- Може, Хведоре, тебе розмурувати? Підеш ч нами!

- А вельмишановна пані мене простила? Та давно вже - скільки води збігло... Та я задля пані життя оддам...

- Ой-ой-ой! "Бреху-бреху!" - як казала моя бабця Варка. Андибере, довбню!

Ніхто навіть не здивувався, коли Андибер став лупати "сю скалу", як мужній франківський каменяр.

- Обережно: лице! - кричав Хведір, дуже хвилюючись за своє обличчя.

- Ну й замурував ти себе, - розсміявся Андибер, — на віки вічні!

- Файна робота! - оцінив Ахмет-провідник.

- Слухай, Хведоре, а як ти теє... - зам'явся Андибер. Очевидно, він хотів був спитати, як той відправляв свої фізіологічні потреби.

- А я не теє... - відмовив той. - Безперервний цикл, утямив? Обережно: лице!

Зробивши справу, зграйка рушила далі. Стало якось веселіше і затишніше. Все видавалося таким близьким і рідним.

Нарешті Ахмет знову спинився й освітив стіну. Всі почервоніли. На них були вишкрябані, виколупані, виписані, викарбувані їхні гріхи. "Я многоженець!"; "Грішу з одруженим"; "Хочу грішної любові"; "Порушив заповідь: не забажай жони ближнього"; "Обожнюю збочення!"; "Я, здається, хочу мужчину".

- Господи! - сказала Марго. - Ходімо далі. Тепер усі йшли мовчки, бо, запам'ятавши записані гріхи, намагалися вирахувати: де чий.

- Так ішли довго, поки не почала сміятися Леська. За нею вибухнули Марго й Андибер. А потім і всі покотилися від сміху. Сміялися до сліз. Написані гріхи ніяк не збігалися з тим, що вони уявляли одне про одного. Нічого собі!

Ахмет знову зупинився. За ним і решта. З глибини почулися тихі кроки. До них наблизилася ще одна рідна душа: Стефко Нечемний. Його вітали ще радісніше. Адже з ним було пов'язане приємно шарудіння папірців.

- Приєднуйся до нас, Стефку!

- Тільки йдіть помалу, ребро болить! Мандрівники у часі пішли далі.

Нарешті вдалині вони побачили світло. Прохід став звужуватися, і з отвору вони вилізли навкарачки.

Світло засліпило Марго. Вона довго звикала до нього.

Було сонячно і тепло.

Марго з насолодою вдихала це знайоме повітря. Його не можна порівняти ні з чим. Це запах екологічно чистого місця впереміш із запахом свободи.

Вона розправила плечі, як крила, й абсолютно несподівано для столичної Марго заґелґотала:

- О-го-ло-гу-гу!

- О-го-ло-гу-гу! - тисячами голосів відгукнулося їй.

Марго здригнулася і побачила величезний натовп людей. Вона уважно оглянула свою паству і задоволено відзначила: всі! Вони скупчилися навколо акуратно доглянутого англійського газону шириною в футбольне поле, в центрі якого стояла вона.

- Пугу-пугу! - крикнула вона.

- Козак з лугу! - хором відгукнувся натовп. "Боже, що я морозю! - подумала Марго.

Може, крикнути "Слава Україні!"? А чи знають вони це слово? Краще не буду ризикувати. Чому вони мовчать? Вони чогось чекають?" Марго відкашлялася і почала:

- Я, повелителька землі Обретеної (он як вона називається!) своїм іменем (щось не те, але хай буде) знімаю закляття з блудника Ахмета!

- Слава! Слава! - закричав натовп.

"Усе чи не все? - розмірковувала Марго. - Якщо все, то чому вони всі не розходяться? Мабуть, таки не все."

Марго продовжила:

- За великі заслуги перед нашою землею і нашими людьми дарувати Ахметові звання Першого і надати у повне володіння йому, його жонам, його дітям, внукам і правнукам, усім його нащадкам внутрішнє коло Обертениці! Надаю також йому, а також усій його родині привілей (який же привілей йому дати?) виключного довічного права розводити коней і працювати провідниками!

- Слава! Слава! — знову закричав натовп.

"Слава Богу, хоч у тему ляпнула, - сказала собі Марго. - Ну й популярна тут особа - наш шеф. Цікаво, а що він таке геройське вчинив? І чи не посмертно я йому вручила привілеї? Треба проконсультуватися.'" І вона пошукала очима матінку Ісидору.

Та зрозуміла натяк очима і наблизилася до неї.

- Як Ахмет? - щоб не видати себе, запитала Марго.

- Ой і звірячими були тортури.

- До нього застосовували якісь незвичайні тортури?

Так, у нього стріляли якимись дивними пістолями, з яких вискакувало багато куль.

- Автоматами чи що?

- Прошу? - не зрозуміла матінка.

Марго про всяк випадок не повторила своє запитання.

- Він оклигає?

Та ж на ньому, як на собаці... "Слава Богу! Живий! То за який подвиг я йому надала привілеї?"

Марго оглянула свій народ. Люди дивно метушилися. Чоловіки тягли величезну балію з водою в напрямі до Марго.

"Що це означає? Що вони збираються робити? А мені що робити?"

Принесли трон. Марго сіла.

Прискакав Андибер на коні. Граціозно зліз, підійшов до Марго, нахилився і став її роззувати. Марго кинула оком на натовп і побачила, що кожен тримає чашечку.

"Тільки не це!" - запанікувала вона, згадавши Свєтчині слова: ''Будуть ноги мити і воду пити!"

Шнурівка сандалій Марго сягала аж до колін, і поки Андибер театрально розшнуровував їх, вона гарячкове думала: "Що робити? Як це спинити?"

- Андибере, - крізь зуби процідила Марго. -Припини.

- Не можна, моя королево! Такий закон!

- Це що, я цей ідіотський закон прийняла?

- Ні, це звичай такий, народний. Якщо ти відмовишся, вони образяться.

Ось уже перша нога роззута. Андибер починає роззувати другу ноту. Що робити? Що робити? Ось уже й друга роззута. Він опускає її ноги в воду і миє... Що робити? Що робити? Він витирає полотняним рушником її ноги. Що робити? Вона підняла правицю. Всі завмерли.

- Після великого походу, що звільнив мене з турецької неволі, багато відважних воїнів скалічилися, - сказала вона якомога переконливіше. — Ця вода... (Ну що сказати?) призначається їм для зцілення.

Натовп дещо розгубився. Люди, очевидно, планували напитися досхочу. Вийшли каліки і стали плескатися в балії.