— Річ у тому… Я гадаю, що вони, ці примари, прийшли з мого світу. Якщо вони змушують людей так поводитися, то я не здивуюся, дізнавшись, що вони дійсно з'явилися з мого світу. А коли ті люди з Гільдії відчинили перше вікно туди, примари могли пройти крізь нього.

— Але у твоєму світі немає цих примар! Ти ж ніколи не чув про них, так?

— Може, їх просто якось інакше називають.

Ліра не зовсім розуміла, що Віл має на увазі, але не хотіла тиснути на нього. Його щоки почервоніли, а очі палали.

— Хай там як, — сказала вона, відвернувшись, — значення має те, що Анжеліка бачила мене у вікні. Тепер вона знає, що ніж у нас, і вона розповість це всім дітям. Вона вважає, нібито в тому, що її брата схопили примари, винні ми. Мені шкода, Віле, я повинна була повідомити це тобі раніше. Але в нас зовсім не було вільної хвилинки…

— Мені здається, — відповів хлопець, — що це нічого не змінює. Він катував старого, а щойно дізнавшись, як користуватися ножем, він убив би й нас із тобою. Нам довелося рятувати своє життя.

— Мене все одно непокоїть усе це, Віле. Я маю на увазі, він був братом Анжеліки, і якби ми були на їхньому місці, то також схотіли б здобути ніж.

— Ти маєш рацію, — відповів Віл, — але ми не можемо просто піти туди та змінити те, що вже відбулося. Нам потрібен був ніж, аби повернути алетіометр, і якби ми могли отримати його без бійки, ми б це зробили.

— Так, звичайно, — погодилася з ним Ліра.

Як і Йорик Бернісон, Віл, без сумніву, був воїном, і коли він казав, що було б краще обійтися без бійки, Ліра знала, що ліпше з ним погодитися: це було не боягузтво, а стратегія. Віл поступово заспокоївся, і його щоки знову зблідли. Його очі дивилися в нікуди — він щось обмірковував. Нарешті він сказав:

— Гадаю, наразі важливіше подумати, що робитимуть сер Чарльз та пані Кольтер. Можливо, той її особливий охоронець, про якого вони розмовляли, солдат з відрізаним деймоном, дійсно може не звертати уваги на примар. Знаєш, що я думаю? Мені здається, що примари пожирають людських деймонів.

— Але в дітей також є деймони, проте примари на них не нападають. Щось тут не так.

— Тоді має існувати різниця між деймонами дітей і дорослих, — припустив Віл. — Адже така відмінність існує, чи не так? Ти казала мені, що деймони дорослих не змінюють вигляду. Мабуть, річ саме в цьому — і якщо ті солдати взагалі не мають деймонів, це повинно бути все одно що мати деймона дитячого.

— Можливо, — відповіла Ліра. — Та пані Кольтер все одно не боїться примар — вона нічого не боїться. До того ж, Віле, вона така розумна, така безжальна та жорстока, що могла б підкорити їх своїй волі. Вона могла б командувати ними так, як командує людьми, і вони змушені були б коритися їй. Лорд Боріель сильний і розумний, але вона за мить змусила його робити те, що їй потрібно… О, Віле, думаючи про те, що вона могла б зробити, я знову починаю тремтіти від страху. Треба спитати в алетіометра, що робити. Дякувати Богові, він знову в нас.

З цими словами дівчинка розгорнула оксамитовий пакунок і з любов'ю провела руками по золотих ручках.

— Я збираюся спитати про твого батька, — сказала вона, — про те, як його можна відшукати. Дивись, я повертаю стрілки на…

— Ні, спочатку спитай про мою матір. Я хочу знати, чи з нею все гаразд.

Ліра кивнула, повернула ручки, потім поклала алетіометр на коліна, заправила волосся за вуха та почала зосереджуватися. Віл побачив, що тоненька стрілка цілеспрямовано смикається по циферблату, переміщаючись, зупиняючись і знову майже невловимо рухаючись уперед. Очі дівчинки стали якимись дивними — голубими, як небо, та напруженими. А потім у них з'явилося розуміння.

Вона моргнула та підвелася.

— З нею наразі все гаразд, — сказала вона. — Та приятелька доглядає за нею, вона дуже добра. Ніхто не знає, де твоя мати, а та жінка її не зрадить.

Лише зараз Віл зрозумів, як сильно він хвилювався за неї. Почувши добрі новини, він розслабився й відразу різкіше відчув біль у ранах.

— Дякую, — промовив він. — Гаразд, а тепер спита і і про мого батька.

