— Пані, — промовив Лі Скоресбі, — перш за все я маю подякувати всім вам за доброту, яку ви виявили до мене, та за допомогу, надану аеронавту, котрий потрапив у полон бурхливих вітрів з іншого світу. Я не зловживатиму довго вашим терпінням. Коли я разом із циганами подорожував на північ, до Больвангара, дівчинка Ліра дещо розповіла мені про те, що сталося в Оксфорді, в Коледжі, у якому вона жила. Лорд Ізраель показав іншим ученим відрізану голову людини на ім'я Станіслав Груман, а потім переконав їх виділити йому певні гроші на те, щоб вирушити на північ і дізнатися, що насправді сталося. Тоді дівчинка була такою впевненою в тому, що вона все бачила як слід, що я не схотів багато її розпитувати. Але те, що вона сказала, розворушило в моїй голові якийсь спогад, щоправда, я ніяк не міг згадати все достеменно. Я дещо знав про цього доктора Грумана, але згадав усе, лише коли летів сюди зі Свольбарда. Мене повідомив про це старий мисливець-тунгус. Здається, Груман знав місце знаходження певної речі, яка захищає того, хто її має. Я не хочу вірити в магію, що нею ви, відьми, нібито володієте, але та річ, хоч якою вона є, має властивості, які перевершують усе, про що я будь-коли чув. І я подумав, що міг би відкласти повернення до Техаса — мені була небайдужа доля дитини, крім того, я хотів узяти участь у пошуках доктора Грумана. Річ у тому, що в мене є сумніви щодо того, ніби він мертвий. Я вважаю, що лорд Ізраель обдурив тих учених. Отже, я їду на Нову Земблю — саме там його востаннє бачили живим — та шукатиму його там. Я не здатен зазирати в майбутнє, але сьогодення бачу досить чітко. У цій війні я битимуся на вашому боці, хай там допоможуть вам мої кулі, але я також хотів би взяти участь у пошуках доктора.

Лі трохи помовчав, повернувся до Серафіни Пеккала та додав:

— Я знайду його, дізнаюся, що йому відомо, і, коли зможу, відшукаю ту річ і віддам її Лірі.

— А ви були одружені, пане Скоресбі? У вас є діти? — спитала його Серафіна.

— Ні, пані, у мене немає дітей, хоча мені хотілося б стати батьком. Проте я розумію, що означає ваше запитання, і ви маєте рацію: дівчинці не поталанило зі справжніми батьками, і я, либонь, зможу відшкодувати це їй. Хтось має це зробити, а я до того ж цього дуже хочу.

— Дякую, пане Скоресбі.

Серафіна зняла корону, витягла з неї одну з червоних квіток, котрі, поки вона їх носила, не в'янули — ніби їх тільки-но зірвали.

— Візьміть це із собою, — сказала вона, — і коли вам знадобиться моя допомога, стисніть квітку в руці та покличте мене. Я почую вас, де б ви не були.

— О, дякую, пані, — відповів здивований аеронавт, узяв квіточку та обережно сховав її в нагрудну кишеню.

— А ми викличемо вітер, що допоможе вам досягти Нової Земблі, — додала Серафіна Пеккала. — А тепер, сестри, хто хотів би щось сказати?

Почалася нарада по суті. Відьми дотримувалися деяких принципів демократії: кожна з них, навіть наймолодша, мала право висловити свою думку — так би мовити, дорадчий голос, — але лише в їхньої королеви було право ухвалювати рішення. Нарада тривала всю ніч: більшість відьом енергійно висловлювалися за негайний початок війни, деякі радили виявити обережність, а декілька — наймудріші — запропонували звернутися до всіх інших відьмацьких кланів та переконати їх уперше в історії об'єднати зусилля.

Рута Скаді з цим погодилася, і Серафіна відразу розіслала посланців. Було й дещо таке, що вони могли зробити відразу: Серафіна відібрала двадцять найкращих бійців і наказала їм готуватися до польоту на північ під її головуванням — до нового світу, що його відкрив лорд Ізраель. Вони мали пошукати там Ліру.

— А що ви, королево Руто Скаді? — нарешті запитала Серафіна. — Які у вас плани?

— Я знайду лорда Ізраеля та спитаю в нього самого, чим він займається. Здається, він також вирушив на північ. Чи можу я приєднатися до вас на першу частину подорожі, сестро?

