— Все, як сказав деймон відьми, Владарю Фаа. Станцію охороняє загін татар, а також там є дротова огорожа. Вони не очікують нападу, так каже читач символів. Але, Владарю Фаа…

— Що, дитино?

— Він каже мені ще дещо. Недалеко звідси, у долині, є село біля озера, в якому людей лякає привид.

Джон Фаа нетерпляче похитав головою:

— Зараз це не має значення. Я впевнений, що в цих лісах повно духів. Розкажи мені знову про татар. Наприклад, скільки їх? Яка в них зброя?

Ліра покірно запитала і доповіла:

— Їх шістдесят людей із гвинтівками, і також у них є щось на зразок гармат. Ще вони мають вогнемети. І… всі їхні деймони — вовки, ось що він каже.

Це збентежило старших циган, які вже брали участь у кампаніях раніше.

— Сибірські полки мають деймонів-вовків, — сказав один із них.

Джон Фаа зауважив:

— Я ніколи не зустрічав лютіших. Нам треба буде битися, як тиграм. І порадитися з ведмедем — він досвідчений воїн.

Ліра нетерпляче додала:

— Але, Владарю Фаа, цей привид — я думаю, це привид одного з дітей!

— Добре, навіть якщо так, Ліро, не маю уявлення, як він може впоратися з цим. Шістдесят сибірських стрільців і вогнемети… Пане Скоресбі, підійдіть сюди, будь ласка, на хвилинку.

Поки аеронавт прямував до саней, Ліра тихенько встала і пішла поговорити із ведмедем.

— Йорику, ти коли-небудь мандрував цією дорогою?

— Одного разу, — відповів він густим незворушним голосом.

— Тут є село неподалік, так?

— За кряжем, сказав він, дивлячись крізь обрідну стіну дерев.

— Це далеко?

— Для тебе чи для мене?

— Для мене, — відповіла вона.

— Надто далеко. Зовсім недалеко для мене.

— Скільки часу тобі знадобиться, щоб дістатися туди?

— Я можу тричі сходити туди і назад до наступного сходу місяця.

— Ось що, Йорику, послухай: в мене є читач символів, який говорить різні речі, розумієш? Він сказав, що мені потрібно зробити щось важливе в тому селі, а Владар Фаа не дозволяє піти туди. Він лише хоче швидше рухатися вперед, хоч я знаю, що це також важливо. Але поки я не піду туди і не з’ясую все, ми не дізнаємося, що насправді роблять гобліни.

Ведмідь мовчав. Він сидів, як людина, його величезні лапи були складені на колінах, а темні очі дивилися просто на неї. Він знав, що вона чогось хотіла.

Заговорив Пантелеймон:

— Ти можеш доправити нас туди, а потім забрати звідти?

— Можу. Але я дав слово Владарю Фаа слухатися його і більше нікого.

— А якщо я отримаю його дозвіл? — спитала Ліра.

— Тоді так.

Вона повернулася і побігла по снігу.

— Владарю Фаа! Якщо Йорик Бернісон переправить мене через кряж у село, ми зможемо все з’ясувати, а потім наздогнати вас на санях. Він знає маршрут, — запевняла вона. — І я б не наполягала на цьому, якби не те, що сталося раніше, Фардере Корам, ви пам’ятаєте, з тим хамелеоном? Я тоді не зрозуміла застереження, але воно було правильним, і ми це відчули пізніше. Зараз в мене те саме відчуття. Я не можну зрозуміти точно, що він має на увазі, але я знаю — це важливо. І Йорик Бернісон знає дорогу, він сказав, що може дістатися туди і назад тричі до наступного сходу місяця. Я не буду в більшій безпеці, ніж із ним, чи не так? Але він не погодиться, якщо не отримає дозволу Джона Фаа.

Всі мовчали. Фардер Корам зітхнув. Джон Фаа, в хутряному каптурі, насупився і незадоволено скривився.

Але перш ніж він встиг щось вимовити, заговорив аеронавт:

— Владарю Фаа, якщо Йорик Бернісон візьме із собою маленьку дівчинку, вона буде в такій самій безпеці, як і з нами. Всі ведмеді — вірні друзі, але я знаю Йорика вже цілу вічність, і ніщо у світі не змусить його порушити слово. Накажіть йому дбати про неї — і він це, безперечно, зробить. А щодо швидкості, то він може невтомно бігти кілька годин.

— Але краще послати ще кількох людей, — сказав Джон Фаа.