Але не встигла Ліра почати, як ззовні долетів якийсь крик.

Вони разом визирнули у вікно. Біля нижньої межі пар ку, перед першими будинками міста височіла смуга де рев, і вони побачили там якесь ворушіння. Пантелеймон відразу став риссю, м'яко пострибав до вхідних дверей, сів там та почав удивлятися в далечінь.

— Це діти, — промовив він.

Віл із Лірою скочили на ноги. Діти один за одним ви ходили з-за дерев, їх було десь сорок чи п'ятдесят. У багатьох із них в руках були ціпки. Попереду йшов уже знайомий Вілові хлопець у смугастій футболці, але ніс він не ціпок, а пістолет.

— Он Анжеліка, — прошепотіла Ліра.

Та йшла поруч із ватажком, тягнучи за руку і кваплячи його. У них за спинами щось збуджено вигукував її братик Паоло, інші діти також щось кричали та здіймали в повітря кулаки. Двоє з них несли з собою важкі рушниці. Вілові вже доводилося бачити дітей у такому настрої, але не в такій кількості, до того ж у його рідному місті діти не мали при собі зброї.

Віл розчув посеред їхніх криків верескливий голос Анжеліки:

— Ви вбили мого брата та вкрали ніж! Ви вбивці! Ви зробили так, аби його схопили примари! Ви вбили його, а ми вб'ємо вас! Ви не втечете! Ми вб'ємо вас, як ви вбили його!

— Віле, ти можеш прорізати вікно? — збуджено запитала Ліра, схопившись за його здорову руку.

— Можу, й куди ми потрапимо? До Оксфорда, на місце за декілька футів від будинку сера Чарльза, до того ж удень. Можливо навіть, що ми вийдемо на вулицю під колеса автобуса. Не можна прорізати вікно абиде та очікувати, що все буде гаразд: спочатку слід подивитися, де ми знаходимося, а на це знадобиться чимало часу. За цим будинком є ліс чи щось таке, і якщо ми дістанемося до дерев, то зможемо сховатися. Розлючена, Ліра визирнула у вікно.

— Мені слід було вбити її вчора! — вигукнула вона. — Вона анітрохи не краща, ніж її брат. Я б хотіла…

— Досить базікати, ходімо, — перервав її Віл.

Він перевірив, чи висить ніж на ремені, а Ліра наділа на плечі рюкзачок з алетіометром та листами від батька Віла. Вони пробігли лунким коридором на кухню та вийшли через боковий вихідна бруковане подвір'я за віллою. Хвіртка в мурі вела до городу з залитими ранковим сонцем грядками з овочами та травами.

Узлісся було за декілька сотень ярдів від них, і, щоб до нього дістатися, довелося б піднятися порослим травою схилом, на якому вони були б як на долоні. На пагорбі ліворуч, зовсім близько від дерев, стояла невелика кругла будівля, схожа на храм. Її верхній ярус являв собою відкриту терасу, що виходила на місто.

— Біжімо! — скомандував Віл, хоча йому набагато більше хотілося лягти куди-небудь та заплющити очі.

Вони щодуху кинулися бігти по високій кущуватій траві. Пантелеймон пурхав над ними, спостерігаючи за віллою в них за спиною. Але за декілька кроків Віл відчув, що йому несила бігти далі: в голові у нього запаморочилося, і він уповільнив хід.

Ліра озирнулася. Діти ще не помітили їх — наразі вони були з іншого боку вілли, і, мабуть, їм знадобиться декілька хвилин, щоб оглянути кімнати…

Але тут Пантелеймон тривожно зацвірінчав: біля відчиненого вікна на другому поверсі будинку стояв якийсь хлопець і показував на них рукою. До них долетів його крик.

— Нумо, Віле! — вигукнула Ліра та потягнула його за здорову руку, допомагаючи підвестися. Хлопець спробував зібратися з силами, але їх у нього не залишилося — він міг лише йти.

— Добре, — сказав він, — до дерев ми не дістанемо ся — надто далеко. Отже, підемо до цього храму. Якщо ми замкнемо двері, то, може, нам пощастить протриматися досить довго, щоб прорізати вікно…

Пантелеймон кинувся вперед, і Ліра різко видихнула повітря та тихо покликала його, закликаючи зупинитися. Вілу здалося, що він майже побачив зв'язок між ними — деймон смикав за невидиму нитку, а дівчинка відповідала йому. Він пошкутильгав густою травою, а Ліра то бігла вперед подивитися, що там таке, то поверталася, щоб допомогти йому. Нарешті вони досягли бруківки, що оточувала храм.