— Полести йому! — прошепотів Пантелеймон. — Це все, що йому потрібно.

Отже, Ліра відчинила двері та побачила, що Йофур Рекнісон чекає на неї з виразом тріумфу, хитрості, передчуття та жадоби на обличчі.

— Ну?

Вона стала перед ним на коліно й схилила голову, щоб доторкнутися його сильнішої лівої передньої лапи, тому що ведмеді були лівшами.

— Прошу вибачення, Йофуре Рекнісон! — сказала вона. — Я не знала, що ви такий сильний та величний!

— Що це? Відповідай на моє запитання!

— Перший, кого ви вбили, був ваш власний батько. Я вважаю вас за бога, Йофуре Рекнісон. Ось ви хто. Лише бог міг би мати силу, щоб зробити таке.

— Ти знаєш! Ти можеш бачити!

— Так, тому що я — деймон, як і казала.

— Скажи мені ще одну річ. Що пообіцяла мені пані Кольтер, коли була тут?

Знову Ліра пішла до порожньої кімнати й прочитала алетіометр, щоб потім повернутися з відповіддю.

— Вона пообіцяла вам, що переконає магістрат в Женеві прийняти вас за християнина, навіть незважаючи на те, що у вас немає деймона. Боюсь, вона цього не зробила, Йофуре Рекнісон, і, відверто кажучи, мені здається, вони ніколи на це не погодяться, якщо у вас не буде деймона. Я думаю, вона це знала, але не сказала вам правди. Але в разі, якщо я стану вашим деймоном, ви зможете стати християнином, якщо схочете, тому що ніхто не посміє заперечувати. Ви зможете вимагати цього, і вони не відкинуть вашої вимоги.

— Так… Правильно. Так вона і сказала. Правда, кожне слово. І вона збрехала мені? Я довіряв їй, а вона мене одурила?

— Саме так. Але більше вона не зможе цього зробити. Вибачте, Йофуре Рекнісон. Дозвольте повідомити вас, що Йорик Бернісон лише за чотири години звідси, і, мабуть, краще попередити охорону не атакувати його, як вони мали б зробити зазвичай. Якщо ви будете битися з ним за мене, йому треба дозволити увійти до палацу.

— Так…

— І коли він прийде, я, мабуть, удаватиму, що все ще належу йому, і скажу, що загубилася чи щось таке. Він не взнає. Я буду прикидатися. Ви скажете іншим ведмедям, що я — деймон Йорика і що я належатиму вам, коли ви його переможете?

— Я не знаю… Що мені робити?

— Краще вам поки про це не гадати. Коли ми будемо разом, ви і я, ми вирішимо, як краще зробити. А зараз вам Потрібно пояснити іншим ведмедям, чому ви дозволите Йорику битися з вами як справжньому ведмедю, незважаючи на те що він вигнанець. Нам потрібно вигадати причину, тому що інакше вони не зрозуміють. Я, звичайно, знаю, що вони виконають будь-який ваш наказ, але якщо до того ще й зрозуміють причину, то будуть вас просто боготворити.

— Так. Що ми їм скажемо?

— Скажіть їм… Скажіть, для того, щоб зробити ваше королівство абсолютно могутнім, ви викликали Йорика Бернісона на бій, і переможець стане керувати ведмедями назавжди. Розумієте, якщо ви зробите так, що його прихід здаватиметься вашою ідеєю, а не його, вони будуть справді вражені. Вони подумають, що ви змогли викликати його з такої далечини. Тоді вони вважатимуть, що ви здатні на будь-що.

— Так…

Величезний ведмідь був безпорадним. Ліра здобула владу над ним, це оп’янило її, і якби не Пантелеймон, що вкусив її за руку, бажаючи нагадати про небезпеку, у якій вони опинилися, то вона б зовсім втратила почуття міри.

Але вона опанувала себе та відступила назад, щоб чекати й спостерігати, поки ведмеді під контролем збудженого Йофура готують поле для бою з Йориком Бернісоном. А тим часом Йорик, який нічого не підозрював, наближався до місця життєсмертного поєдинку, про який дівчинка так хотіла його попередити.

Бійки між ведмедями були звичною справою, чимось на зразок традиції. Але вони рідко вбивали одне одного, таке траплялося лише випадково чи коли один ведмідь неправильно зрозумів поведінку другого, як це сталося у випадку з Йориком Бернісоном. Відверті вбивства, наприклад, коли Йофур убив власного батька, були надзвичайно рідкісними.

Але іноді виникали обставини, за яких вирішити суперечку можна було лише бійкою на смерть. Існував навіть ритуал для таких випадків.

