Але Раймон ван Геріт ніби прилип до свого місця і ніщо не могло змусити його піднятися. Гул несхвалення повиснув у залі, і Ліра відчула, як соромно, мабуть, тому чоловікові і як вона повинна пишатися своїм хоробрим батьком.

Джон Фаа озирнувся на інших чоловіків на узвишші.

— Ніколасе Рокбі, я призначаю тебе відповідальним за судно і командування ним. Адаме Стефанськи, ти відповідаєш за зброю та амуніцію, а також будеш командувати бійцями. Роджере ван Попел, на тобі всі припаси, від їжі до теплого одягу. Симоне Хартман, призначаю тебе скарбником, твоє завдання правильно розподілити кошти. Бенджаміне де Райтер, ти будеш шпигувати. Нам треба багато чого з’ясувати, я хочу, щоб ти зайнявся цим, будеш доповідати все Фардеру Кораму. Майкле Канзона, ти узгоджуватимеш роботу інших лідерів і звітуватимеш мені; якщо я помру, ти керуватимеш і візьмеш справу до своїх рук. Я зробив свої розпорядження; згідно з традицією, якщо чоловік чи жінка не згодні, робіть свої зауваження.

Підвелась жінка.

— Владарю Фаа, ви не берете жінок в експедицію, щоб доглядати за дітьми, коли ви їх знайдете?

— Ні, Нел. У нас буде небагато місця. Будь-яка дитина, яку ми звільнимо, буде краще почуватися з нами, ніж там, де вона була.

— А якщо може виявитися, що ви не врятуєте їх без допомоги жінок, переодягнених в охоронців чи ще в когось?

— Добре, я не подумав про це, — зазначив Джон Фаа. — Ми ретельно обговоримо цю справу, я обіцяю.

Вона сіла, а поряд підвівся ще один чоловік.

— Владарю Фаа, я чув, ви сказали, лорд Ізраель у полоні. Частина вашого плану — врятувати його? Якщо так і якщо він під охороною ведмедів, як я зрозумів, знадобиться понад сто сімдесят людей. І хоч який лорд Ізраель добрий друг, я сумніваюся, чи варто заходити так далеко.

— Адріане Бракс, ти не помиляєшся. Я вважаю, що нам потрібно тримати очі та вуха розкритими і дізнатися якомога більше, поки ми будемо на півночі. Може статися так, що в нас буде нагода щось зробити для нього, а може, ні, але будьте певні, що ні золото, ні люди не будуть використані в жодних цілях, окрім рятування дітей та їх повернення додому.

Знову підвелася жінка.

— Владарю Фаа, ми не знаємо, що гобліни роблять з нашими дітьми. Ми всі знаємо чутки і жахливі історії. Ми чули про дітей без голів, дітей, розрізаних навпіл і зшитих між собою, та про речі, які страшно навіть уявити. Мені справді шкода лякати тих, хто тут сидить, але всі ми чули про це і я хочу сказати це відкрито. Якщо ви знайдете щось таке нелюдське, Владарю Фаа, я сподіваюся, ви жорстоко помститеся. Сподіваюся, що ніякий жаль чи доброта не стримає вашої руки від міцного удару по цих виродках. Я впевнена, що зі мною погодиться кожна мати, в якої гобліни вкрали дитину.

У залі почулися голоси підтримки, коли вона сідала. Всі навколо кивали головами.

Джон Фаа дочекався тиші і мовив:

— Ніщо не стримає моєї руки, Маргарет, окрім здорового глузду. Якщо я підніму руку на півночі, ще міцніший удар відчується на півдні. За твоїми словами криється пристрасть. Але якщо ви йтимете на поводі своєї пристрасті, друзі, ви зробите те, від чого я вас завжди застерігав: ви поставите задоволення власних почуттів вище за те, що повинні робити. Наше завдання — по-перше, врятувати, а лише потім покарати. Це не втішення обурених почуттів. Наші почуття не мають значення. Якщо ми врятуємо дітей, але не зможемо покарати гоблінів, ми виконаємо основне завдання. Та якщо спочатку ми захочемо помститися гоблінам і через це втратимо шанс врятувати дітей — ми програємо. Але будь певна, Маргарет, коли настане час карати, ми завдамо такого удару, який змусить їхні серця здригнутися від жаху. Ми виб’ємо з них силу. Ми залишимо їх розбитими і порожніми, зламаними і зневіреними, розірваними на тисячу шматків і розвіяними чотирма вітрами. Моя власна булава жадає крові, друзі. Вона не куштувала її відтоді, як я переміг татарина у степах Казахстану, вона висить на стіні в моєму човні і мріє, вона чує запах крові у вітрах з півночі. Вона говорила зі мною минулої ночі і розповіла про свою спрагу, і я відповів їй: «Скоро, дівчинко, скоро». Маргарет, ти можеш турбуватися про будь-що, але не турбуйся, що серце Джона Фаа занадто м’яке, щоб завдати удару, коли настане час. І час настане, здоровий глузд підкаже його. Але не пристрасть. Є ще такі, хто бажає говорити? Говоріть, якщо хочете.

