Вона мала дивовижну ходу. Навіть якщо дивитися згори на багатотисячну юрбу, в цьому морі броунівських хитай-голів без труду вирізнив би її легкий, гнучкий, ґраційний рух. Чекаючи її ранками у відкритих літніх кафе, не дозволяючи собі ще ні кави, ні цигарки, ні вина, Воццек здалеку помічав барвисту сукенку, послужливо напнуту закоханим вітром, пухке роздмухане волосся і нетутешній крок, від якого йому запаморочливо обривалося серце, та й взагалі всередині виникало щось на кшталт біржового обвалу збанкрутілих органів.

Як усі, схильні до алергії, вона мала тонку вразливу шкіру багатьох коштовних відтінків — інакшу на обличчі, інакшу на шиї (він цілував схилившися чутливе вухо, занурювався обличчям у пахуче п'янке волосся, опускався нижче, туди, де воно переходило в легкий пушок, і далі, до м'яких податливих плечей, а далі… далі — зась тобі, пронозливий читачу!), ще іншу — на згинах ліктів, а найдорожчу — мов мінливий перламутр — на зап'ястях. Він відшукав багато улюблених куточків, але чимраз більше пересвідчувався, що любить абсолютно все — і складку, що заповідалася укластися з роками в обрезклість, і сіточку судин, котрі неодмінно набрякли б з народженням дитини, і недоречну родимку, чия недоречність відразу зникала і перетворювалася на гармонію симетрії, як тільки вони обіймалися (він мав точнісінько таку ж). Всі його колишні уявлення про еллінсько-vogueвську довершеність танули, як нечистоплотний сон вуграстого придурка — ось вона, найпрекрасніша, найдовершеніша, найжаданіша!

Обриси її тонких уст свідчили, — якщо вірити Кортасару — про дріб'язкову жорстокість^[84], і можливо тому вона завжди, опиняючись перед дзеркалом, підсвідомо ледь-ледь підносила верхню губу й відразу робилася такою беззахисною — дурень Кортасар! — що ти просто млів від ніжності і болю і кидався обціловувати кохані тонкі-претонкі-найтонші-у-світі уста, прегарні очі, тендітні руки. Наявність в одному барі за шинквасом дзеркала, в котре вона мимохіть поглядала, закономірно призвела до курйозу: в апофеозі сентиментів ти вилив каву, змахнув тарілку і вивернув цукерничку. «К щаст'ю ето бил сахар, а нє соль^[85]», — сказав, обтріпуючи штани, голомозий молодцюватого виду стариган. І, клацнувши вставною щелепою, відрекомендувався: «Тімафєй Палч, прафєс-ср». (Професору вони обидвоє були змушені подати руку, і Воццек навіть крізь ніяковість конфузу відчув укол дикунських ревнощів, коли побачив, як пташина професорська лапка зграбастала її вузьку елеґантну долоню. У жінок, на відміну від чоловіків, руки, зазвичай, відрізняються мало — трохи більші, трохи менші, красивіші, потворніші, зрештою, всі на один копил, ну, може, найпримітнішими серед них, і вартими насамперед кунсткамери, є руки жінок-метранпажів, профспілкових скарбників та коректорів місцевих газет — із зародковими дегенеративними нігтями. Довершеність же й унікальність кисті А. свідчили про багатовікові експерименти еволюції із кров'ю цісарів і королев, їхніх коханок і фаворитів, змовників, царевбивць, авантурників, і зухвалої прислуги).

Вона приходила зранку, зазвичай повертаючись із тенісу, вимахуючи здалеку ракеткою, він цілував її в солене плече, приносив каву, дивився, слухав і вдихав — так починався їхній день. В найперші рази вона багато говорила. Оповідала про все — про батька, про «Ваґабундо», про сімейні чвари (тарілка розлітається у друзки на шахівниці підлоги), про школу (це пташине подвір'я, де кожен протагоніст почувається гидким каченям), про університетські враження (перший рок, перший секс, перший кайф), про юного Мохóя (її внутрішній погляд за звичкою перебирався догори: столик, конус, циліндр, куля, жердина, — він), про захоплення фотографією, про самотність, про бажання подорожувати і вчитися, про самотність, про улюблену музику, про самотність, про плани на майбутнє, про самотність, про журналістику, про самотність, про…

Для неї це літо стало літом виговорювання, повторення виплаканого уроку, немовби для нового життя їй необхідно було скласти якісь напівбурсацькі, напівфройдистські іспити.

