З властивим злому випадкові літературним несмаком їх знову чекав будинок коло залізниці. Щоправда, не той, в котрому вони зустрілися, а інший, великий, білий, під імпозантним срібним куполом — по той бік мосту. Вони прийшли пізніше за всіх, коли вже публіка никала вздовж стін, обвішаних полотнами, митці глибокодумно зітхали: «Ом!..», маючи на увазі, звичайно, зовсім не одиницю електричного опору, поперемінно сичало й деренчало з динаміків щось дзен-буддистське, смердючі орієнтальні патички курилися нудотним чадом, крізь який втаємничені намагалися занюхати дармові пахощі обіцяного фуршету, організатори давали відчайдушні інтерв'ю — все, як зазвичай. Все, як зазвичай, а отже були тут і Боровчак і Шварцкопф і Ґорвіц і Нестор і Цезар і Пуцик з Яковиною і Gustav&Gustav — фірма «все для чоловіка».

Вона чулася в цій атмосфері, ніби риба у воді. Тут було багато її університетських приятелів, цих відльотних геніїв, захайрених філософів, припанкованих поетів. Тут панували особлива мова, звичаї, пристойність. Тут цінувалося щось зовсім інше, ніж деінде, а найбільше — ця стадна приналежність, котру вони помилково вважали обраністю.

Хитра історія не зберегла в своїх анналах причини, чи радше приводу конфлікту. В якийсь момент присутні бачили, як Воццек брутально висмикнув її за руку з юрби і, відтягнувши вбік, із перекошеним від гніву обличчям щось сказав. Вона не забарилася з відповіддю. Напевно, це було щось влучне і дошкульне, бо вони майже одночасно розвернулися й стрімко кинулися геть одне від одного, причому Воццек мало не заїхав чолом у стіну, потім звалив чиюсь картину, хотів повісити на місце, повісив невдало — вона знову впала, не встиг він і кроку відійти, рвонувся мимоволі назад, але плюнув, збіг по сходах, забрався геть^[92].

Вона обернулася на сміх і заворушення, але побачила тільки, як двійко довготелесих юнаків намагалися вчепити полотно, котре, напевне, впало випадково.

Днів за два, прочитавши все ж таки листа і охолонувши — вона швидко забувала образи — А. зателефонувала Воццекові. Гадала, можна помиритись, як і в минулі рази. Одначе він не відповів їй. Вірніше відповідь його звучала — «ні».

Ремарка 1

Полотно, яке звалив на виставці Воццек, належало пензлеві… оте «належало» провокує писати Пензля з великою літери, уявляючи якогось довгого щетинистого мецената (любителі ж пихато-пустодзвінних термінів типу Любов, Мистецтво, Вічність можуть розуміти це по-своєму, пихато й пустодзвінно), отож полотно належало Пензлеві одного з найцікавіших місцевих художників Матіяша Кудусая. Його прориви до висот малярства можуть видатися комусь сумнівними, але принаймні вигадки йому ніколи не бракувало. Саме він згодом, через невідомо яку кількість чи протяжність цього нашого-вашого часу написав портрет А., але це трапилося пізніше, коли А. повернулася з мандрів, повернулася відомою, майже знаменитою, здобувши в мандрах ім'я (ім'я, ім'я, читачу, ім'я, над розгадкою якого ми так марно б'ємося з тобою^[93] (тут знову виникає бажання відкрити дужки, щоб уявити собі цей марнославний і марнослівний двобій з уявним читачем («б'ємося з тобою»), але дужки, на жаль, створюють лише ілюзію тривимірності тексту, і скільки б не вміщав їх одна в одну, ніколи не досягнеш ефекту, відомого в літературі під назвою «синдром Любанського»^[94]).

Ремарка 2

Після розриву стосунки А. та Воццека, річ ясна, ще деякий час тривали, уособлюючи потворну інерційність машинерії кохання, але стосунки ці виродилися в якусь хворобливу шпигуноманію. Вони не зустрічалися, не розмовляли, а як ті діти никали одне за одним вулицями, висліджуючи нові маршрути, потерпаючи за нові знайомства й звички одне одного, пожадливо вбираючи будь-які чутки, будь-які згадки одне про одного, відсилаючи одне одному хитромудро закамуфльовані звістки. Однеодним, однеодного, однеодному.

