– Як хочете. Просто я не люблю, коли з мене сміються.

– Ми не з тебе сміялися. Ми просто веселі, – сказав третій хлопець, який до цього часу був зайнятий перебиранням магнітних записів в якійсь пістрявій коробці. – Я Олег.

– Рамзес, – сказав другий.

– Як? – смикнув я губами у недопосмішці.

– Рамзес. Рома. Рамзес – так всі мене називають.

– Люда, – сказала напівконяка.

Це ж треба, чомусь саме Люд я завжди такими і уявляв.

– Дюша, – тихенько промовив я, – тобто Андрій.

– Ну, а на Боба ти не гони, він класний хлопець, – сказала Варвара, від чого Сергій, себто Боб, опустив очі й посміхнувся, як мені здалося, не без долі єхидства, зрозумілого, мабуть, йому одному.

– Вип’єш? – запитав Олег.

– Ні, дякую. Це вбиває.

– Вино? – розсміялася Люда-коняка. – Вино – ні.

В кімнату нарешті зайшла Маша-рятівниця. Слава богу, подумав я, адже стримуватися від ніяковіння та злості я вже не міг. Богєма, твою мать.

– Твій беж, – простягнула вона тюбик, загорнутий у твинову ганчірку.

– Угу, – подякував я.

– Яківна бурчить. Їй сміх наш читати заважає, – сказала Маша, звертаючись швидше до мене, ніж до своїх хохотунів. – А ти заходь, єслі шо, – звернулася вона явно до мене, але з косим поглядом до дверей, через які мені належить у найближчі три секунди вийти.

– Угу.

Я вийшов з кімнати по-англійськи. Хоча, як на мене, по-хамськи.

– Не будь таким серйозним! – почув я голос з кімнати, який належав чи то Рамзесу, чи то Олегу.

В коридорі я наткнувся на живий зморщений мішок. «Певно, Яківна», – подумав я, взувся і попрямував до виходу.

– Це кухня! Вихід тут, – заскрипів живий мішок.

Геть розгубився.

– А скільки тобі років? – якось неочікувано для себе запитав я у Маші, вже стоячи на ґанку.

– Двадцять шість.

– Г-м, – розгубився я. – Чогось я думав, що на дванадцять менше.

Вона всміхнулася й зачинила за мною двері.

За два тижні, коли стало зовсім тепло, коли відцвіли яблуні і от-от мали зацвісти каштани, Маша зайшла до галереї купити білої фарби. Дюша, як і того разу, стояв біля каси й переглядав усі охряні відтінки.

– Ти малюєш оголених жінок? – привіталася вона іронічною посмішкою.

– З чого ти взяла? – глянув на неї Дюша так, наче вони були давніми друзями й позичали один одному гроші більше десяти років.

– Не знаю, стільки охри. Тобі знову потрібен беж?

– Ага, – сказав він.

– В нас є беж! – встряла гладка і добра продавщиця Валентина й полізла під прилавок.

Ця Валентина була колишньою художницею, якщо художник взагалі може бути колишнім або теперішнім, виставлялася в Будапешті, Софії, Москві, але після розвалу сересер нікому не було діла ані до неї, ані до її мазанини. Сама ж вона була не пристосована до життя й до біганини різними художніми спілками. Чоловіка Валентини, який займався її творчістю, посадили ще у вісімдесят дев’ятому за вбивство міліціонера, тому з часом її амбіції художниці всохли. Валентина тричі намагалася накласти на себе руки, сиділа в психіатричній лікарні, а нині тягнула на собі сина-алкоголіка і, здається, раділа життю, принаймні створювалося таке враження.

– Десь був, – промимрила Валентина.

Коли вона вилізла з глибин підприлавоччя, в галереї нікого не було, хіба що маразматичного вигляду дідок уважно розглядав скелет.

Це була їхня друга зустріч. Дюша легко погодився на запрошення Маші, погодився зробити чергову спробу реставрувати невдале знайомство й провести приємний вечір.