— Звичайно, — відповіла Серафіна, задоволена, що в неї буде така супутниця.

Це було останнє з обговорених питань. Але невдовзі після закінчення наради до Серафіни Пеккала звернулася літня відьма:

— Вам краще послухати те, що має сказати Джута Камайнен, королево. Вона дуже вперта, але це може бути важливим.

Молода відьма Джута Камайнен — молода за відьмацькими стандартами, певна річ, тобто їй було лише сто років — помітно хвилювалася й не бажала нічого казати, а її деймон-малинівка збуджено пурхав з руки на плече та час від часу починав кружляти в неї над головою. Щоки відьми були повними й червоними, й у неї був жвавий та пристрасний характер. Серафіна знала її не дуже добре.

— Королево, — нарешті вимовила молода відьма, не в змозі зберігати мовчання під пильним поглядом Серафіни, — я знаю чоловіка на ім'я Станіслав Груман. Колись я кохала його, але нині ненавиджу так палко, що коли побачу його, то неодмінно вб'ю. Я б нічого не сказала, але моя сестра змусила мене повідомити це вам.

Вона з ненавистю позирнула на літню відьму, відповідний погляд якої був сповнений співчуття: їй явно було відомо, що таке кохання.

— Гаразд, — промовила Серафіна, — коли він досі живий, він має залишатися живим, доки його не відшукає пан Скоресбі. Краще вирушай із нами до нового світу, тоді ми уникнемо небезпеки, що ти вб'єш його, перш ніж відшукає Лі. Пробач йому, Джуто Камайнен. Любов змушує нас страждати, але наше завдання є більшим від помсти. Пам'ятай це.

— Так, королево, — смиренно погодилася молода відьма.

Отже, Серафіна Пеккала, її двадцять одна товаришка та королева Рута Скаді з Латвії почали готуватися до польоту до нового світу, у якому досі не бувала жодна відьма.

Ліра прокинулася рано. Їй наснилося дещо жахливе: термос, котрий, як вона бачила, її батько лорд Ізраель показав Ректоровіта вченим Коледжу Джордана.

Коли це сталося насправді, Ліра ховалася в гардеробі — звідти вона побачила, як лорд Ізраель відкрив великий термос, аби продемонструвати вченим відрізану голову зниклого мандрівника Станіслава Грумана. У своєму ж сні Ліра повинна була сама відкрити його, але не бажала цього робити. Вона була налякана, однак змушена була відкрити термос, хотіла вона того чи ні, і коли вона повернула кришку, то відчула, як її руки ослабли від страху, і почула, як у мерзлу колбу увірвалося повітря. Тоді вона зняла кришку, майже задихаючись від жаху, але знаючи, що мусить це зробити, і побачила, що всередині нічого немає. Голова зникла, і боятися нема чого.

Проте вона все одно із зойком прокинулася, вся мокра від поту, і побачила жарку маленьку спальню, що виходила на гавань, та прямокутник місячного світла на підлозі. Вона лежала в чужому ліжку, стиснувши чужу подушку, а горностай-Пантелеймон притиснувся до неї, подаючи якісь заспокійливі звуки. О, як вона налякалася! Як дивно — у дійсності вона дуже бажала побачити голову Станіслава Грумана й навіть благала лорда Ізраеля ще раз відкрити термос і дати їй подивитися, а уві сні так злякалася.

Коли настав ранок, вона спитала в алетіометра, що означав сон, але він лише показав: «Це був сон про голову».

Ліра подумала, чи не розбудити дивного хлопця, проте він спав так міцно, що вона вирішила цього не робити. Натомість вона спустилася в кухню та спробувала приготувати омлет. Двадцять хвилин потому вона вже сиділа біля столу на тротуарі та гордовито їла підгорілу масу, а горобець-Пантелеймон клював шкаралупки.

Вона почула за спиною якийсь звук, озирнулася та побачила Віла з припухлими після сну очима.

— Я вмію готувати омлет, — повідомила дівчинка, — тож, коли бажаєш, я можу зробити й тобі.

Віл подивився їй у тарілку й відказав:

— Ні, я поїм пластівців. У холодильнику є молоко, так що все гаразд. Вони зникли не дуже давно, ці люди, що жили тут.

Ліра подивилася, як він насипає у глибоку тарілку кукурудзяні пластівці та заливає їх молоком. Такого вона ще не бачила.