Завжди охочий до всього новенького, мсьє Рокфор купив цю книжку, сподіваючись поласувати нею в потязі по дорозі додому. Назва була багатообіцяючою – «Червоний будинок». На зворотному боці обкладинки красувався розмитий портрет автора: чи то світлина, чи то рисунок вугільним олівцем. Згідно з біографічними відомостями, мсьє Хуліан Каракс мав на той час двадцять сім років; народився він на початку ХХ століття у Барселоні, але мешкав у Парижі, писав французькою, а ночами працював тапером у якомусь барі. У видавничому рекламному оголошенні, написаному пишномовним стилем того часу, стверджувалося, що перед читачем «твір вражаючої сміливості, свідчення багатогранного та новаторського таланту, ціла віха у майбутньому європейської літератури». Далі в анотації йшлося, що роман, чудовий в цілому, має й окремі недоліки: «подекуди нагадує дешеву мелодраму… деякі сумнівної цінності елементи повільно й натуралістично смакуються…»; як на мсьє Рокфора, це якраз мало б додавати творові привабливості – стомлений класикою, учитель був не від того, щоб час від часу переглянути якусь кримінальну історійку або невибагливу будуарну інтрижку.

Мсьє Рокфор і сам мав літературні амбіції: усім шанованим паризьким видавцям він невтомно надсилав віршові та прозові збірки власного виробництва – і незмінно діставав відмови. Величезна колекція цих письмових відмов зберігалася в його шухлядах. Отже, вчитель непогано знався на стані видавничої справи в Парижі і йому неважко було з’ясувати, що твір Каракса було видано у другорядному видавництві, яке спеціалізувалося здебільшого на книжках із куховарства, шиття та інших хатніх ремесел. Власник книгосховища розповів мсьє Рокфорові, що після першого видання роман барселонського письменника дістав лише дві скупі рецензії в місцевих щоденних газетах, причому відгуки ці було зумисне розміщено поряд із некрологами. У критиків був визначний день, коли вони кількома рядками списали Каракса з рахунку, порадивши йому і надалі займатися музикою, оскільки в літературі він, мовляв, узяв фальшиву ноту. Коли мсьє Рокфор стикався із програними справами, серце його м’якшало, а кишені розкривалися, тож він виклав-таки півфранка на книжку невідомого Каракса, а на додачу купив собі відмінне видання Ґюстава Флобера, видатного майстра, чиїм невизнаним послідовником учитель себе вважав.

Потяг до Ліона був переповнений. Мсьє Рокфорові випало ділити купе другого класу із двома черницями, які перешіптувалися між собою і вже з моменту відбуття від вокзалу Австерліц несхвально поглядали на сусіда. Зніяковівши під такими допитливими поглядами, вчитель рішучо витяг з валізи книжку й сховався за її сторінками. Проїхавши кількасот кілометрів, він, на своє превелике здивування, збагнув, що геть забув про черниць, про тряску, про темні краєвиди, що пропливали за вікном, наче сцени жахів з фільмів братів Люм’єрів; цілу ніч він читав, не чуючи хропіння сестер, не помічаючи, як у тумані спалахували вогні проміжних станцій. На світанку, перегорнувши останню сторінку, мсьє Рокфор відчув, що в очах його стоять сльози, а серце отруєне заздрістю.

У «Червоному будинку» йшлося про таємничого злодія, який вдирався до крамниць іграшок і музеїв, крав ляльок та маріонеток і виколював їм очі. Здобич свою він приносив до похмурої валькової будівлі – старезної, повної привидів оранжереї, що стояла на туманному березі Сени. Однієї вирішальної ночі він удерся до розкішного будинку на Фош-авеню, маючи намір украсти приватну лялькову колекцію одного з промислових магнатів, який розбагатів унаслідок брудної гри за часів індустріальної революції. Коли грабіжник уже збирався втекти зі здобиччю, нашого voleur[5] зненацька застала дочка магната, дівчина на ім’я Жізель – молода панна з паризького вищого світу, винятково освічена, витончена, але хвороблива натура, яка, звичайно, приречена була до нестями закохатися у незваного гостя. Закручену фабулу продовжували гучні пригоди у ледь освітлених декораціях: героїня починає розгадувати загадку героя (утім, ім’я його залишилося прихованим навіть для читачів) і врешті-решт натрапляє на жахливу таємницю власного батька, яка стосувалася колекції порцелянових фігурок. Завершувалася оповідь трагічною розв’язкою в готичному стилі.