Але всі мовчали, і Джон Фаа простягнув руку до дзвоника, яким завершував збори. Він задзвонив гучно й сильно, наповнивши дзвоном весь зал і пробудивши луну в склепінні.

Джон Фаа з іншими чоловіками зійшов з платформи до кімнати перемовин. Ліра була трохи розчарована. Невже вона не потрібна їм? Але Тоні засміявся.

— Їм потрібно розробити план, — сказав він. — Ти виконала свою роль, Ліро. Тепер це стосується Джона Фаа і ради.

— Але я ще нічого не зробила! — протестувала Ліра, неохоче йдучи за іншими із зали бруківкою до пристані. — Я лише втекла від пані Кольтер! Це тільки початок. Я хочу поїхати на північ!

— Ось що, — намагався заспокоїти її Тоні, — я привезу тобі моржеве ікло.

Ліра сердито подивилася на нього. Зі свого боку Пантелеймон робив гримаси деймону Тоні, який презирливо приплющив свої рудувато-коричневі очі. Ліра спустилася до пристані і приєдналась до своїх нових товаришів, які підвішували над водою ліхтарі на мотузках, щоб заманити лупатих риб, а потім били по них гострими палицями, але не влучали.

Проте її думки були з Джоном Фаа в кімнаті перемовин, тому, не довго думаючи, вона побігла назад бруківкою до зали. Вікно кімнати перемовин світилося. Воно була надто високо, щоб зазирнути в нього, але всередині чутно було приглушений шум голосів.

Отже, вона підійшла до дверей і впевнено постукала п’ять разів. Голоси змовкли, хтось відсунув стілець, і двері відчинилися, заливаючи вогкі сходинки світлом гасових ламп.

— Хто там? — запитав чоловік, який відчинив.

За його спиною Ліра бачила інших чоловіків біля столу з охайно складеними на ньому сумками із золотом, паперами, перами, склянками і глечиком із дженівером.

— Я хочу поїхати на північ, — сказала Ліра так, що всі почули. — Я хочу поїхати і допомогти врятувати дітей. Саме це я збиралася зробити, коли втекла від пані Кольтер. І навіть ще до того я хотіла врятувати мого друга Роджера — хлопчика з кухні Коледжу Джордана, якого також забрали. Я хочу поїхати і допомогти. Я знаю навігацію і можу знімати анібаромагнетичні показники з Аврори, також я знаю, яку частину ведмедя можна їсти і ще багато корисних речей. Ви пошкодуєте, якщо дістанетеся туди і виявиться, що я вам потрібна, а мене залишать тут. І як сказала та жінка, вам можуть знадобитися жінки, щоб допомогти, — мабуть, вам стануть у пригоді й діти. Отже, вам варто взяти мене, Владарю Фаа, вибачте, що перериваю вашу розмову.

Вона була вже всередині, і всі чоловіки та їхні деймони дивилися на неї, деякі із задоволенням, інші — з роздратуванням, але вона не зводила очей лише з Джона Фаа. Пантелеймон сидів у неї на руках, його очі сяяли зеленим.

Джон Фаа сказав:

— Ліро, не може бути й мови, щоб наражати тебе на таку небезпеку. Отже, не задурюй собі голову, дитино. Залишайся тут, допомагай Ма Кості і бережи себе. Ось що ти повинна робити.

— Але я навчилася читати алетіометр. Все з’ясовується щодня! Він напевно знадобиться вам — напевно!

Він похитав головою.

— Ні, — була його відповідь. — Я знаю, все твоє єство прагне опинитися на півночі, але я впевнений, що навіть пані Кольтер не взяла б тебе туди. Якщо хочеш побачити північ, то маєш почекати, поки мине небезпека. А тепер біжи.

Пантелеймон тихенько зашипів, але деймон Джона Фаа здійнявся зі спинки стільця і махнув на них своїми чорними крилами, не для того, щоб залякати їх, а лише щоб нагадати про гарні манери. Ліра крутнулася на підборах, коли ворона промайнула над її головою, і повернулась знову до Джона Фаа. Двері рішучо зачинилися за нею.

— Ми поїдемо! — сказала вона Пантелеймону. — Нехай лише спробують зупинити нас. Ми поїдємо!