи на ходу нап'ятий на голе тіло старенький червоний жупан і шукаючи поглядом, куди по-літи старе лахміття, щоб руки звільнити та причепити шаблюку, що стирчала під пахвою… Лукаві мислі Климкові крізніли на виразному обличчі, і кожен рух його душі осявав цілу постать базарного блазня, який, видно, віддав себе служінню народові un saecula saeculorum, тобто на віки-вічні…

Поки Стецько його повернення не зауважив, Климко жбурнув стару одежину куди здря, на прездорову макітру, що під нею нудила світом панна Смерть, ще й сторч поставив на своїм лахмітті вітром підбиту шапку-бирку, і все лягло і впало так, що можна було подумати, мовби то й не макітра зовсім, а сам нетяга-Климко сів на землю, обернувшись спиною до глядачів.

Скоренько впоравшись, Климко вихопив шаблюку і ступив до Стецька, і таку пику скорчив, аж пан, півтора людського, й не впізнав шелихвоста, котрий наділив йому того кота в мішку, що й досі бовванів на вершечку Бевзевої шибениці.

Аби пан і далі не спізнав його, просторікуватий Климко забалакав з ним не по-людському, а віршем:

— Я — запорожець, воїн справний,

Я лицар всьому світу славний,

Бо воріженьків подолав:

Усім, хто ліз до мої хати,

Заступнице пречиста мати,

Я добрих духопелів дав…

3 самою Смертю хочу стати

До бою, —

Зброю

Зрихтував!

Якби придибала вона,

Завдав би їй прочухана!

Прудивусів бас гримів над мирославським базаром, і всі його слухали, хоч і говорив мартопляс віршами, як це тоді, на превеликий жаль, у виставах здебільшого водилося, хоч марнослівні вірші на кону — ані тоді, ані тепер не тішили й не тішать глядачів і лицедіїв, крім хіба тих чудових винятків, коли з кону бринять мерехтливі п о е т и ч н і строфи Шекспіра, Пушкіна, Ростана чи Лесі Українки, — хоч, може, це мені тільки так здається, бо ж актори наші здебільша втратили тепер уміння читать на сцені вірші, бо ж не вмів того навіть великий Бучма.

9

Отож і вірші, якими несподівано (з ким біди не буває!) заговорив Климко, як і здебільшого вірші в театрі, були велемовні й незграбні, і Пришийкобиліхвіст аж очі витріщив, почувши рими в послідовно прозаїчних вустах Прудивуса:

— Ішов паночок з міста,

За ним дівочок триста…

За ним?

За ним?

За ним!?

— Та ні, повів їх Клим!

— А панночка ж яка

Лишилась для Стецька?

Хоч далі, не витримавши в розмові з глядачем навіть незрівнянної насолоди від своїх власних віршів, Прудивус рада том заспівав:

— Коханням серце — вщерть,

А панна ж тая — Смеееерть!..

I замовк, аж ніби сам злякався свого єрихонського голосу, л пан Стецько обережно спитав:

— Це ти часом не з мене кпиш, козаче?

— Ти ж — лагідний. Тютя!

— Яка це тютя?

— 3 полив'яним носом. Глиняна! Ота, що в ню діти на базарі свистять. Еге ж! Тебе дурять! 3 тебе глузують! А ти? Облизав макогона!

— Та він же втік, отой Климко триклятий!

— Аж ось він! — і дідько лукавий кивнув на макітру, сховану під Климковим шарпаним і драним убранням. — Осьдечки сів та й спить. А ти? — і він подав йому дрючка. — Тримай!

— Навіщо?

I Климко знову заговорив не по-людськи:

— Візьми отсю палицю

В свою міцну правицю

Та й бий того мазницю,

Проклятого п'яницю,

Що збув тобі лисицю,

Щоб крівцею зросив він

Усю отсю травицю…

Трах, бах, тарабах,

Лупцюй хама по губах!

Коли ж пришелепуватий пан Степан, схопивши дрюка, торохнув по Климовім лахмітті, під яким стояла макітра, крихка полив'яна посудина, як про те й попереджала гончарівна, не витримала й хряпнула, розпавшись на дрібні черепочки.

I тут же, страшно й сказати, гримнув вибух.

Усе заволоклося димом.

Глядачі сахнулись від помосту.

Закашляли.

Зачхали.

А Прудивус…

— От бачиш, до якого вітру я ходив! — пирснув той чортула до пана Стецька. — Хто вітрові служить, тому, сам бачиш, димом платять.

Але Стецько, в тім диму потонувши, чомусь не відповів. А коли дим трохи розвіявся… коли дим трішки розвіявся… вражені глядачі побачили…

10

— Що ж вони там побачили? Поза лугами — дими стовпами? Ні.

Вітер повіває, димок пошибає, а в тому димочку ластівка шугає?

Яка там ластівка!

… Смерть, а не ластівка, ота панна, що визволилась, нарешті, з-під макітри.

Вдавав кирпату панну той самий безвусий рухляр, Іван Покиван, усе такий же спритний, хуткий, патлатий і веселий, худий, як зелена трясця, тільки перебраний за міську панну: в картатій плахті, в плисовій керсетці, в сережках, у добрім намисті, в скиндячках, що вкривали на спині дзвінку сіножатну косу, яка звисала з потилиці, де й має теліпатись у панни дівоча коса. Були в тої панни й червоно помальовані щоки (бо завше її мучила хіть невситима до їжі), і тримала вона в руці велику людську костомаху, що їх так багато валялось тоді по степах, по шляхах і дорогах, — і вона, тая прегірка панна, виникши з диму, від пострілу, що гримнув після вдару ломакою по макітрі, преспокійно гризла гомілкову кістку, догризала, кінчаючи либонь полуднувати.

Так, так, це була Смерть, спритна й моторна господиня всього живого, яка не знає ні лестощів, ні пестощів, якій назустріч ми завше самі поспішаємо, бо ж нема сили чекати, коли їй самій заманеться по нас прийти.

Еге ж, це була Смерть, що про неї люди говорили: «тільки й правди в світі, що смерть», бо не розбира ж — хто бідний, хто багатий, хто пан, а хто людина.

Це була Смерть, яка всіх наділяла зрівна — і Стецьків, і Климків: штирі дошки й землі трошки, як кажуть гуцули, — як з лука спрягло, та й нема чоловіка!

Так, це була видима Смерть, але поява її в кумедії… тільки розсмішила глядачів.

11

Та як же було й не розсмішити!

Данило Пришийкобиліхвіст, ведучи далі роль дуркуватого пана Степана, розчовпавши нарешті, як підступно підкував його анахтемський Клим, перестрашений, позадкував на край кону і знов ненароком опинився поряд із Демидом Пампушкою.

А той Демид, глипнувши на панну Смерть, тільки сплюнув, бо ж не піддавався чортячим чарам театрального мистецтва, але в ту мить, коли моторна панна, зірвавши з власної потилиці дзвінку сіножатну косу, по-дівочому перев'язану голубою лентою, кинулась була до нього, пан Купа оджахнувся, мало не впав з пенька, хоч, правда, падати було й нікуди, — аж надто тісно стояла юрба.

Від навального нападу пан Демид Пампушка, хоч і бував у бувальцях, а замолоду навіть уславився, як звитяжний козак-запорожець, від несподіванки пан Купа-Стародупський мало не скрикнув, бо ж це, мабуть, не вельми й приємно, коли на тебе кидається з косою сама Смерть.