Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Тому не дивно, що Лав та її хлопця я зневажав за їхню модність, адже вони були наче проти системи, але виступали за якусь примарну демократію (варто згадати хоча б їхні Levis), за вільний спосіб життя, за зачіску як у Кейта Флінта.

Власне, про «Продіджі». Тоді, після виходу альбому «Зе фет оф зе ленд», це був найпопулярніший гурт серед молоді. Я просто закохався в них, хоча й не вважав їх класичним зразком асоціальності й протистояння системі як загрозі всесвітньої цивілізації. Мені здається, що в цьому криється якась закономірність – у руйнуванні всіх можливих стереотипів, знищенні встановлених шаблонів, у краху визначеної стандартизації: католицькі священики зваблюють маленьких хлопчиків, вегетаріанці вночі, коли всі сплять, із захватом уминають свинячу ногу, борці за демократію мордують в підвалах Луб’янки або в підвалах на Володимирській прибічників лівих сил, активісти з Грінпісу носять шкіряне взуття та перевозять через кордони плутоній, а Віктор Федорович, вдягнений у піжаму й спальний ковпак, зимовими вечорами сідає за білий рояль й виводить ноктюрни Шопена. Всі ми загрузли у системі (господи, яке банальне визначення для предмета ненависті), і навіть я, тоді, коли big brother змінив свій костюм, що шився на швейній фабриці «Слава Победителю» на костюм від «Маркс енд Спенсер», а скороходівські напівчеревики – на елегентно-стьобні туфлі «Пол Сміт», він однаково залишився big brother, і він однаково is watching you, яким би ти не був. І я навіть впевнений, більше того, я точно знаю, що він was watching за мною, коли я примітивними засобами, такими як яйця чи презервативи з водою, боровся з його дітищем – системою (певно, годі це слово виділяти курсивом). Хоча я не певен, що сам він, всюдисущий big brother, не є дітищем системи, яка колись, звичайно, не була такою, якою стала зараз. Свого часу і вона була белькітливою, завше усміхненою дитиною, а її витівки – типу переслідування християн, а пізніше інквізиції – не мали настільки вражаючих наслідків. Принаймні, фармацевтика тоді ще не вигадала прозак та кокаїн, а про дітей Африки мали змогу чути безпосередньо колонізатори екваторіальних земель.

З іншого боку, я змінився душе швидко, і моє життя набуло скоріше драматичних, аніж комічних чи просто розважальних відтінків. Мені стало абсолютно начхати на систему, на тисячі голодних та зомбованих, на мільйони домогосподарок, які намагаються вилікувати свої домогосподарчі депресії за допомогою замовлень дивану «Мірабелла» через тівішоп, мене перестало хвилювати те, що діти у чотирнадцять років тільки вчаться читати і що всі кнопки та важелі їхнього життя починаються й закінчуються на двох функціях: «install game» та «shoot». Мене дратували будь-які фрази всіляких панків (побічна дія системи, окремий прошарок клонів, демократичний треш) по типу «ВИКИНЬ СВІЙ ТІВІ», «УБИЙ В СОБІ ЗОМБІ», «СТАНЬ ВІЛЬНИМ», «Я ПРОТИ СИСТЕМИ».

«Ідіоти, що порсаються в багні, – писав я в одному шкільному творі на тему «Чи легко бути молодим», – придурки, які під дією ньютонових законів самі стали багном, і це багно – смердюче гниловоддя, яке волає про те, що вони проти всього цього, проти твані та мулу. Біднота та голота, яка через нестачу грошей висловлює свої анархічні позиції, невдахи з андеграунду, які критикують масову культуру, кретини, чиї анархічні позиції такі ж застарілі, як погляди середньовічних католиків на астрономію. Невже всі ці бовдури-антиглобалісти, анархісти, грінпісівці та інша наволоч, яка, насправді, заважає системі знищити саму себе, не розуміють, що насправді вони безсилі зробити бодай щось, а головна мета їхніх нікчемних волань – всього лише брак уваги до їхніх жалюгідних постатей».

У тринадцять-п’ятнадцять років до цього балагану я ставився з легким презирством, що не завадило вчительці української мови поставити за цю роботу відмінно. Сама вчителька була не набагато старшою від мене…

До мене продовжувала приходити Лав, вчила мене любити Білла Клінтона й ненавидіти Кучму (мене хвилював тоді хіба журнальчик «Шалунья», який стара продавщиця з кіоску «Союздрук» не хотіла мені продавати), вчила розбиратися в музиці й перекладати тексти «Депеш Мод».

