Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Де ж нам шукати іншу сутність…, адже вона складає з першою єдність, як не у тій присутній повсюди світловій сутності, в якій розчинна всеповнота речей, у Юпітері, який скрізь усе переповняє? Це висловлювання могло б видатися недосконалим і пов’язаним лише з окремим явищем, проте навряд чи варто відрізняти його від того, що ще у давнину було відомо як поняття світової душі або всепроникаючого ефіру; треба лише пам’ятати, що йдеться про дещо більш узагальнене, аніж те, що зазвичай позначається як світло.

Звідси, якщо важкість є тим, що, поширюючись на все, і є у цій всеповноті єдністю, то про світло ми, навпаки, говоримо, що воно є субстанція, оскільки воно і в одиничному, отже, взагалі у тотожності, є усе або ціле.

Темнота важкості та променистість світлової сутності лише разом створюють прекрасне сяйво життя й завершують перетворення речі у те, що ми називаємо справжньою реальністю.

Світло – це промінь життя у всепроникаючому центрі природи; подібно до того, як за допомогою тяжіння речі зовнішнім чином єдині, вони поєднанні світлом у внутрішньому єстві, і тою ж мірою внутрішньо наявні один для одного… Про цю сутність ми говорили те, що вона заперечує у поєднаному час саме як час. Про це ми дізнаємося різним чином ще в її зовнішніх проявах: у звуці, який хоча і належить часові, тим не менш у ньому ніби організується і є істинна цілісність… Якщо Гомер користується для описання швидкості руху непідвладної часові думки, яка у своїх мандрах здатна миттєво промайнути крізь множинну земель, то світло в природі у його непідвладності часу ми можемо порівняти лише з цією здатністю думки… Оскільки рух речі є не що інше, як вираження її зв’язку з іншими речами, світло, розгортаючи цей зв’язок як об’єктивний у самій речі, не покладає, на кшталт важкості, рух у спокій, а покладає спокій у рух і між іншим перетворює у самому цьому спокої річ у дзеркало цілого. Такий же принцип ми пізнаємо у світовій душі, яка пронизує час, передбачає майбутнє, викликає передчуття у тварин, приводить у відповідність теперішнє із минулим і повністю знімає нестійке сполучення речей у часі. Неможливо заперечувати, що поруч із зовнішнім життям речей відкривається їх внутрішнє життя, завдяки якому вони стають здатними на симпатію та антипатію, а також взагалі до перцепції інших, зокрема безпосередньо наявних речей; отже, неможливо заперечувати, що загальне життя речей є водночас і особливе життя окремої речі… Проте світло, як і важкість, є лише абстракцією окремої і цілісної сутності; ніколи, в жодній з речей природи ми не бачимо важкості або світла в діяльності для себе, проте справжня сутність речей – чи розглядаємо ми її у творчій діяльності або в самому створеному – завжди є тотожність обох, як ми тільки визначили її на початку… Лише вічна протилежність і вічний синтез обох принципів породжують в якості третього і в якості досконалого відбитка всієї сутності чуттєве і видиме дитя природи – матерію.

Не матерію в абстракції, всезагальну, неоформлену або незапліднену, а матерію разом із життєвістю форм і так, що вона у свою чергу складає потрійно розгорнуте і разом із тим нероз’єднувально зчеплене єдине ціле. Усі форми, можливі у відповідності з сутністю абсолютного, мають насправді існувати, і так як кожне з цих трьох – всеповнота, єдність та тотожність обох – є для себе абсолютне і разом із тим не існує поза іншим, то вочевидь, в кожному з них має міститися і має бути виражене ціле, а саме всеповнота, єдність і тотожність обох. Так, наприклад, важкість є для себе єдиний і нероздільний Бог в тій мірі, в якій він виражає себе як єдність у множинному, як вічне у тимчасовому…

Важкість впливає на паростки речей; світло ж спрямоване на те, щоб розкрився бутон задля того, щоб споглядати самого себе так як він в якості абсолютної єдності може пізнати себе лише у досконалій цілісності.

