— Ти тільки поглянь… поглянь на вітця Зосиму! Ледве клигає… Га?

Владика, викрикнувши якесь прокляття, схопив клобук і патерицю, навіть не взявши на гаплики своєї ряси, що з-під неї визирала, як у звичайнісінького мирянина, вишивана сорочка, вибіг з дому й по красній вулиці міста помчав за всіма.

На базарний майдан.

Де були шибениці.

Подався за ним і Пампушка.

I, вже з порога, кинув панові Хіврі:

— Ненавиджу!

I поспішив за всіма на базар.

28

А на базарі панував катюга.

Звідки його привів до Мирослава пан Пампушка-Купа-Стародупський, невідомо, але зразу ж таки, повернувшись із своєї Стародупки до міста, на високу посаду полкового обозного, почав пан Купа всі справи з того, що завів у ратуші чималу канцелярію, найняв для охорони міського порядку кільканадцять десятків гайдуків і молодого ката, недавнього бурсака, що проміняв попівство на катівство, у віданні якого були тепер три шибениці, урочисто зведені на високім помості серед мирославського базару, — і все це притьмом потрібне стало панові обозному, бо ж він уже готувався до високого гетьманського становища і мусив себе привчати до всього того заздалегідь.

Хто його зна, що він був за проява, той кат, але своє веселе діло він любив, як люблять його такі ось недолюдки, охочі митці сього діла, що завше знаходяться — в будь-якій країні, м будь-яку пору, за будь-яких гетьманів, царів чи королів.

Звали того катюгу Оникій Бевзь, і за короткий час, за кілька днів, що він пробув у Мирославі, його вже знало велике й мале, бо ж він, ані разу ще й не справлявши своєї катівської служби, зачарував пана обозного музичним хистом і високим голосом, співаючи на криласі в мирославськім соборі під час відправ, коли без архирея служили самі попи. Так хутко пізнали в місті пана ката ще й тому, що він, некликаний, частенько втручався до сімейних чвар у будь-якій хаті, повчаючи й напучуючи кожного, хто мало дбав про спасіння душі, хоч його ради й не просили, — і не те, щоб він був такий уже старий, коли за віком кортить повчати інших, — ні, він любив усіх повчати лише тому, що він був кат — у повному розквіті сил (а катівське ж діло людину вмудряє), ставний, молодий, чорновусий, банькатий, такий собі молодий бог смерті, — і його в місті, хоч і не було тут за останні роки жодної страти, всі стали боятись гірше від самої смерті, бо люди помирали й помирали, а ніхто з живих так-таки й не бачив тої страшної пані.

А Оникія Бевзя бачили.

Бачили й любов його до катюжного діла.

Бачили, як ретельно він обсадив повноцвітним маком, нагідками, рожами, чорнобривцями та крученими паничами свої три новісінькі, міцні й високі шибениці на базарі, як заквітчав їх нині й троїцьким клечанням.

Бачили люди, як він щодня різьбив, мережачи преловкі візерунки на тих на трьох нових стовпах.

Бачили, як він серед базару, сівши на фарбованім помості, сплітав із барвистих вервечок з кінською волосінню добренні зашморги, — запас біди не чинить! — а потім довго розминав їх і своїми довгими й товстими пальцями, а потім милив вірьовки марсельським милом, на власні гроші придбаним, а вже потім…

Та ніякого «потім» у цьому нудному городі катюга ще не мав: Оникій Бевзь, художник свого діла, нудився без роботи.

I тільки вчора ввечері пан Купа вперше покликав його до себе додому, налив срібний кухоль горілки і велів сьогодні постаратись коло запроторених до кутузки непевних чужинців.

— Вони ж, мабуть, католики? — спитав Оникій Бевзь.

— За те й повиснуть! — відповів Пампушка.

«Ну-ну!» скорчив здивовану пику Бевзь, бо ж до пана Пампушки він був приставлений для наглядання від святої конгрегації і знав, що пан обозний — скритий католик.

Виходячи вчора з господи обозного, Оникій Бевзь уперше лицезрів красуню Роксолану, політично вклонився їй, як його вчили в полтавській бурсі та в потаємній ватіканській школі, десь у Варшаві, вклонився й іще раз, хоч пані й не відповіла, бо ж вона, певна річ, зневажала, як і всі пани та шляхтичі, нице катівське ремесло, не вважаючи його за високе мистецтво.

