Її очі стали шаленими, і вона по-дитячому плеснула в долоні. Крізь власне пхикання Ліна Фельдт почула, як пані Кольтер каже сама собі:

— Звичайно! Ізраель піде війною на Господа, а потім… Звичайно… Як раніше, так і знову. А Ліра буде Свою. Але цього разу гріхопадіння не буде — я подбаю про це…

З цими словами пані Кольтер підвелася та ляснула пальцями примарі, що пожирала деймона відьми. Примара рушила від маленької пуночки, яка, здригаючись, лежала на камені, до самої відьми, і тоді те, що Ліна Фельдт відчувала доти, повторилося з подвійною, потрійною, удесятеро більшою силою. Вона відчула нудоту в самій душі, огидну безвихідність, її вивертало, вона зазнала нападу чорної меланхолії, такої гострої, що жити з цим було неможливо. Останньою її свідомою думкою було відчуття відрази до життя: її чуття брехали їй — світ складається не з енергії та радості, а із бруду, зрад та апатії. Життя було осоружним, але і смерть не була кращою, і це була остання, єдина істина, що наповнила всесвіт від краю до краю.

І тепер вона з луком у руці стояла жива, але мертва, байдужа до всього.

Їй не вдалося побачити, що зробила пані Кольтер далі, або принаймні відреагувати на це. Не звертаючи уваги на чоловіка з сивим волоссям, що, непритомний, лежав, відкинувшись на спинку полотняного похідного стільця, та на його зблідлого деймона, котрий звивався у пилу, вона покликала капітана солдатів та наказала йому підготувати підлеглих до нічного марш-кидка в гори.

Потім вона підійшла до води та покликала примар.

Вони наблизились за її командою, схожі на стовпи туману, що летять над водою. Жінка піднесла руки та змусила їх забути про їхню неспроможність підійматися в повітря, і вони одна за одною злетіли та, як злоякісний пух від бур'яну, разом з вітром полетіли в напрямку Віла, Ліри та відьом Серафіни Пеккала. Але Ліна Фельдт нічого цього вже не бачила.

З настанням темряви температура швидко впала, і коли Віл із Лірою доїли свій висохлий хліб, вони, щоб зберегти тепло, лягли під козирком скелі і спробували заснути. Принаймні Лірі не було й потреби пробувати — не минуло й хвилини, а вона вже мирно спала, згорнувшись навколо Пантелеймона, — але до Віла, скільки він не лежав, сон. так і не йшов. Почасти причиною цього була його розпухла рука, котра тепер пульсувала від рани до ліктя, почасти — тверда земля, частково — холод, почасти — цілковите виснаження, а ще йому дуже не вистачало матері.

Звичайно, він боявся за неї і знав, що якби міг доглядати її, вона була б у більшій безпеці. Але бажав він і того, щоб вона дбала про нього — як тоді, коли він був малюком. Хлопцеві хотілося, аби матінка перев'язала йому руку, поклала в ліжко та заспівала колискову, відігнавши всі неприємності та огорнувши його теплом, добротою та материнською любов'ю, так потрібними йому, але він знав, що цього не буде. Десь у душі він і досі залишився маленьким хлопчиком, і ця його частина заплакала, але інша, доросліша, зробила так, щоб ніхто цього не помітив, бо йому не хотілося будити Ліру.

Проте йому все ще не спалося, більше того, він відчув, що в жодному разі не засне, що б він не робив. Отже, хлопець розпрямив затерплі кінцівки й тихо підвівся. Здригнувшись від нічної прохолоди, він перевірив, чи на місці ніж, і вирішив піти вище в гори — заспокоїти свій збуджений організм.

За спиною Віла підвів голову деймон-малинівка відьми-вартової, і відьма, помітивши, що він пробирається між скель, узяла свою соснову гілку та тихо злетіла в повітря — не для того, щоб турбувати його, а щоб переконатися, що йому нічого не загрожуватиме.

Хлопець цього не помітив. Він відчував таку гостру потребу рухатися без зупинки, що вже майже не помічав болю в руці. Він почував, що має йти вперед всю ніч, весь день, всю решту свого життя — лише так можна було вгамувати жар, який вирував у нього біля серця. І природа наче співчувала йому — здійнявся сильний вітер. У цій пустелі не було навіть листя, але вітер штовхав його у груди та розвіював його волосся; і всередині нього, і зовні вирував ураган.

