— Гаразд, сер. Наступної неділі.

— О четвертій годині. Але їдь обережно. Добре?

— Добре.

— І наступного разу замовляй розмову в кредит. Він поклав трубку.

Я стояв серед темної площі самотній, наче на безлюдному острові, не знаючи, що робити далі. До мене підійшов якийсь кольоровий хлопець і запропонував сигарети з маріхуаною. Я механічно відповів: «Не треба, дякую, сер».

Тепер я йшов поволі. Чого мені поспішати в порожню квартиру? Була пізня ніч, і я аж задубів — більше від страху, ніж від холоду (хоча, повірте мені, погода стояла холодна). Коли я підійшов до ґанку, мені здалося, що на східцях хтось сидить. Та ні, мабуть, привиділося, бо фігура була зовсім непорушна.

Але це була Дженні.

Вона сиділа на верхній сходинці.

Я був такий втомлений, що не міг злякатися, такий радий, що не міг говорити. Я сподівався — вона тримає в руці щось важке і вдарить мене по голові.

— Джен?

— Оллі?

Обоє ми говорили так тихо, що в голосі не чулося ніяких емоцій.

— Я забула ключа,— сказала Дженні.

Я стояв біля ґанку, боячись запитати, чи давно вона тут сидить, знаючи тільки одне: я її страшенно скривдив.

— Дженні, я так шкодую...

— Не треба! — перебила вона мене і тихо промовила: — Кохання — це коли ні про що не шкодуєш.

Я піднявся сходами і спинився біля неї.

— Я піду спати. Гаразд? — сказала вона.

— Гаразд.

Ми зайшли в помешкання. Роздягаючись, вона лагідно подивилася на мене.

— Я знаю, що кажу, Олівере.

На цьому все скінчилося.

Лист прийшов у липні.

З Кембріджа його переслали в Денніс-порт, отож звістка дійшла до мене з запізненням на один день. Я помчав у школу до Дженні, яка наглядала за дітьми, що грали, здається, в кікбол, і сказав їй, наслідуючи голос Богарта[17]:

— Ану за мною.

— Що таке?

— Ану за мною,— повторив я так владно й наполегливо, що вона пішла слідом за мною до берега.

— Що сталося, Олівере? Ради бога, скажи мені, що сталося.

Я прямував далі, до причалу, твердою ходою.

— Сідай у човен, Дженніфер,— звелів я, вказуючи рукою з листом, якого вона ще не побачила.

— Олівере, я ж повинна наглядати за дітьми,— запротестувала вона, але слухняно ступила в човен.

— Біда мені з тобою, Олівере. Чи зрештою поясниш, що сталося?

Ми відпливли на кількасот ярдів від берега.

— Я маю розповісти тобі дещо,— сказав я.

— Невже ти не міг розповісти на суходолі? — викрикнула вона.

— Звичайно, не міг,— крикнув я теж (ми не сердились, а тільки намагалися перекричати сильний вітер).— Я хотів бути з тобою сам на сам. Подивися, що я одержав.

Я помахав конвертом. Вона відразу розпізнала друкований заголовок.

— Ага, юридичний факультет Гарварда! Тебе, мабуть, вигнали?

— Не вгадала, бісова оптимістко,— викрикнув я.— Спробуй ще раз.

— Ти перший на своєму курсі!

Мені стало майже соромно сказати їй правду.

— Не зовсім. Третій.

— Он як! — сказала вона.— Тільки третій?

— Послухай-но, все ж таки це означає, що я працюватиму в цьому бісовому журналі, у «Юридичному віснику!» — вигукнув я.

Вона сиділа з абсолютно байдужим виглядом.

— Ради бога, Дженні,— заблагав я,— скажи хоч що-небудь.

— Не скажу, аж доки не побачу двох перших студентів,— відмовила вона.

Я подивився на неї, сподіваючись, що вона розпливеться в усмішці, яку — я знав це — вона стримує.

— Ну ж бо, Дженні! — просив я.

— Я іду. Прощавай,— сказала вона і зразу ж стрибнула у воду. Я стрибнув за нею, і наступної миті ми реготали обоє, вчепившися за борт човна.

— Ага,— сказав я, здобувшися на досить вдалий дотеп,— заради мене ти ладна кинутись у воду.

— Не будь занадто самовпевнений,— відповіла вона.— Ти ж тільки третій.

— Слухай-но, ти, негіднице...

— Що таке, мерзотнику?

— Я завдячую тобі з біса багато чим.

— Ти кажеш неправду, мерзотнику, неправду.

— Неправду? — запитав я здивовано.