Вони йшли світлими й по-весняному свіжими вулицями, піднялися бульваром Шевченка до однойменного парку й звернули праворуч на Володимирську. Дув теплий квітневий вітерець, хотілося зняти олімпійку, залишитися в одній футболці і бігти, бігти нескінченною вулицею вперед і вперед, пронестися вздовж сірих обшарпаних будівель туди, до площ, соборів, фонтанів, і не думати, не думати, не думати. В таку весняну сонячну погоду Дюша завжди згадував дев’яте травня, як ще малим з батьками вибирався у центр міста і, стискаючи у своїх маленьких кулачках гілочки бузку, вишукував свого власного ветерана, того, якому б не шкода було б віддати цей бузок, але ветеранів було так багато, а букетик – усього один, і Дюші було безкінечно шкода тих, кому він не дістанеться, але дістатися мав лише одному, і того, кому він мав дістатися, Дюша помічав одразу. І цей критерій відбору в його голові ніяк не регулювався. Дюша просто відчував – ось він – і біг назустріч зеленій випрасуваній плямі з блискучою гірляндою нагород на вицвілому кітелі.

Зараз він йшов майже під руку з дорослою дівчиною, безперестану щебетав різного роду дурниці, намагався сподобатися і поруч з нею відчував безкінечні потоки свободи і захищеності, які цим теплим, ще незайманим вітром задували під куртку, розкуйовджували його неслухняні каштанові кучері, поглиналися його легенями. Маша невідривно, з непідробною цікавістю слухала його дещо розважливі і навіть якоюсь мірою цинічні як для такого віку розмірковування про ті чи інші речі. Часом невдоволено хитала головою, поблажливо посміхалася й вкраплювала Дюшин монолог своїми тонкими й справедливими коментарями.

Вони спустилися фунікулером на Сагайдачного, швидко перетнули Поділ й опинилися на тій самій Олегівській, де ще два тижні тому Дюша показав себе не з найкращого боку.

– Не роззувайся.

– Звичка, – буркнув Дюша, відпустив дверну хромовану ручку і зайшов до коридору.

Будинком бігала Варя – не могла знайти свій улюблений мастихін, голосно лаялась і не звертала уваги на гостя. Бігала й Людка, яка була у цьому будинку гостем нечастим, адже досі не було зрозуміло, де ж вона мешкає, у Києві чи Дніпропетровську.

– Три години до поїзда! Три години! – кричала метушлива Людка, збираючи якісь речі й жуючи сиру сардельку.

– Ну, ти проходь, – вказала Маша на двері, й Дюша, витираючи ноги в самих шкарпетках о неіснуючий килимок, зайшов до кімнати. Кожен живий організм у цьому будинку жив своїм життям, тут панувала надміру гарячкова атмосфера: всі кудись поспішали, бігали, скриплячи мостинами, і навіть засохлі мухи на підвіконні, здавалося, не знаходили собі місця.

В якийсь момент Дюша, спантеличено сидячи на старому червоному дивані, подумав, що в цій хаотичний, ледь не агонічній метушні він зайвий, що вся та свобода та захищеність, які він відчував ще годину тому, були дешевим віддзеркаленням його бажань, а в реальності все виявилось не таким райдужним: насправді, нікому немає до нього діла. І тільки він про це подумав і вже навіть збирався піти, як звуки, що розривали будинок, стали м’якішими, ніхто вже не гримав дверима, не кричав, біг змінився на легку ходу, у кімнату зазирнула Маша, підбадьорила дружнім підморгуванням. За мить, дзенькаючи склянками та пляшкою чогось червоного, зайшла Варя. І знову стало затишно та спокійно, дівчата розсілися, почали пити вино, зав’язалася розмова.

Звідкись взялися бутерброди та печиво, Маша намагалася жартувати, але сміялася тільки Людка. Кілька разів телефонували з Дніпропетровська. З динаміків вихрипувала Едіт Піаф, стара, ще з колекції Машиного батька касета.

– Хлопчику треба почистити карму, – раптом сказала Людка, – чуєш, малий, тобі треба сосуд карми почистити.

– Я в це не вірю, – буркнув Дюша.

– Ну, в будь-якому разі, віриш ти чи ні, почистити її зайвим не буде. В тебе якась аура темна.

– Нормальна в мене аура, – пробурчав він, звертаючись поглядом до Маші.

– А ти не мене так не дивись, – сказала Маша, – я тебе рятувати не збираюся.

– Давай ми тобі кундаліні піднімемо, – продовжувала гнути свою тему Людка.

– В мене і без того воно нормально стоїть, – вперше пожартував Дюша, і всі розсміялися.

За півгодини Людка розпрощалася й з двома легкими сумками, що були напхані брудною білизною, рушила на вокзал.

– Тобі до котрої можна? – запитала Маша.