– Я терпіти не можу «Депеш Мод», – казав я сам собі, стоячи у ванній та дивлячись на своє відображення у дзеркалі. – Я блювати хочу, коли чую їхні ірландські завивання. Мене верне від зовнішності Гехана.

– Вау! – казав я Лав, – Дейв Гехан!

І Лав на очах розквітала, даючи мені як домашнє завдання переклад якоїсь їхньої пісні. Я перекладав і кривився. Мене ж тягнуло до яєць, презервативів та всесвітньої літератури. Я не розділяв уподобань цих модних студентів з американськими штучками та демократичними замашками. Мене дратувала постійно усміхнена гримаса Лав та довгий запалений ніс її хлопця, якого вона іноді називала бойфрендом.

О! Згадав! Його звали Андрій. Бой-френд Андрій, поціновувач пінк-флойду, депеш-моду, супер-макс, йелло (останні два гурти, щоправда, подобалися і мені).

З Лав я займався двічі на тиждень. Щовівторка та щосуботи. Вона приходила до мене додому, наповнювала всю квартиру трохи солодкуватим запахом своїх молодіжних парфумів, спілкувалася зі мною виключно англійською («Практік! Практік!» – повторювала вона), діставала небачений нашим постсовковим простором покетбук англійською, якийсь детектив або фантастику, й змушувала мене читати й перекладати той текст сумнівної художньої якості.

– Ю маст льорн амерікан інгліш!

– Йеп! – казав я, і вона з того непідробно тішилась.

Я сидів за столом під постером гурту «Дженесіс», кліпав очима й роздивлявся її заграничне канцелярське начиння.

Я не любив Клінтона. Цей маріонеточний саксофоніст, який став президентом від демократів, викликав у мене відразу, як і все американське. Мені більше подобалися німці. Я страшенно хотів потрапити до Берліна, хотів видертися на «Коміше опер» або будівлю Рейхстагу, забарикадуватися картоном та ганчір’ям й пуляти яйцями в пересічних уособлювачів системи…

Натомість я пуляв у своїх співвітчизників, у своїх рідних задротів у дешевих слаксах, у свою кров, свою націю. Я пуляв яйцями й помідорами у тролейбуси, хоча розумів, що саме вони – мої найближчі друзі. Вони проти системи. Правда, тепер я знаю, що тролейбуси, власне, як і трамваї, не за і не проти системи, вони осторонь, як я, будяки при дорозі. Колючі й залежні від якихось зовсім не соціальних факторів: наприклад, від погодних умов, пори року або просто від наїзду мотоциклу. Тролейбус залежить від того, наскільки милосердно його експлуатують, як довго зберігається його обшивка. Якщо таки достатньо довго – їздитиме він дорогами свого міста, якщо ні – все, піши пропало, відбуксують його у депо, де зогниватиме він ще бозна-скільки часу.

У дванадцять років, коли я посилено вивчав англійську, літературу та театральне мистецтво, – все навколо, навіть якась із моїх власних сторін (яка саме – досі не знаю), було мені ворогом. Література, мистецтво, англійська, Лав зі своїм носатим панком Андрієм, всі їхні американські штучки, ці всі їхні маркери, плеєри, цей Клінтон, який не встиг як слід заплямити чесне ім’я й сукню Моніки.

Мої батьки були всередині системи – я їх зневажав. Батько боготворив свою філармонію, мати цитувала уривки «Мєлкого бєса» Сологуба, я бився в істериках, кидався помідорами, вивчав географію, грав у мортал-комбат на ігровій приставці й слухав «Продіджі».

* * *

Можливо, мене заноситиме на віражах у спогади про дитинство.

Я – колишній мізантроп та всененавидяче око.

Таким я був. Яким став? Про це – пізніше.

Я прожив не складне, але неприємне дитинство, в першу чергу тому, що не був у гармонії з самим собою. Правильніше сказати, гармонія була, але не настільки, як я сам того бажав. Вся ця ненависть й дитяче, позбавлене логіки презирство до суспільства були лише даниною образу, який я намагався собі приклеїти, так, наче інші діти намагаються приклеїти під ніс синтетичні вуса й створити образ розбійника. У мене був образ мізантропа, який, попри весь мій театралізований маскарад, виглядав не до кінця натуральним, але не знайшлося в моєму дитинстві підходящого Костянтина Сергійовича, який би сказав свою епохальну фразу. Тому я, немов поганий актор провінційного театру, настільки вжився в образ – несправжній, фальшивий, але від щирого серця, – що в отроцтві та на перших етапах юності це не могло не позначитися на моєму характері та поведінці.

2
{"b":"225744","o":1}