Інші бояри нарікали, що селяни юрбами часом тікають з Росії до черкаських городів — до Сіверського-новгорода, до Стародуба, до Почепа, до Полтави, а то й на Запорожжя навіть.

Якийсь претовстенний боярин розходйвся, горлаючи про те, що втікачі подеколи вертають з України до своїх поміщиків та вотчинників, щоб витратити їх до ноги, геть вивезти їхнє майно, за димом пускаючи те, чого забрати з собою не можна.

Бояри говорили і горлали так, ніби й війни на світі не було, немовби й не звисала небезпека над московською державою, так декотрі з бояр уболівали за втраченим майном та викладали скарги на дрібні порушення вигод чи спокою українних (тобто окраїнних) вельмож, не можучи ані простити, ні забути помсти власних своїх рабів, котрі панською кров'ю гасили горе, як те заходило тоді не тільки в Росії, а й на Вкраїні, в Польщі, в Чехії та десь там, у далекій Франції…

I цар всія Русі — нічого на прохання Омелянове сказати не зволив, тому лише, можливо, що надворі ще гриміла гроза.

Тільки ще більше спохмурнів, насупився й нажабився, начебто й не він учора слухав у Теремнім палаці казок та пісень українських, ніби й не він так реготав запанібрата з оцим не дуже й гречним малоросом, наче й не він, на двері оглядаючись, перехиляв з молодиком по чарці.

Цар навіть в очі не глянув Омелькові, коли той, на прощання вдаривши чолом, виходив із палати, щоб післязавтра на світанку рушити з обозом у далеку путь, на Україну, і вже знову посланець мирославський не відав — чи ж не схоплять раптово стрільці, чи не чигатимуть на нього при дорозі — не тільки хижі звірі, не тільки десь там чамбуляри однокрилівців, а й тут же, біля самої Москви, нещадимі холопи прекраснодушного й хитливого царя.

Гроза тривала. Починався дощ.

Омелечко поволі-волі простував до виходу з Кремля.

Хоч і не було такого, як водиться в казках, щоб на прощання йому там «у долоні заляпали, в барабан вибили й гроші одщитали», але й не зачепив Омелька ніхто, і він, перехрестившись, мерщій подався від царевого двору до своїх: до гончаря Шумила Жданова, в Гончарську слободу.

38

Слобода, здимівши, дотлівала в пожарищі.

Ні кузень, ані гончарень московських понад берегом Яузи вже не було: ані горна!

Все вилизав огонь.

Не лишилось навіть коминів над згарищами, бо ж палили в халупах по-чорному, тобто без печей, без димарів.

Вогню по дзвіницях уже не вістили, але прозорі, огнедихатi дими ще приникали до зрошеної зливою землі.

Люди, мов привиди, погорілищем блукали в надвечірніх сутінках, осяювані спалахами блискавиць, котрі й підпалили допіру цей куток Москви, оці нужденні халупи, що їх і погасити було нелегко, та й заливати з Яузи водою того божого, від блискавки, вогню налякані попами гончарі та ковалі не зважились, бо ж, за старим звичаєм, пожар, який почався від грози, гасити можна лише квасом, пивом, молоком та яйцями, а нічого ж того бідні московити, звісна річ, вдосталь ніколи не мали.

Там, де ще сьогодні вранці стояла похила й темна халупа Жданова, де ще кілька день тому весело палахкотіло гончарське горно (позавчора стрільцями запечатане на ціле літо), похиливши голову, нічого вже не бачачи й не чуючи, завмер старий Шумило.

Його сини знічев'я порпались у гарячому і вже мокрому від зливи попелі, збуджувані, видно, марною надією знайти бодай що-небудь із убогого свого майна.

Арінушка, до батька припадаючи, раз по раз кликала старого, ніби збудити намагалась від страхітливого сну:

— Тятя, а тятя! — Старий гончар не чув.

Помітивши Омелька, Аріна кинулась до нього, заплакала, прип'ялась на яку мить до плеча, потім знову засмикала батька, гукнула братам:

— Він прийшов!

Бо ж його тут, як видно, чекали.

Вони стали перед Омеляном, уся родина Жданова, і так на нього поглядали, мовби цей милий хохол міг бодай чим-небудь зарадити їхньому лихові.

— Коли в дорогу? — коротко спитала побігаєчка.

— Як тільки на світ благословиться… у вівторок.

