– Сумніваюсь.

– Справді? – промовив він зацікавлено, не гнівно. – У безпрецедентній для всього світу ситуації, де задіяно технологію настільки далеку від розуміння нами й будь-ким?

І знову вона змовчала, забарившись із відповіддю.

– Мені зараз важливо поговорити з капітаном Барбарою, – промовив він, повернувшись до оригінального сценарію. Власне, Джулія була здивована, що він взагалі так далеко був відійшов від свого першого питання.

– Капітаном?

– У відставці. Ви можете його знайти? Візьміть із собою мобільний телефон. Я дам вам номер, за яким дзвонити. Цей канал прохідний.

– Чому я, пане полковнику? Чому б вам не зателефонувати до нашої поліції? Або комусь з міських виборних? Я певна, що всі троє в місті.

– Навіть не намагатимуся. Я сам виріс в маленькому містечку, міс Шамвей…

– Щасливчик.

– … тож досвід мені підказує, що міські політики знають мало, міські копи багато, а видавець міської газети знає все.

Проти волі вона розреготалася на цю його фразу.

– Навіщо вам марудитися з телефонним дзвінком, якщо ви можете зустрітися з ним віч-на-віч? У моєму супроводі, звичайно. До речі, я якраз виходила з дому, щоби поїхати до свого боку бар’єра, коли ви подзвонили. Знайду Барбі, і ми…

– Він так себе по-старому й називає, невже? – здивовано перепитав Кокс.

– Я його розшукаю й привезу з собою. Влаштуємо міні-прес-конференцію.

– Я не в Мейні. Я в окрузі Коламбія. На Об’єднаному комітеті начальників штабів.

– Я мушу бути вражена? – Та так воно й було, трохи.

– Міс Шамвей, у мене нема зайвого часу, гадаю, у вас теж. Тож, в інтересах нагального вирішення цієї проблеми…

– А це можливо, як ви вважаєте?

– Перестаньте, – обірвав він її. – Не маю сумнівів, перш ніж очолити газету, ви були репортеркою, я певен, ставити запитання для вас цілком природно, але наразі фактор часу – головний. Ви можете виконати моє прохання?

– Можу. Але якщо вам потрібен він, ви отримуєте й мене. Ми виїдемо на шосе 119 і звідти зателефонуємо вам.

– Ні, – промовив він.

– Чудово, – ласкаво відгукнулася вона. – Вельми приємно було потеревенити з вами, пане полковни…

– Дайте мені договорити. З вашого боку шосе № 119 тотально ФУБАР[94]. Це означає…

– Мені відомий цей вираз, полковнику, я читала книжки Тома Кленсі[95]. Що саме ви мали на увазі щодо шосе 119?

– Я хотів сказати, що зараз там, вибачте за вульгарність, як у ніч відкритих дверей у безплатному борделі. Половина населення вашого міста заставили своїми легковиками й пікапами обидва узбіччя дороги і частину якогось пасовища.

Вона поклала фотоапарат на підлогу, дістала з кишені плаща блокнот і записала: пол. Джеймс Кокс та Ніч відкр. дверей у безпл. борделі. Потім додала: ферма Дінсмора? Авжеж, мабуть, він має на увазі луг Алдена Дінсмора.

– Гаразд, – погодилась вона. – Що ви пропонуєте?

– Ну, я не можу вам завадити з ним приїхати, тут ви маєте рацію, – зітхнув він, ніби жаліючись на несправедливість світу. – Не можу також заборонити вам надрукувати будь-що у вашій газеті, хоча, гадаю, це не має значення, все одно ніхто за межами Честер Мілла її не побачить.

Її посмішка зів’яла.

– Ви не хотіли б це прояснити?

– Залюбки, незабаром, а висновки ви потім зробите самі. Моя пропозиція така: якщо ви бажаєте побачити бар’єр – хоча насправді його побачити неможливо, я певен, вам про це вже розповідали, – привозьте капітана Барбару туди, де бар’єр перерізає дорогу номер три. Ви знаєте, де проходить дорога номер три?

Якусь мить вона не могла пригадати. Та раптом зрозуміла, що він має на увазі, й розреготалася.

– Що вас так розвеселило, міс Шамвей?

– У нас, у Міллі, люди називають цю дорогу Мала Курва. Бо в дощовий сезон вона дійсно перетворюється на курву.

– Вельми колоритна назва.

– Я так зрозуміла, що на Малій Курві зараз ніяких натовпів?

– Саме зараз жодної душі.