…У понеділок мсьє Рокфор зателефонував до паризького видавця, щоб дістати всі можливі відомості про Хуліана Каракса. Учитель виявив неабияку наполегливість, і секретарка ворожим тоном, крізь зуби, роблячи паузи ледь не після кожного слова, відповіла, що адреса Каракса їм невідома, оскільки стосунків із ним видавництво більше не підтримує. Вона додала, що з дня видання «Червоного будинку» було продано тільки сімдесят сім примірників, більшість із яких, вочевидь, придбали дівчата легкої поведінки та інші завсідники клубу, де автор щовечора «випікає» ноктюрни й полонези за кілька монет. Решту накладу було повернено та здано в макулатуру, після чого книжки мали перетворитися на молитовники, штрафні квитанції та лотерейні квитки.

Нещасна доля загадкового письменника збудила в душі мсьє Рокфора співчуття. Протягом наступних десяти років під час кожного свого візиту до Парижа вчитель методично обходив усі букіністичні крамниці у пошуках творів Хуліана Каракса, але не знайшов жодного. Навіть прізвища такого майже ніхто не чув, а ті, хто чув, знали дуже мало. Дехто присягався, що Каракс видав ще кілька книжок у маленьких видавництвах сміховинним накладом. Ці книжки було так важко знайти, що виникав сумнів, чи існують вони взагалі. Один книгопродавець, приміром, запевняв, що якось тримав у руках книжку Каракса під назвою «Церковний тать», але то було так давно, що геть забулося.

Наприкінці 1935 року мсьє Рокфор випадково почув, що новий твір Хуліана Каракса «Тінь вітру» надруковано маленьким видавництвом у Парижі. Учитель написав до видавця листа із запитанням, чи можна придбати кілька примірників, але відповіді не отримав.

Навесні наступного року старий приятель із книгосховища, що побіля Сени, запитав учителя, чи він і досі цікавиться Караксом. Мсьє Рокфор запевнив, що ніколи не відмовлявся від пошуків: якщо весь світ вирішив поховати Каракса, то він, Рокфор, зі світом не згоден! Тоді приятель учителя повідомив, що кілька тижнів тому в Парижі активно ширилися чутки про Каракса: після кількох років мовчання письменник видав роман, який здобув добрі відгуки не абиде, а в газеті «Монд»; крім того, подейкували, що Каракс одружується із жінкою, яка має непогане становище в суспільстві. Здавалося, що забутому світом письменникові нарешті всміхнулася доля, але… Зі слів книгопродавця, Каракс за невідомих обставин уплутався в дуель на цвинтарі Пeр-Лашез. Дуель відбулася на світанку, саме в той день, коли Каракс мав одружитися. У церкві наречений так і не з’явився.

Песимісти припускали, що Хуліан Каракс загинув під час дуелі, і тіло його залишили в безіменній могилі; оптимісти переконували, що він, заплутавшись у якійсь сумнівній афері, мусив покинути наречену біля вівтаря, втекти з Парижа й повернутися до Барселони. Безіменної могили так і не розшукали, тож невдовзі з’явилася нова версія подій: Хуліан Каракс, зурочений невідомо ким, у злиднях помер у своєму рідному місті. Дівчата з дому розпусти, де він грав на піаніно, назбирали грошей, щоб оплатити таперові поховання, але коли грошовий переказ дістався Барселони, тіло вже поховали в загальній могилі разом із жебраками та невідомими, чиї змерзлі трупи було знайдено біля входу в метро чи у водах порту.

Мсьє Рокфор любив чинити опір загальній думці – і він не забув Каракса. Минуло одинадцять років відтоді, як учитель уперше розкрив «Червоний будинок» у ліонському потязі. Клара з Клодеттою вже були підлітками, жилами яких струміла гаряча кров; великий світ манив їх, підморгуючи з-за вікон класної кімнати. Незважаючи на всі зусилля вчителя, дівчата здобули стійкий імунітет до чарів літературної класики, чи то йшлося про байки Езопа, чи про безсмертні поезії Данте Аліґ’єрі; тому, щоб заохотити учениць до читання, мсьє Рокфор вирішив дати їм роман Каракса. Однак учитель трохи побоювався, що Кларина мати розірве контракт із ним, якщо дізнається, яке сумнівне читво він пропонує двом недосвідченим, легковажним молодим дівчатам; тож мсьє Рокфор подав їм роман Каракса як безневинну історію кохання, що було правдою тільки наполовину.