— Добре… — непевно промимрила дівчинка і висмикнула з рожевої пипочки вуха срібну сережку, єдине своє багатство, і простягла її батькові. — Ось вам! — потім витягла другу і теж віддала.

Дбайливо вклавши свої коротенькі біляві косиці під стару шапку, вихвачену, видно, з вогню, бо один бік був помітно обсмалений, вона сказала:

— Я піду з ним. Ніхто не відповів.

— Тятя! Ви чуєте? Я піду з ним.

— Я згодом повернусь по тебе, — твердо мовив парубок. — Коли ти підростеш.

— Не доживу.

— Я повернусь.

— Щоб стати, як і всі ми тут, кабальним?

Арінка одвернулась.

I знову сказала батькові й братам:

— Я йду за ним.

— Мене за місто післязавтра, — мовив Омелян, — далеко проводжатимуть стрільці та стряпчі, та ще якісь там государеві холопи… Тебе схоплять!

— Я дожену тебе десь у лісі.

— Сама?

— Ми — з нею, — наче раптом прокинувшись після страхітливого снища, хутко мовив Жданов. — Ми йдемо з тобою.

— На Вкраїну? — здивувався Омелян.

— А що нам зараз… тут? — і він підняв уламок глечика, днів кілька тому помальованого спритними руками Омеляна.

— Мені ж веліли нікого не виводити. Ні з Москви, ні з руських земель.

— Дарма! — перехрестившися, сказав Шумило Жданов. — Збирайтеся в дорогу, хлопці.

Сини відповіли:

— Як стоїмо! Готові…

— То рушаймо

Поспішаючи вийти з міста за короткої літньої ночі, гончар Шумило Жданов сказав Омелькові, що вони через три дні зустрінуться в лісі, там і там, десь у певному місці, над річкою Лужа, за Малим Ярославцем, і вся родина Жданова — сам Шумило, два його сини і Арінка рушили в дальню й безповоротну путь.

Навіть не озирнулись на пожарище.

Тільки Арінушка затрималась на мить.

Перечекавши, покіль брати за батьком одійдуть трішки геть, припала до Омелька, поцілувала його і майнула, зникла на березі Яузи, вже осяяному блідим московським місяцем.

А чубатий Омелько ліг собі спати.

Дощик уже минувся, і молодий козак ліг на вологу та гарячу землю, яка ще пашіла пожаром, бо ще де-де долизували згарище останні кволі язики вогню.

39

Снився йому Мирослав у місячному молоці. Снився й місяць-повень: кругловидий, мудрий, з лукаво прискаленим оком, з двома хмарками — зліва й справа біля його уявних уст, темними й пухнастими хмарками, такими схожими на пишні вуса Козака Мамая.

I голосом того ж таки Мамая хтось питав:

— Куди ж дівають повний місяць, коли новий народжується?

— Кришать його на зірки, — занесеним зі Сходу жартом відповів йому Тиміш Прудивус.

Аж Омелькові стало смішно.

Та сміх той урвався зненацька, бо співак побачив полум'я, відчув його жар, занюшив дим, — та було це зовсім не те полум'я, котре допіру зжерло Гончарську слободу в Москві.

Це було вогнище…

Розкладене попід стовпом… вогнище святої либонь інквізиції, таке ж, як бачив колись Омелян у Мілані.

А над вогнем… йому снилося зблизька… стояв Тиміш Прудивус, брат, стояв прив'язаний до стовпа, мартопляс і блазень нерозумний, милий та любий Тиміш.

Вогонь уже лизав, йому п'яти.

Прудивус гукнув:

— Омеляне, прощай!

I Омелько прокинувся…

Уже й світало.

Уже десь, видно, й місяць розкришився на зірки.

А в вухах ще бринів далекий крик Прудивуса:

— Омеляне, прощай!

40

Ранній червневий світанок співака застав коло возів з гранатами, оружжям та порохом, у дворі Пушкарського приказу, де порались охочі земляки з Малоросєйки, що зголосились вирушити на Вкраїну з валкою Омелька Глека.

Та й чималенький московитів гурт дожидав його біля Пушкарського приказу.

Попрощатися прийшли й замурзані робітники з порохових млинів.

Прийшли з товаришем чоломкатись і вчені холопи з Гранатного двору.

I двоє писарів з Приказу малоросійського.

I щирі земляки з Хохловського завулка, що їх спершу так остерігався Омелян.

I зброярі, і ковалі, і гончарі московські, і ще якісь люди та й люди.