Знову пролунав стук. Барбі підвівся і поклав руку на портативний телевізор. Не вельми зручна зброя, але тому, хто перший наважиться вломитися крізь двері, шкоди наробить. Є ще дерев’яна поперечка у стінній шафі, але всі три кімнатки тут маленькі, а той дрючок занадто довгий, щоб ефективно ним вимахувати. Він мав також швейцарського армійського ножа, але йому не хотілося когось порізати. Принаймні поки не буде змуш…

– Містере Барбара? – голос був жіночий. – Барбі? Ви тут?

Він прибрав руку з телевізора і перетнув кухню.

– Хто там? – спитав, за мить до того вже впізнавши голос за дверима.

– Джулія Шамвей. У мене для вас повідомлення від декого, хто бажає з вами побалакати. Він просив мене передати вам привіт від Кена.

Барбі відчинив двері, впустивши її до хати.

До обшитої сосною кімнати засідань, що містилася у цокольному приміщенні міської ради Честер Мілла, стугоніння старого генератора «Келвінейтор»[97] долітало знадвору ледь чутним дзижчанням. Гарний, дванадцятифутової довжини стіл посередині кімнати було зроблено з відполірованого до сяйливого блиску червоного клена. Більшість стільців, розставлених навкруг столу, цього вечора стояли вільні. Четверо учасників заходу, що його Великий Джим охрестив Надзвичайним стратегічним засіданням, скупчилися біля одного торця. Сам Великий Джим, хоча й усього лише другий виборний, займав центральне місце. Мапа позаду нього демонструвала місто у формі спортивної шкарпетки.

За столом сиділи виборні й Пітер Рендолф, діючий шеф поліції. Єдиним тут цілком притомним був сам Ренні. Рендолф мав вигляд ошелешений і наляканий. Енді Сендерс, звісно, був пригнічений горем. А Ендрія Ґріннел – гладша, сивіюча версія своєї молодшої сестри Розі – лише здавалася збентеженою. Звичайна справа.

Років п’ять тому, у січні, Ендрія, йдучи вранці до поштової скриньки, послизнулася в себе на обледенілій під’їзній алеї. Впала вона достатньо важко, щоб у неї тріснули два хребцевих диски (цьому не могли не посприяти фунтів дев’яносто зайвої ваги). Для послаблення її безумовно сильного болю доктор Гаскелл приписав їй нові чудо-ліки оксиконтин[98]. І відтоді не переставав їх для неї виписувати. Завдяки своєму доброму другові Енді Великий Джим знав, що Ендрія, почавши колись із сорока міліграмів на день, дійшла тепер до запаморочливих чотирьохсот. Вельми корисна інформація.

Почав Великий Джим.

– Оскільки Енді зазнав тяжкої втрати, цю нашу зустріч, якщо ніхто не має нічого проти, збираюся очолити я. Нам усім дуже жаль, Енді.

– Ваша правда, сер, – підтакнув Рендолф.

– Дякую вам, – відповів Енді і, щойно Ендрія на мить накрила його долоню своєю, сльози знову почали сочитися йому з кутиків очей.

– Отже, всі ми маємо якесь уявлення про те, що саме в нас трапилося, – промовив Джим. – Хоча поки що ніхто в місті цього не зрозумів…

– Я певна, що ніхто й поза містом, – втрутилась Ендрія.

Великий Джим її проігнорував.

– …а військові, хоча й прибули, не вважають за потрібне встановити зв’язок з легітимно обраними керівниками міста.

– Проблеми з телефонами, сер, – повідомив Рендолф.

З усіма присутніми тут людьми Рендолф зазвичай був «на ти», вони звали одне одного на ім’я (а Великого Джима він узагалі вважав своїм другом), проте в цій кімнаті, мізкував він, мудріше буде звертатися до кожного відповідно «сер» або «мем». Перкінс поводився тільки так, і принаймні в цьому старий мав цілковиту рацію.

Великий Джим відмахнувся рукою, ніби проганяв якусь настирливу муху.

– Хтось із них міг би підійти з боку Моттона або Таркера і послати по мене – по нас, – проте ніхто не зволив цього зробити.

– Сер, ситуація все ще дуже… гм, мінлива.

– Авжеж, авжеж. Тож цілком можливо, саме тому ніхто нас досі не ввів у курс справи. Це цілком можливо, о так, і я молюся, щоб причина полягала саме в цьому. Сподіваюся, ви всі молитеся.

