Минуло два місяці від смерті мами. Дарина повертається додому, несучи в руках пакет із морквяним соком. Мама не любила морквяного соку, їй подобався березовий. Справжній – щойно виточений із дерева, що пахне березневим талим снігом. Дарина уявляє, як вона йде до лісу, в неї промокли ноги, холоші джинсів забрьохані, в руках трилітровий слоїк, куди вона наточить соку. Сік нагадуватиме воду, тільки буде ледь-ледь жовтавий і дуже солодкий. Вони питимуть його вдвох із мамою. І мама сміятиметься дзвінким дитячим сміхом. Вона забуває про те, що вона доросла жінка з наївними очима, і перетворюється на безтурботну дівчинку-підлітка, і трохи соромиться своєї дитячої безтурботності й дитячих рухів. І ходить так дивно й трохи смішно-незграбно, як дівчинка-підліток, що ніяк не призвичаїться до цього дивного світу й не знає, як у ньому треба ходити.

«Тільки щоб тепер нікому не розповідати про себе й удавати, ніби нічого не сталося». Дарина повторює ці слова подумки декілька разів. Так ніби це допоможе. І суворо наказує собі нікому нічого не розповідати. Бо все, що ставалося тепер, зовсім не схоже на те, що було раніше. Принаймні зараз їй думається саме так. Дарина – по тому, як зі спорожнілого будинку роз’їхалися родичі й друзі, котрі відбули тут той час, який мали відбути, – могла днями сидіти нерухомо, дивлячись у вікно або не дивлячись нікуди. Забуваючи про час. Забуваючи про те, що навколо. Утративши бажання розмовляти й думати. Утративши бажання взагалі бути. Їй здавалося, наче всі люди позникали, все позникало, і тепер вона сама серед важкої порожності.

Залишалася пам’ять. Іноді Дарина тінню блукала по кімнатах, наштовхуючися на речі. Ті, які належали мамі, а тепер не належали нікому. Дарина обмацувала їх поглядом, намагаючися пригадати, що вони означали для мами. Ваза із засохлими квітами. Картина на стіні. Різьблена скринька. Камінчик із сіро-блакитними прожилками. Напевно ж, вони щось означали, але тепер Дарина не знала, що саме. Ці речі були самотні та покинуті. Вони ображено мовчали й відверталися від Дарини. Речі не впізнавали її. Їм було з нею нецікаво. Дарина думала про те, що речі також сумують. Вони, мабуть, плачуть. Але вночі – коли ніхто не бачить. Тепер у маминій кімнаті така густа тиша – її можна різати ножем, кришити пальцями й виносити з кімнати із собою. Тиша бувала схожа на пухкий абрикосовий пиріг. Дарина відламувала шматочки тиші й виходила з ними надвір. Підкидала їх у повітря, і вони крихітними голубами, завбільшки з п’ятикопійкову монету, злітали вгору. Дарині було радісно й сумно дивитися на них. Іноді вона забувала про тишу, якої понапихала собі в кишені, і та перетворювалась на каштани, круглі та блискучі, або на яблучка завбільшки з виноградину. Дарина з’їдала яблучка, а каштани складала в себе на підвіконні. Іноді, коли каштанам ставало тісно, вони зникали, по декілька чи по одному. Дарина ніколи не викидала їх сама. Мабуть, вони знову перетворювалися на тишу.

Дарині здавалося, що тепер мовчанка стала її улюбленим заняттям, справжнім хобі. Мовчанки бувають різними. Одна річ – мовчати під якусь дуже сумну та свою мелодію, інша – мовчати, видобуваючи звуки із розстроєного піаніно чи зі старої тріснутої сопілки. Роблячи це ні для чого, просто, щоби вони звучали, тоді тиха імла, що навколо, трохи розсіюється. А ще інша – коли раптом надходить обідня пора. Дарина сама на кухні, а на столі парують макарони. Дарина посипає їх тертим сиром, потім бере обрізану коробку з-під морквяного соку, напхану пакетиками з найрізноманітнішими запахущими приправами. Вона зосереджено вивчає коробку, наче не наважуючись вийняти пакетик. Потім виймає пакетик із провансальськими травами, розглядає малюнок і уважно читає напис на протилежному боці. Шавлія, м’ята, розмарин, естрагон, базилік й інші назви. Дарина обережно розкриває упаковку і принюхується. Із численних запахів, що злилися в один, вирізняється м’ятний – гострий і холодний, як ніж. Дарина заплющує очі й згадує листя м’яти. Воно таке ж холодне та шорстке на дотик. «Це оркестр запахів, – думає Дарина, – і м’яту в ньому найбільше чути». Вона посипає макарони трав’яним порошком і обережно кладе розірвану пачку назад у коробку.