Важкість впливає на обмеження простору, на для-себе-перебування і покладає в сполучення послідовність, або час… Тому в самому царстві важкості відбитком важкості є загальна твердість, або закостенілість, у якій простір підвладний часу. Навпаки, світло веде до того, щоб і в одиничному було ціле. Тому в самому царстві важкості відбиток світла в якості іншого зв’язку є повітрям. Тут в одиничному розгортається ціле, так як кожна частина абсолютно причетна природі цілого, тоді як наявне буття закостенілості грунтується саме на тому, що частини, відносно відмінні між собою, полярно протилежні один одному. Отже, якщо у всьому твердому живим, є, власне, час, то навпаки, інше царство, повітря, у його свободі і нерозрізненості від простору являє образ чистішої, незабрудненої одночасності.

Абсолютний зв’язок важкості і світла ж сама продуктивна природа, із якою вони співвідносяться просто як її атрибути, хоча атрибути істотні. З неї витікає усе, що в сполученому переповнює нас ідеєю реальності наявного буття.

В царині важкості відбиток цього третього зв’язку, справжньої єдності, є те, у чому найбільш чисто представлений прообраз матерії, вода, найважливіша серед усіх речей, з якої походить і до якої повертається будь-яка продуктивність. Від важкості в якості принципу конечності вона отримує капляність; від світла – те, що в ній частина не відрізняється від цілого.

До цих трьох споконвічних форм зводяться усі творіння в царині важкості…

Розгляд цих форм одноосібно приводить нас до уявлення про неорганічну або неодухотворену природу.

Проте насправді і в існуючій природі вони не відокремлені, а, подібно до того як вони у своїй всезагальності являють завдяки важкості єдність, вони являють єдність також і в своїй особливості завдяки світлу, або внутрішньому центру природи, який, будучи сам всеповнотою у єдиному, розгортає їх у якості складових органічного тіла у тотальність їх відмінностей, одночасно вбирає їх в єдність і вічність власного самоспоглядання.

Подібно до того, як в першому творінні безконечна та нероздільна сутність природи, стверджуючи себе в конечному, покладає його як випадкове та тимчасове, так, навпаки, в однаково вічному поверненні всеповноти до єдності саме це конечне просвітляється у тотожності сутності і тим самим само набуває суттєвості…

Незначні зміни, наприклад, чисто просторових відношень призводять у цьому наповненому життям цілому до явищ теплоти, світла, електрики: настільки все виявляється одухотвореним, настільки глибоким є внутрішнє відношення частини до цілого та цілого до частини.

Якщо охоплене зв’язком сполучене намагається осягнути в тимчасовому вічне, в нецілісності – цілісність, то вираженням цього намагання є магнетизм. Навпаки, зв’язок, за допомогою якого тимчасове потрапляє у вічне, різне – у єдність, є всезагальний зв’язок електрики.

Тимчасовий зв’язок (у магнетизмі) призводить також до тотожності, до єдності у множинності; вічний зв’язок (в електриці) відкриває присутню в одиничному всеповноту; там же, де обидві урівноважують одна одну та з обох зв’язків виникає дещо третє, продуктивність органічно сплетеної з самою собою природи знову виступає в хімічних витворах та перетвореннях, через які тепер кожна частина матерії, приносячи у жертву власне життя, набуває життя цілого і більш високого, органічного наявного буття.

Отже, так живе сутність, яка замкнена у собі, народжує одиничне, змінюючись, щоб тим самим віддзеркалювати у тимчасовому вічність, між тим як вона сама – сила, зміст та організм усіх форм – покладає в себе час як вічність і залишається недосяжною для-будь-яких змін.

Тим самим джерелом життя всезагального, або величної природи є зв’язок між важкістю і світлом; тільки це джерело, з якого витікає усе, залишається у цілій природі прихованим, не спроможне стати само видимим. Усюди, де цей зв’язок стверджує сам себе в одиничному, є мікрокосм, організм, досконале відображення тотального життя субстанції в житті особливого… саме ця божественна єдність приймає в своїй нескінченній радості ствердження образ тварини та рослини і, якщо визначена наперед мить його появи, намагається з нездоланною силою перетворити землю повітря та воду у живі істот, в образи повноти свого життя…

58
{"b":"224791","o":1}