Усі покірно кивнули.

– Але зараз… наразі, – Великий Джим окинув присутніх серйозним поглядом. Він почувався серйозним. Але водночас і піднесеним. Налаштованим. Нічого неможливого нема, гадав він, у ймовірності того, що його портрет ще до кінця поточного року опиниться на обкладинці журналу «Тайм». Катастрофа – особливо та, де замішані терористи – не така вже й погана штука. Достатньо згадати, що вона принесла Руді Джуліані[99]. – Саме зараз, леді і джентльмени, я гадаю, ми зіткнулися з абсолютно реальною ймовірністю того, що нас покинули напризволяще.

Ендрія прикрила собі рот рукою. Очі її горіли чи то від жаху, чи від надлишку наркотику. Мабуть, від того й іншого разом.

– Цього не може бути, Джиме!

– Надіймося на краще, готуймося до найгіршого, так любить казати Клодетт, – заговорив глибоко відсутнім тоном Енді. – Любила, тобто. Сьогодні вранці вона приготувала мені чудовий сніданок. Яєчню з залишками сиру від тако[100]. Боже!

Сльози, що було пригальмували, знову почали струменіти йому з очей. Ендрія знову поклала руку на його долоню. Цього разу Енді відповів їй рукостисканням. «Енді й Ендрія, – подумав Великий Джим, і нижня половина його обличчя скривилася у ледь помітній посмішці. – Близнюки Дурноголовці».

– Надіймося на краще, готуймося до найгіршого, – повторив він. Який мудрий вислів. Найгірше в даному випадку – це кілька днів жити відрізаними від зовнішнього світу. Або тиждень. Хоча, можливо, й місяць.

Сам він у такий розвиток подій не вірив, але, якщо їх налякати, вони швидше погодяться на його пропозицію.

Відгукнулася Ендрія:

– Та не може бути!

– Нам просто нічого достеменно невідомо, – сказав Великий Джим, і це таки була щира правда. – Звідки нам знати?

– Може, нам варто закрити «Фуд-Сіті», – промовив Рендолф. – Хоча б на поки що. Якщо ми цього не зробимо, туди може збігтися таке стовписько, як перед заметіллю.

Ренні відчув роздратування. Він приготував план, і це питання було в його списку, але воно стояло далеко не першим.

– Хоча це, можливо, невдала ідея, – поспішив Рендолф, помітивши вираз на обличчі другого виборного.

– Саме так, Піте. Мені ця ідея здається недоречною, – сказав Великий Джим. – Тут треба діяти за тим же принципом, коли банк не можна закривати на вихідний, якщо в нього туго з готівкою. Так лише спровокуєш паніку.

– То ми також обговорюватимемо й закриття банків? – перепитав Енді. – А що робити з банкоматами? Наприклад, у Брауні… у «Паливі & Бакалії»… і в моїй аптеці також… – На лиці в нього застиг сумнів, та раптом воно просяяло. – Здається, я бачив банкомат навіть у поліклініці, хоча не цілком певен щодо цього…

На якусь мить Ренні зачудувався, чи часом не пригощає цього чоловічка своїми пігулками Ендрія.

– Енді, я сказав про банк у переносному значенні, – ласкаво, по-доброму пояснив він. Отак от воно завжди й буває, коли люди починають блукати думками поза планом. – У подібних ситуаціях їжа – це ті самі гроші, в якомусь сенсі. Повторюю, бізнеси мусять працювати як звичайно. Це заспокоюватиме народ.

– Ага, – кинув Рендолф, це йому було зрозуміло. – Я второпав.

– Проте ти мусиш побалакати з директором цього супермаркету, як його прізвище, Кейд?

– Кейл, – доповів Рендолф. – Джек Кейл.

– А також з Джонні Карвером із «Палива & Бакалії» і ще з… хто там, нахрін, керує крамницею «Брауні» після смерті Діл Браун?

– Велма Вінтер, – проказала Ендрія. – Вона нетутешня, з іншого штату, а втім, вельми делікатна.

Ренні задоволено відзначив, що Рендолф усі імена записує собі до блокнота.

– Перекажіть їм усім трьом, що продаж пива і алкоголю припиняється до особливого розпорядження, – скривилося його лице у втішній усмішці, доволі лячній. – А «Діппер» закриваємо.