I ось тепер, красуючись посеред базарного моря на високім помості під шибеницями, нахабно вирядившись у справлений на риночку запорозький жупан, — Оникій Бевзь неголосно співав собі херувимської, поправляв біля шибениць широченний килим — з червоними квітами на чорному тлі, переставляв попід зашморгами круглі мережані дзиглики, пересував туди-сюди чимале дерев'яне розп'яття, і раптом побачив панову Купину жіночку, звабливу й гарну, на почесному панському місці, між чорнобривцями та нагідками, при самім помості, за величезною плахою, що їй тут нині застосування не чекали.

Оникій Бевзь звичайненько вклонився слічній пані Роксолані Куписі.

Тая, звісно, на гречне вітання не відповіла, та пан Бевзь і не образився, розуміючи прикрі умовності життя.

Він красувався.

Перед цікавими до всього очима пані Роксолани.

Перед юрбою, яка, облишивши базарні справи, вже виром нуртувала круг шибениць, бо ж завше знайдуться цікаві гаволови та ще й коло такого лоскотливого видовища, як страта кільканадцятьох ні в чім не повинних людей.

29

Катюга вже попльовував на руки, бо рокованих на страту сторонців гайдуки саме підвозили хурами, позв'язуваних по руках і ногах, і переносили на фарбований поміст, мов дубові колоди.

Чужинців було багато, а шибениць тільки три, а катюга один, то й видовище мало бути затяжним, і від того ще більше повчальним.

— А ти їх порозв'язуй! — глузливо гукнула до Бевзя цікава молодичка, Настя Певна, котру звали чомусь — одні Дариною, тобто Одаркою, а інші — Настею, а ті ще якось там, і вона на всі ймення озивалась, бо ж була шинкаркою, отож і мусила озиватись на будь-яке ім'я, тим паче, що вона звідкілясь узялася в Мирославі зовсім недавно і нахабно затіяла свій власний шинок, хоч і дозволялось торгувати горілкою — в самих лише царських. Вона, ця анахтемська молодичка, вправлялась і вторгувати більше за всіх царських шинкарів того міста, здебільшого старих євреїв, бо ж приваблювала проклятуща жінка козаків та міщан до свого шинку не тільки нерозведеною оковитою горілкою, а й своєю оковитою й трохи похмурою. красою, ледь зизуватими очима, піснями легкими, жартами й дотепами солоними, що так і сипалися з її безтрепетних уст, вабила до себе й своїм частим та глибоким диханням, — а воно збурювалось од кожного парубоцького погляду, який тільки спадав на неї, здіймаючи й без того високі, зовсім іще дівоцькі її груди, — і калатанням дзвінкого серця, яке міг чути кожен, навіть іще й не пригортавши, навіть руками не чіпавши, а тільки око звівши на гарячу молодиченьку й прийнявши з рожевих пальчиків Насті-Дарини добрий кухоль адамових слізок.

Почувши гнучкий голосок, що від нього все миттю збурювалося в чоловічому єстві будь-якого справного козака, Оникій Бевзь приязно їй кивнув, але на кпини шинкарчині навіть вусом не повів.

— То порозв'язуй же! — ще раз гукнула, шкилюючи, шинкарка Настя-Дарина.

— Нема дурних, шинкарочко-Дарочко! — хизуючись червоним жупаном, відказав пан кат.

— Чого ж? — озвалась Настя Певна.

— Сам один я, розв'язавши, з ними не впораюсь, квітонько.

— Але ж це, мабуть, нудно? Губити зв'язаних? — гидливо поморщилась Настя Певна.

— Дарма! Безпечніше.

— Навіть дивитись на твою мармизу нецікаво: чорна робота.

— Ого! Вони ж пручатимуться, кралечко моя мальована.

— А краще розв'язав би. Чи боїшся? — і раптом Одарка-Настя розсердилась-розгнівалась. — Тьху на тебе! Ще й жупан нап'яв! I дивитись на таку байдужу роботу не хочу! — і шинкарочка, живосилом пробиваючи собі дорогу в натовпі, поспішила з базару кудись геть.

Знову вклонившись пані Роксолані, лагідний та чемний катюга потяг до шибениці першого свого в цім городі хрещеника, перехрестив його, ткнув у зуби золочений хрест і заходився біля якихось фахових тонкощів, а робив усе повагом, спроквола, красуючись перед понуро принишклою юрбою, яка не співчувала його державній справі ані-ні.