— Їм доведеться йти пішки, — зазначила Ліра, — тому що санями не переїхати кряж. Йорик Бернісон біжить швидше за будь-яку людину по такій місцевості, а я легка, тому він не буде спинятись. І я обіцяю, Владарю Фаа, я обіцяю не затримуватися там довше, ніж потрібно, нічого не розповідати про нас і не наражати нас на небезпеку.

— Ти впевнена, що повинна це зробити? Цей читач символів не морочить тобі голову?

— Він ніколи цього не робить, Владарю Фаа. Джон Фаа потер підборіддя.

— Добре, якщо все буде гаразд, ми матимемо більше інформації, ніж зараз. Йорику Бернісон, — покликав він, — ти зробиш, як вимагає ця дитина?

— Я виконую ваші накази, Владарю Фаа. Скажіть мені відвести туди дитину, і я зроблю це.

— Дуже добре. Візьми її туди, куди вона хоче, і роби, що вона скаже. Ліро, зараз я даю наказ тобі, ти зрозуміла?

— Так, Владарю Фаа.

— Йди і з’ясуй все і, коли ти це зробиш, негайно повертайся. Йорику Бернісон, ми будемо продовжувати нашу подорож, отже, вам доведеться наздоганяти нас.

Ведмідь покивав своєю величезною головою.

— У селі є солдати? — спитав він Ліру. — Мені знадобляться мої обладунки? Без них ми будемо рухатися швидше.

— Ні, — відповіла вона. — Я впевнена в цьому, Йори-ку. Дякую вам, Владарю Фаа, я обіцяю зробити, як ви сказали.

Тоні Коста дав їй шматок смаженої тюленятини, і з Пантелеймоном-мишею в каптурі вона вилізла на величезну спину ведмедя і схопилася рукавицями за його шерсть, а також обхопила колінами його мускулясті боки. Його шерсть була надзвичайно густою, і вона відчувала його неймовірну силу. Так, ніби вона зовсім нічого не важила, ведмідь повернувся і побіг у напрямку кряжа повз низькі дерева.

Минуло трохи часу, поки вона звикла до бігу, а потім відчула дике збудження. Вона їхала верхи на ведмеді! Аврора сяяла над ними, перекинувши свої золоті мости й арки, а навкруги був лише колючий холод Арктики і могутня тиша півночі.

Йорик Бернісон рухався майже безшумно, поки біг по снігу. Дерева були тонкі й низькорослі — тут майже кінчалася тундра, а дорога вкрита хащами. Ведмідь продирався крізь них, ніби через павутиння.

Серед чорних скелястих оголених порід вони видерлися на невисокий кряж і невдовзі зникли з очей тих, хто залишився позаду. Ліра хотіла поговорити з ведмедем, і якби він був людиною, то знайшла б з ним спільну мову, але він був такий дивний, дикий і холодний, що їй було ніяково, майже вперше у житті. Отже, він біг уперед, його величезні лапи невтомно рухалися, а вона стежила за рухом і мовчала. Мабуть, так було краще для нього, думала вона, її розмови могли здатися ведмедю лише дитячим лепетанням.

Вона замислилася і з’ясувала, що такий досвід цікавий, але не дуже приємний — їзда верхи на ведмеді. Йорик Бернісон стрімко біг уперед, рухаючи обома лапами навперемінно і перевалюючись з боку на бік, створюючи постійний могутній ритм. Ліра зрозуміла, що не можна просто сидіти, треба рухатися в такт.

Вони вже бігли годину чи більше, і Ліра змерзла, втомилась, тож була глибоко щасливою, коли Йорик Бернісон уповільнив рух і завмер.

— Подивись угору, — сказав він.

Ліра підвела очі, але їй довелось витерти їх рукою, тому що вона так змерзла, що сльози застилали їй очі. Коли вона вже могла чітко бачити, в неї перехопило подих від того, що вона побачила в небі. Аврора слабко мерехтіла, але зірки були яскравими, як діаманти, і повз величезний, темний, всіяний сонмом зірок небосхил сотні і сотні маленьких чорних постатей летіли зі сходу та півдня на північ.

— Це птахи? — запитала вона.

— Це — відьми, — відповів ведмідь.

— Відьми! Що вони роблять?

— Мабуть, летять на війну. Я ще ніколи не бачив їх стільки разом.

— Ти знаєш кого-небудь з відьом, Йорику?

— Я служив декільком. А також бився з кількома. Це видовище налякало б Владаря Фаа. Якщо вони летять на допомогу твоїм ворогам, тобі слід боятися.

— Владар Фаа не злякався б. Ти ж не боїшся, чи не так?

— Ще ні. Коли я боюсь, то долаю страх. Але нам краще розповісти Владарю Фаа про відьом, тому що чоловіки, мабуть, їх не помітили.