Воццек готувався до цих зустрічей з якоюсь хворобливою ретельністю маньяка-гігієніста. Він будився годин на п'ять раніше, ніж потрібно, але знаючи, що більше не засне, піднімався, робив сякі-такі вправи, йшов під душ, витрачаючи там за раз, мабуть, триденну норму води і мила, голився, потім довго одягався (ні раніше, ні потім він не надавав одягу жодного значення), роздягався, перевдягався, крутився, мов останній жевжик (м'яко, м'яко сказано) перед дзеркалом, багатьма секретними прийомами (скоріш за все з арсеналу дорогих повій) перевіряв повсюдність чистоти і блиску й нарешті задовго до назначеної години виходив з дому. Попервах він користався велосипедом — йому, мешканцеві околиці, доводилося долати добру половину міста — але доля, мабуть, так реготалася, дивлячись на імбецильне змаразміння закоханого ссавмця, що просто не могла не вставляти палки — нехай навіть і метафізичні — в колеса:

Одного разу вони домовилися про зустріч пізніше звичного — опівдні. Прокинувшись, як завжди ні світ, ні зоря, він виконав усі свої шлюбні ритуали, а оскільки часу було ще вдосталь — сходив за продуктами, прибрав у будинку (познімав навіть павутиння під стелею, що не обійшлося без анатомічних ушкоджень: утовк собі при цьому лікоть, а керамічному підсвічникові відбив єдине вухо), після цього ще раз прийняв душ і виїхав у радісний bicycle гасе. Однак сонце вже встигло нагріти вулиці, бруківка пашіла жаром, і він швидко впрів. Вернувся з півдороги, знову заліз під воду, перевдягнувся в сухе, постановивши їхати повільно, тіньовою стороною, щоби не втратити свіжості. Щоправда близько полудня тіні вже поскручувалися в сувої попід будинками, і він мусив разпораз — ухиляючись від виступаючих сходів, водостічних труб і стовбурів лози та черкаючи коліном об стіни — гальмувати перед бордюрами, обережно з'їжджати на дорогу і тут же знову піднімати ровер дибки, аби вискочити на черговий тротуар. Це нагадувало їзду верхи на клишоногій придуркуватій шкапі, чи на мюнгаузеновій кобилі, котрій сокира безпечного їздця^[86] відцюкала гузно. За п'ять хвилин відчувши себе змиленим кентавром, Воццек знову повернув назад. Ще один, насьогодні вже четвертий, душ, ще одна зміна білизни, і на вулиці з'являється охайний пішохід, що неспішною ходою, обминаючи sunshine spots і прославляючи піхоту, прямує до центру. Соломоновоццекове рішення вітає, здається, навіть хирлявий зустрічний вітерець — радість гігієніста — втім разом з полегшенням приносячи й далеке бамкання з ратушної вежі: за чветь дванадцята. Воццека огортає легка паніка — він раптом усвідомлює, що навіть спринтерський біг не врятує його від спізнення. Кленучи погоду і власний ідіотизм, він прожогом кидається додому по велосипед, і тут його чекає ще одна каверза — відсутність води; очевидячки, безтурботно хлюпаючись, він перевищив усі можливі трансцендентні норми. Втім, як ми побачимо далі, раціональне скупердяйство долі було цілком виправдане:

Ві-і-і-і-сусіе!^[87]

Ві-і-і-і-і-сусіе!

Bicycle, bicycle, bicycle, bicycle-e-e-e-race!

Якби хтось був на вулиці о цій порі, він побачив би неповторне видиво — як хвилями перебігає по випуклостях бруківки тінь шаленого велосипедиста, і як над цією тінню, виблискуючи спицями і пряжками сандалів, мчить футуризований гібрид — із головою рекордсмена й механічним тулубом. We are the champions, брате, we are the champions^[88]. Але ніхто не прийшов під липи, ніхто не став на алеї.

Мабуть, уже й не варт оповідати, як, спізнившись на півтори хвилини, мокрий і нещасний Воццек не застав А. в умовленому місці, і як його охопив панічний жах, хоча він знав, що вона приходить зазвичай хвилин на десять-п'ятнадцять пізніше, і як цей жах перетворився на мертвотний відчай, коли і ці п'ятнадцять-двадцять-двадцять п'ять хвилин спливли безрезультатно, — холодний піт на додачу до гарячого — і як лише через годину він наважився подзвонити, щоб дізнатися від її матері про високу температуру — результат жорстокої анґіни і очевидний наслідок вчорашнього переохолодженого «Совіньйону» розливу 1989 року.