Як тільки Йофур оголосив, що наближається Йорик Бернісон, і що відбудеться двобій, почали підмітати та вирівнювати майданчик для бою, а майстри з вогняних шахт прийшли, щоб оглянути обладунки Йофура. Було перевірено кожну заклепку, випробувано кожен ланцюжок, а всі диски вичищено та відполіровано найчистішим піском. Майже стільки ж уваги приділили його пазурам. Золоту фольгу обідрали, і кожен шестидюймовий гак було загострено. Ліра спостерігала за всім цим, і серце у неї тремтіло — Йорик не матиме стільки уваги, він уже біг близько двадцяти чотирьох годин без їжі та відпочинку, може, його було поранено під час аварії.

І він не мав жодного уявлення, що вона втягнула його в цю бійку. Одного разу, коли Йофур Рекнісон перевіряв гостроту своїх пазурів на щойно вбитому моржі, розтинаючи його шкіру, немов папір, та силу своїх ударів на черепі цього моржа (два удари — і він тріснув, ніби яйце), Лірі довелося вибачитися перед Йофуром та піти поплакати від страху.

Навіть Пантелеймон, який зазвичай міг її підбадьорити, зараз не знав, що сказати. Все, що їй залишалося, це спитати алетіометр: він на відстані години, сповістив прилад, і знову вона мусила довіряти йому. І (це було найважче зрозуміти) він докоряв їй, що вона ставить одне й те саме питання двічі.

Тепер новину вже знали всі ведмеді, і майданчик для бою був заповнений. У ведмедів вищого рангу були найкращі місця, також було спеціально відведене місце для ведмедиць, серед яких, звичайно, були жінки Йофура. Ліру надзвичайно цікавили ведмедиці, тому що вона дуже мало знала про них, але зараз було ніколи замислюватися з цього приводу. Замість цього вона залишалася поряд з Йофуром Рекнісоном та спостерігала за його придворними, які відрізнялися від інших ведмедів, що зібралися тут. Вона намагалася здогадатися про значення різноманітних султанів, символів та знаків, які вони носили. Деякі з найвищих за рангом, відзначила вона, несли з собою маленьких манекенів, схожих на ляльку-деймона Йофура: наслідуючи моду, яку він започаткував, вони намагалися дістати його прихильність. Ліра з іронічним задоволенням зауважила, що вони не знали, куди їм подіти ці ляльки, коли помітили, що Йофур викинув свого уявного деймона. Чи слід їм викинути і своїх? Чи вони потрапили в немилість? Як їм поводитися?

Вона помітила, який настрій панує при дворі Йофура. Придворні не були впевнені в тому, хто вони такі. Вони не були схожі на Йорика Бернісона — простого, впевненого та пристрасного. Вони були закутані у завісу невпевненості, тому й спостерігали один за одним та за Йофуром.

Спостерігали вони й за нею. Дівчинка скромно залишалася поряд з Йофуром і мовчала, опускаючи очі щоразу, коли ведмідь дивився на неї.

Туман вже розсіявся, і повітря стало яснішим; якщо все гаразд, Йорик мусив прибути десь надвечір, як гадала Ліра. Стоячи на краю добре утрамбованого снігового майданчика і тремтячи, дівчинка подивилася вгору, у проясніле небо; вона так хотіла побачити там летючі, нечітко окреслені, елегантні чорні постаті, які змогли б забрати її геть звідси, чи загадкове місто в Аврорі, де б вона могла безпечно гуляти вздовж широких бульварів, залитих сонцем, чи великі руки Ма Кости і заспокійливий запах її тіла та її страв, який огортав у її присутності…

Ліра помітила, що плаче, сльози замерзали в неї на очах, і їх було боляче витирати. Вона була налякана. Ведмеді, які ніколи не плакали, не розуміли, що з нею відбувається, це був якийсь людський безглуздий процес. І, звичайно, Пантелеймон не міг її заспокоїти, як він завжди робив у такі хвилини, вона міцно тримала його у кишені, відчуваючи тепло та дотик маленької миші.

Неподалік від неї ковалі робили останні приготування обладунків Йофура Рекнісона. Він височів, як величезна металева башта, що сяяла начищеною сталлю та золотою інкрустацією дисків. Його шолом вкривав верхню частину голови блискучим срібно-сірим панциром з глибокими щілинами для очей. Нижня частина тіла була захищена рясною кольчугою. Дивлячись на все це, Ліра зрозуміла, що зрадила Йорика Бернісона, тому що в нього не було нічого подібного. Його обладунки захищали лише спину та боки. Вона дивилася на Йофура Рекнісона, такого випещеного й могутнього, і відчувала слабкість від почуття провини та страху.