– Добре, – вона поклала блокнот до кишені й підібрала фотоапарат. Горес терпляче чекав, сидячи під дверима.

– Гаразд, коли я можу очікувати на ваш дзвінок? Тобто на дзвінок Барбі з вашого мобільного?

Вона кинула погляд собі на зап’ясток, побачивши, що зараз уже по десятій. Як це, заради Бога, так швидко промайнув час?

– Ми будемо там десь о десятій тридцять, звісно, якщо я зможу його знайти. А я гадаю, що зможу.

– Дуже добре. Передайте йому привіт від Кена. Це…

– Жарт, авжеж, розумію. Хтось нас зустріне?

Зависла пауза. Коли він заговорив знову, в його голосі чулася нехіть.

– Там прожектори, і вартові біля шлагбаума, але їм наказано не балакати з мешканцями.

– Чому це, навіщо? Хай Господь милує, чому?

– Якщо ця ситуація не вирішиться, міс Шамвей, для вас усе згодом стане зрозуміло. Ви й зараз можете майже все вирахувати самі – мені ви здаєтеся досить мудрою жінкою.

– Та йоб же вашу матір, полковнику! – скрикнула вона, бо допекло. Горес біля дверей нашорошив вуха.

Кокс засміявся, щиро, не ображено.

– Атож, мем, чую вас чітко, ясно. Тож десята тридцять?

Їй кортіло сказати йому «ні», але, звісно, вона собі цього дозволити не могла.

– Десята тридцять. Якщо я його розшукаю. Отже, я вам подзвоню?

– Або ви, або він, але поговорити я хочу саме з ним. Чекатиму, тримаючи руку на телефоні.

– Тоді кажіть мені ваш магічний номер.

Вона затисла телефон між вухом та плечем і знову видобула з кишені блокнот. Завжди так: щойно заховаєш блокнот, як він тобі знову потрібен; цей факт їй довело життя, коли вона ще працювала репортеркою, і ось тепер вона знову в цій ролі. Названий ним номер чомусь налякав її найбільше з того, що він їй наговорив перед тим. Код починався з трьох нулів: 000.

– Ось що ще, міс Шамвей: у вас нема імплантатів, типу серцевого стимулятора або вживленого слухового апарата? Нічого такого нема?

– Ні. А в чім справа?

Вона подумала, що він знову не захоче пояснювати, але помилилася.

– При наближенні до Купола проявляється якесь випромінювання. Для більшості людей воно безпечне, вони відчувають хіба що слабенький електричний струм, і це відчуття минається за пару секунд, але на електронні пристрої воно діє жахливо. Деякі перестають працювати – більшість мобільних телефонів при наближенні ближче, ніж на п’ять футів, – а інші вибухають. Якщо ви привезете з собою звичайний магнітофон, він просто заглохне. Якщо у вас «Ай-Под» або інший складний пристрій, на кшталт «Блек-Беррі»[96], вони вибухнуть.

– Значить, у Дюка Перкінса вибухнув стимулятор? Він через це загинув?

– Десята тридцять. Привозьте Барбі і не забудьте передати йому привіт від Кена.

Він дав відбій, залишивши Джулію стояти в передпокої поряд з її псом. Вона спробувала подзвонити своїй сестрі в Люїстоні. Пропікало кілька гудків… а потім тиша. Суцільна тиша, як і перед тим.

«Купол, – пригадала вона. – Під кінець він уже не казав «бар’єр»; він назвав це Куполом».

Барбі, вже без сорочки, сидів на ліжку і розшнуровував кеди, коли почувся стук у двері, до яких знадвору вів один сходовий прогін вздовж бічної стіни Сімейної аптеки Сендерса. Цей стук був йому зайвий. Він проходив пішки майже цілий день, потім, начепивши фартух, майже весь вечір порався на кухні. І зараз почувався геть розбитим.

А якщо там Джуніор з кількома приятелями, готовий влаштувати бучну вечірку на честь його повернення? Можете вважати це малоймовірним, навіть параноїдальним припущенням, але весь цей день був вщент заповнений неймовірностями. Крім того, ні Джуніора, ні Френка Делессепса, ні решти членів їхньої ватаги він не бачив сьогодні в «Троянді-Шипшині». Можливо, вони ошивалися десь на 119-му або на 117-му шосе, подумав він, ловили ґав, проте хтось міг їм повідомити, що він повернувся в місто, і вони домовилися заявитися до нього пізніше. Скажімо, тепер.