Та варто було їм зустрітися випадково серед міста, як страхітливая гординя кидала їх в різні боки, і, засліплені, вони гнали кожне своєю стороною хідника, відчуваючи тільки гупання в грудях і гул у голові.

Епілог А.

Скориставшись нагодою, що несподівано підвернулась, А. вирушила в подорож. Вирушила, як завжди, легко, не роздумуючи, вбравши джинси, повісивши на шию Nikon, кинувши в наплічник найнеобхідніше (де поміж іншим той же гребінець, розшита бісером торбинка, от тільки яблука давно нема — надкушеним і недоїдженим воно потрапило в смітник, і подальший шлях його губиться в запаморочливих долинах сміттєзвалищ, і майже неймовірним виглядає припущення, щоб із шести зерняток хоча б одне та й проросло). За півроку вона обійшла з тим наплічником добру половину Європи, фотографуючи, заводячи знайомства, оглядаючи нове й незнане. Врешті-решт осіла в Празі, де постановила будь за що зробитися ученицею Яна Саудека^[95], котрого чомусь вважала метром. Почати цей шлях їй, звісно, довелося із натурниці. Вона позувала в його старій обдертій студії, де навіть літом температура не піднімалася вище вісімнадцяти градусів, а від вогкості — тієї знаменитої вогкості, що роз'їдає стіни на його знимках — пробирали дрижаки й давалася взнаки алергія, спровокована буянням плісняви. Але потроху — старий пердун Саудек не міг не помітити хоча б дещиці того, що так любив і чим захоплювався Воццек — А. завойовувала довіру своєю працездатністю, наполегливістю, прагненням перфектності (уроки цирку), вмінням помічати нюанси і перебирати досвід. Невдовзі й нова студія була до її послуг, і вже не вона прибирала збоченські пози, вигадані Саудеком, а розкарячувалися на тлі все тих же плям і патьоків — уособлення тліну, на цей раз бутафорського — молоді мускулясті педерасти й модельки із куревським майбуттям. А. справді багато чого навчилася — не лише виставляти світло, розумітися на хемікаліях і можливостях оптики, а й знати, які умови, обставини, настрої тут, у світі трьох координат, спричинять ефект, потрібний їй там, у всесвіті пласких марнот.

Були, окрім того,

повтори потвор,

а також повтори повернень.

Згодом, увійшовши в світ празького артистичного підпілля, А. зробила серію фотопортретів найяскравіших його представників. Саудек допоміг їй видати ту серію окремим альбомом, і альбом отримав розголос. Для невідомої еміґрантки це означало успіх. Перші замовлення, перші гонорари, обкладинки відомих журналів, конференції, вечірки, маячня. З'явилися власна студія, власні натурники, для яких А. сама проектувала одяг, і одяг цей теж виявився для когось цікавим — пропонувалося окреме ательє. Блискучі перспективи виникали якось самі собою — виявилось-бо, що в чадні години нічних посиденьок по празьких рок-гадючниках А. призбирала ще й добрячу колекцію записів — розмаїті сентенції вільних філософів, неповторні в своїй андеґраундовості імпровізації музик, пограничні крики професійних суїцидників, надпоетичні екзерсиси морфіністів, коротше кажучи, заповідалася ціла хрестоматія контр-культури.

Однак у момент найвищого, здавалося, злету А. кидає все і повертається додому. Повертається, щоправда, не сама. Її супутником стає один із тамтешніх ґуру, з діда-прадіда, можна сказати, ґуру, оскільки батько його в свій час був лідером знаменитої команди «Velvet Mothers of the Univers»^[96] і теж грішив гуризмом (злі язики подейкували, правда, що після подій 68-го він багатьох друзів здав режимові, однак чого не знаємо, про те промовчимо, в кожному разі свій життєвий шлях він обірвав власноручно за допомогою нестерильного шприца й божественного трунку для героїв підпілля — героїну). Синок же славився як нонконформіст і після другої оксамитово-вельветової революції зробився лідером молодіжного руху, брав участь у найгучніших акціях пацифістів, зелено-реасе'вців, новітніх бітників і те де, випускав свого часу славнозвісний часопис «Revolt-Revue»^[97], а згодом осів великим — незважаючи на молодість — цабе на радіо «Свобода» після переїзду останнього із Мюнхену до Праги.