Він ліз дедалі вище й вище, навіть не думаючи про те, як він зможе відшукати шлях назад, до Ліри, і нарешті досяг невеличкого плато майже на вершині світу — принаймні так йому здалося. Всюди, де він тільки міг бачити, гори були нижчими від тієї, на якій він перебував. У сліпучому світлі місяця все навколо було забарвлене у два кольори: абсолютно чорний та мертвотно-білий. Кожна поверхня була голою, а кожен край — нерівним та зазубреним.

Мабуть, шалений вітер нагнав хмари — місяць раптом сховався, і вся місцевість занурилася в темряву. Вочевидь, хмари були надзвичайно щільними, бо крізь них не проходив жоден відблиск місячного сяйва. Менш ніж за хвилину Віл опинився в абсолютній темряві.

І тут він відчув, як щось схопило його за праву руку.

Від несподіванки хлопець закричав та смикнувся, але хватка нападника виявилася надзвичайно чіпкою. А Віла охопила нестямна лють — він відчув, що знаходиться на краю всього на світі, зосібна на краю свого життя, і знав, що битиметься доти, доки не впаде без сил.

Отже, він зігнувся, вдарив по темряві ногою і знову спробував вирватися, але рука, що тримала його, не піддалася. А позаяк його схопили за праву руку, він не міг узяти ніж. Він спробував зробити це лівою рукою, однак вона так боліла та розпухла, що хлопець не зміг схопитися за рукоятку: він мав битися однією неозброєною пораненою рукою проти дорослої людини.

Він упився в руку, що тримала його за передпліччя, зубами, але єдиною реакцією невідомого був удар по потилиці, від якого в голові хлопця запаморочилося. Проте він знов і знову бив нападника ногою, і деякі з його ударів досягли мети, а деякі — ні. Весь цей час він виривався, смикався, викручувався, штовхався, але хватка пальців на його передпліччі не слабшала.

Він наче крізь туман почув своє свистяче дихання і таке саме ускладнене дихання та ледь чутні стогони нападника. Потім сталося так, що його нога опинилася за ногою незнайомця, і хлопець штовхнув його у груди. Людина важко впала, потягнувши за собою Віла, але її хватка ні на мить не послабла, і Віл, борсаючись на кам'янистій землі, мов вуж на сковорідці, відчув, як його серце стиснула кістлява рука страху — незнайомець не відпустить його, що б він не робив, і навіть якщо він вб'є нападника, його все одно міцно триматиме труп.

Віл не зміг стримати ридань, крім того, він починав слабнути, і хоча він ні на мить не припиняв хвицатися, вириватися та бити незнайомця колінами й головою, він знав, що його м'язи незабаром його зрадять. Але тут хлопець помітив, що чоловік лежить нерухомо, хоча його рука, як і раніше, міцно тримає його передпліччя. Його супротивник лежав, дозволивши Вілові стукати його ногами й головою, і коли той це побачив, його вмить залишили останні сили, і він безпомічно впав на землю поруч із незнайомцем, відчуваючи, що кожен нерв його тіла дзвенить, пульсує та тремтить.

Віл важко став на коліна, вдивився у глибоку темінь і побачив за спиною чоловіка якусь білу пляму. Це були білі груди та голова великого птаха, деймона-яструба, котрий лежав нерухомо. Віл спробував вирватися, і його слабке зусилля викликало в незнайомця реакцію у відповідь. Ні, хватка його пальців не послабшала, але він почав ворушитися: він обмацував праву долоню Віла своєю вільною рукою. Волосся хлопця стало сторчма.

І тут чоловік сказав:

— Дай мені другу руку.

— Обережніше, — промовив Віл.

Вільна рука незнайомця пробігла по його лівій руці, кінчики пальців обережно торкнулися зап'ястя та напухлої долоні, а потім майже невідчутно торкнулися обрубків двох відрізаних пальців.

Його друга рука відразу випустила хлопця, і він підвівся.

— Ніж у тебе, — сказав він. — Ти хранитель магічного ножа.

Голос чоловіка був грубим, звучним, але майже бездиханним, і Віл зрозумів, що він дуже страждає від болю. Чи це він поранив у темряві свого невідомого супротивника?

Украй виснажений, хлопець лежав на каменях. Він бачив лише силует чоловіка, котрий схилився над ним, але його обличчя не було видно. Незнайомець простяг руку кудись у темряву, і за декілька секунд на його поранену руку, починаючи з обрубків пальців, зійшла чудова заспокійлива прохолода — чоловік втирав у його шкіру якусь мазь.