— Ти зобов'язаний мені всім.

Того вечора ми на радощах сійнули грішми — витратили двадцять три долари в шикарному ресторані у Ярмуті, де замовляли навіть омарів. Дженні вирішила не хвалити мене, аж поки довідається, хто ті два студенти, що, як вона висловилася, «випередили мене».

Напевно це видасться вам дурістю, але я так любив її, що, коли ми повернулися до Кембріджа, відразу побіг розвідати, хто ті два студенти. Мені полегшало, коли перший, Ервін Бласбенд,— він закінчив Сітіколедж 1964 року,— виявився книжним хробаком, очкастим хлопцем того неспортивного типу, який їй зовсім не подобався. Студент номер два була дівчина, Белла Ландау, закінчила 1964 року Брін Мор. Отже, все вийшло на краще, оскільки Белла скидалася на суху рибину (як усі студенти юридичного факультету), і я міг досхочу подратувати Дженні, розповідаючи їй «подробиці» того, що відбувалося пізно ввечері в Геннет-хаузі, де містилася редакція «Юридичного вісника». А сиділи ми справді допізна. Нерідко я приходив додому о другій або й третій годині ночі. У нас було шість спецкурсів, та ще доводилось редагувати «Юридичний вісник», а ще я написав статтю (Олівер Берретт IV. «Юридична допомога міській бідноті. На матеріалах, зібраних у районі Роксбері міста Бостона». Гарвардський юридичний вісник, 1966 р. № 3, стор. 861—908).

— Хороша стаття. Нічого не скажеш, хороша стаття.

Таку оцінку дав їй Джоел Флейшман, старший редактор «Вісника». Він повторював ці слова знову й знову. Сказати правду, я чекав детальніших похвал від фахівця, що наступного року стане помічником самого Дугласа, члена Верховного суду. Але, читаючи остаточний варіант статті, він обмежився вищенаведеним компліментом. О боже! Дженні сказала мені, що вона «гостро аналітична, розумна і блискуче написана». Невже Флейшман не міг додати щось подібне?

— Флейшман назвав її «хорошою статтею», Джен.

— О господи! Ради чого я чекала тебе допізна? Щоб почути ці сухі слова? І він не визнав за потрібне похвалити твій дослідницький метод, твій стиль, усе інше?

— Ні, Джен. Він просто назвав статтю «хорошою».

— Чому ж ти так затримався?

Я підморгнув їй.

— Ми з Беллою Ландау докінчували одне діло.

— Справді?

Я не зміг зрозуміти її тону і запитав прямо:

— Ти ревнуєш?

— Ні, у мене куди кращі ноги.

— А ти вмієш написати резюме судової справи?

— А вона вміє готувати ласанью?

— Уміє,— відповів я.— Сьогодні вона приносила її в Геннет-хауз. Усі сказали, що її ласанья не гірша за твої ноги.

— Аякже!

— Що ти на це скажеш?

— Хто платить за твою квартиру? — запитала Дженні.— Белла Ландау?

— Подумаєш! Скоро я стану незалежний від тебе. І що тоді завадить мені знайти іншу квартиру?

— Ні, Шпаргалето, ти будеш залежний від мене довіку.

Останній курс ми закінчили в тому ж порядку.

Ервін, Белла і я зайняла три перші місця серед випускників юридичного факультету. Настала пора ужинків. Усі запрошували мене на роботу. Засипали пропозиціями. Манили й вабили. Скрізь, куди я заходив, переді мною, здавалося, розгортали прапор із написом: «Просимо до нас, Берретте!»

Але я чекав, щоб мені просигналили зеленим прапорцем[18]. Я відмовився від посад, які давали змогу зробити кар'єру; відхилив пропозицію стати помічником судді, не схотів піти на державну службу — в департамент юстиції. Я шукав собі місце з високою платнею, щоб викинути з нашого словника прокляте слово «скрута».

Хоч я закінчив третім, у мене була одна неоціненна перевага, що ставила мене поза всякою конкуренцією. З перших десяти випускників я був єдиний неєврей. (Кожен, хто твердить, що у нас немає упередження проти євреїв, сам сповнений ним.) Я знаю десятки фірм, що ладні цілувати п'яти найостаннішому з випускників, аби тільки він був ВАСП. Візьміть, наприклад, мене: переді мною відчинялися всі двері — Гарварда, першої збірної «Юридичного вісника». Десятки людей навперейми намагалися занотувати в своїх записниках мою адресу і номер телефону. Я почував себе пестунчиком і щиро тішився своїм успіхом.