Запахи спокушають Дарину, бентежать і дивують. Часом вона уявляє себе карликом Носом. Він стоїть у них в кухні біля плити на ослінчику й зосереджено розмішує якесь вариво у великому казані. Йому лоскочуть ніздрі сотні відтінків запахів: солодкаво-приторні, цитринно-тоскні, гіркувато-духмяні. Карлик шукає потрібні йому запахи та вкидає їх до казана, помішуючи вариво дерев’яною ложкою. Час від часу принюхується – зосереджено, насторожено. У нього довгий ніс, на голові стирчать жмутики волосся, він убраний у картаті штани й темно-зелену сорочку, а на шиї в нього зав’язана жовта, уже трохи вицвіла, хустка. Вона й себе тепер починає уявляти карликом Носом і веселішає.

Ще Дарина уявляє себе просто дівчиною-яка-сидить-на-підвіконні-підібгавши-коліна-боком-до-шибки-і-наспівує-мелодію. На ній чорні (або сірі) потерті джинси, невизначеного кольору ніби чоловіча сорочка та вовняні шкарпетки. Дівчина співає без слів, мало хто впізнає цю мелодію, бо це мамина мелодія, мама знає слова цієї пісні ой не цвіти буйним цвітом зелений катране. «Що таке катран? Каштан?» – думає Дарина, ліниво поглядаючи у вікно. Вікно на шостому або сьомому поверсі (може бути й вище). Унизу швидкісна траса, по якій мчать машини. Навколо неї густа мамина мелодія. Унизу пролітають машини. І майже немає часу.

Дарина мало знає про все, що навколо – яке воно насправді. Іноді їй здається, що інші знають не набагато більше. Люди здаються їй загадковими. Те, які вони насправді, можна дізнатися, заглянувши всередину. Дарина не знає, що у них усередині. А того, що ззовні, вона не може розгадати. Дарина намагається шукати відповідь на загадку про людину. Це ще тоді, коли їй здається, що є сенс цим займатися.

Вона виходить на вулицю як серйозний дослідник. Уважно вивчає перехожих, намагаючися визначити, чим вони живуть, чого прагнуть, про що думають. Порівнює себе з ними, вивчаючи краєчком ока своє відображення у вітринах. Зосереджено дивиться на світ блискучими каштановими очима, усміхається химерною усмішкою, волосся падає їй на очі, вона забуває дивитися під ноги, не помічає сходинок, калюж і забуває про те, що дорогу треба переходити на зелене світло.

Дарина мріє гуляти нічним містом. Містом, якому багато століть, у якому багато старих будинків, вузеньких вуличок і провулків, лунких бруківок і химерних ліхтарів. Містом, якого немає удень, яке тільки в темряві буває таким, яким є насправді. І немає значення, як по ньому йти, куди дивитися. Дарина задирає голову, небо затікає їй за комір, її сліди приклеюються до землі, і завтра голуби видзьобають їх.

Вечорами Дарина думала про те, як це, коли тебе немає. Вона розглядає свої овальні нігті, долоні, посічені численними лініями, фіалково-сині вени – бо у неї постійно мерзнуть руки – і не може зрозуміти, що буде, коли її не буде. І чи щось буде. І чого не буде. І як це – помирати. Чи людина відчуває, як життя виходить із неї? Як важчає тіло, не хоче слухатися, бо вже їй не належить. Душа виходить із тіла і йде вузенькою кладкою, яка віддаляє її від того, що тут і зараз. Даринина мама ступає на кладку і повільно йде по ній. Її крок легкий, хода граційна, наче у танцівниці. Тіло легке, наче невагоме. Худенькі руки прозоро-білі, вільно опущені. І тільки коли білий янгол із того боку подасть жінці-танцівниці руку, її прозора долоня простягнеться йому назустріч. Мертве тіло відпочиває.