Його духовна сутністьуже була позначена як моральна субстанція,але дух − це моральна реальність.Дух − це Яреальної свідомості, якій він протиставлений, чи, радше, сам протиставить себе, як об’єктивний реальний світ, що, проте, втратив для я будь-яке значення чогось чужого, і так само і Я втратило будь-яке значення відокремленого від духу, залежного чи незалежного буття-для-себе. Будучи субстанцієюі універсальною, самототожною постійною сутністю, дух становить непохитну і незнищенну основуі вихідний пунктдіяльності всіх, а також їхню метуі кінцевий пунктяк помислене в-собібудь-якого самоусвідомлення. Ця субстанція − ще й загальний витвір,вироблений завдяки діяльностівсіх і кожного як їхня єдність і тотожність, бо вона є бут-тям-для-себе,Я, діяльністю. Як субстанціядух − це несхитна справедлива самототожність,проте як буття-для-себеця субстанція − доброта, яка розпадається, жертвує собою і в якій кожен здійснює свій власний витвір, розриває універсальне буття й бере собі свою частку. Саме цей розпад сутності на одиничні частки становить моментдіяльності і Я всіх індивідів; цей розпад − рух і душа субстанції, спричинена універсальна сутність. Саме в тому, що ця субстанція − це буття, яке розчинилось у Я, вона є не мертвою сутністю, а реальноюі живою.
Таким чином, дух − це самопідтримна абсолютна реальна сутність. Усі дотеперішні форми свідомості − це абстракції духу; вони конституйовані тим, що він аналізує себе, диференціює свої моменти й перебуває при кожному одиничному моменті. Така ізоляція цих моментів має за передумовусам цей дух і потребує його для свого існування;іншими словами, ця ізоляція існує тільки в духові, що є існуванням. Отак ізольовані, ці моменти створюють ілюзію, ніби вони були бтакими, якими є, проте їхній відступ і повернення до своєї основи та сутності засвідчує, що вони тільки моменти, або зникущі величини, й саме ця сутність становить рух і розпад тих моментів. Тут, де вже утверджений дух, або відображення тих моментів у собі, наша рефлексія може коротко згадати про них у цьому аспекті: тими моментами були свідомість, самоусвідомлення і розум. Отже, дух − це свідомістьузагалі, що містить у собі чуттєву вірогідність, сприйняття і тяму, і то тією мірою, якою він, аналізуючи себе, дотримується моменту, що він у своїх очах є об’єктивною сутньоюреальністю, і абстрагується від того, що ця реальність − його власне буття-для-себе. А якщо навпаки, дух дотримується іншого моменту, набутого при аналізі, тобто вважає, що його об’єкт − це його буття-для-себе,тоді він є самоусвідомленням. Проте як безпосереднє усвідомлення буття-в-собі-і-для-себе,як єдність свідомості й самоусвідомлення, дух − це свідомість, що має розум,свідомість, що, як і свідчить дієслово “мати”,має об’єкт як раціонально визначений у собі,або як категоризований, але так, що для усвідомлення об’єкта цей об’єкт ще не має вартості категорії. Дух − це свідомість, від розгляду якої ми щойно відступили. І, нарешті, той розум, що його маєдух, він розглядає як такий, що існує,або як розум, що реальний у духові і є його світом, тож дух досягає своєї істини; тепер це дух, реальна моральнасутність.
Дух − це моральне життя народутією мірою, якою дух є безпосередньою істиною;це індивід, що є світом. Дух повинен іти до усвідомлення того, чим він є безпосередньо, повинен скасувати прекрасне моральне життя і через низку форм дійти до знання про себе. Ці форми відрізняються від попередніх форм тим, що вони є реальними духами, власне реальностями і, замість бути лише формами свідомості, є формами світу.
Живий моральнийсвіт − це дух у своїй істині; оскільки дух доходить передусім до абстрактного знанняпро свою сутність, моральність гине у формальній універсальності права. Дух, відтепер поділений у собі, змальовує у своєму об’єктивному елементі як у несхитній реальності один зі своїх світів − царство культури,і, протиставлячи цьому світові, описує в елементі мислення світ віри, царство сутності.Проте обидва світи, схоплені духом, що з цієї втрати самого себе перейшов до себе, схоплені поняттям,збаламучуються й революціонізуються під впливом розуміннята його поширення, під впливом Просвітництва,і царство, поділене й розширене на цьогобічністьі потойбічність,повертається в самоусвідомлення, яке тепер, уже як моральність,осягає себе як суть, а сутність − як реальне Я, вже більше не ставить свій світі основуцього світу зовні від себе, а всьому дає згаснути в собі і як сумлінняє духом, упевненим у собі.
Отже, моральний світ, світ, розірваний на цьогобічністьі потойбічність,і моральний світогляд − це форми духу, їхні рух і повернення у просте для-себе-сутнє Я духу розвиватимуться, і з них як їхня мета і результат постане реальне самоусвідомлення абсолютного духу.
А. Істинний дух. Моральність
Дух у своїй простій істині є свідомістю і роз’єднує свої моменти. Діяльністьподіляє дух на субстанцію і усвідомлення цієї субстанції, а також поділяє і субстанцію, і свідомість, що усвідомлює. Субстанція як універсальна сутністьі метапротиставлена собі як сингуляризованійреальності; безмежна середня ланка між цими термінами − це самоусвідомлення, яке, будучи в собієдністю себе і тієї субстанції, стає тепер для себе,об’єднує універсальну сутність і свою сингуляризовану [одиничну] реальність, підносить цю реальність до рівня універсальної сутності й діє морально, а також понижує цю сутність до рівня одиничної реальності і здійснює мету, цю суто помислену субстанцію; самоусвідомлення продукує єдність себе і субстанції як свій витвір,а отже, і як реальність.
У розпаді свідомості проста субстанція, з одного боку, зберігає свою протилежність самоусвідомленню, а з другого − репрезентує таким чином у собі природу свідомості, яка полягає в тому, щоб диференціюватись у собі, немов якийсь світ, почленований у своїх сферах. Субстанція, таким чином, розпадається за диференційовану моральну сутність, на людський закон і на божественний закон. Водночас і протиставлене їй самоусвідомлення приписує себе, відповідно до своєї сутності, одній із цих сил, а як знання розпадається на незнання того, що воно робить, і на знання про те, що воно робить, − знання, яке через те є оманливим. Отже, у своїй дії воно відразу дізнається про суперечність тих сил,на які роздвоюється субстанція, та їхнє взаємознищення, а водночас і про суперечність між знанням про моральність своєї діяльності і тим, що є моральним у собі і для себе, і знаходить свою власнузагибель. Але фактично завдяки цьому рухові моральна субстанція стала реальним самоусвідомленням,або ж цеЯ стало Я, що існує в собі і для себе,проте саме внаслідок цього моральність гине.
Гегель Г.В.Ф. Феноменологія духу / З нім. пер. П. Таращук; Наук. ред. пер. Ю. Кушаков. − К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2004. − С. 20-305
Маркс, Карл
(1818 – 1883)
Німецький мислитель, суспільний діяч, засновник марксизму. Маркс розробив власний метод – матеріалістичну діалектику і застосував її до аналізу суспільних явищ. На цьому шляху він розвинув нове їх тлумачення – матеріалістичне розуміння історії. Головний його принцип – вирішальна роль матеріального виробництва в житті суспільств, тому анатомію їх слід шукати в політичній економії, у відносинах власності і боротьбі класів як носіїв цих відносин.
ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ І КОМУНІЗМ.
РІЗНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ
КОМУНІСТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ.
