Вона залишила дітей, аби повернути катамарани на пляж, а потім, вирішивши приготувати каву, повернулася у квартиру над кафе. Віл ще не прокинувся, поруч із ним, згорнувшись, спала кішка, а Лірі не терпілося знову побачити вчену, з якою вона розмовляла вчора. Тож вона написала хлопцеві записку та поклала її на підлозі біля ліжка, після чого взяла свій рюкзак і пішла до вікна, що вело у Вілів світ.

Обраний нею шлях пролягав через маленьку площу, на якій вони побували попередньої ночі. Тепер вона була порожньою, сонячні промені били у фасад давньої вежі та освітлювали потемніле дерев'яне різьблення навколо дверей: людиноподібні постаті зі складеними крилами, риси яких були стерті часом, але в їх спокої й досі можна було відчути міць, співчуття та інтелектуальну силу.

— Ангели, — промовив Пантелеймон, котрий у вигляді цвіркуна сидів у неї на плечі.

— Може, примари? — припустила Ліра.

— Ні! Діти казали, що це Башта Ангелів, — не погодився з нею деймон. — Гадаю, це саме вони.

— Увійдімо?

Вони подивилися на величезні дубові двері на вигадливих чорних петлях. Півдесятка сходинок, що вели до них, були добряче витерті, а самі двері були напіввідчинені. Ліра зрозуміла, що завадити їй увійти міг лише її власний страх.

Вона навшпиньках збігла сходами вгору та зазирнула в щілину, але побачила лише темний, облицьований каменем хол, та й то лише невелику його частину. Пантелеймон нетерпляче тріпотів у неї на плечі — так само, як того дня, коли вони викинули той фокус із черепами у склепі біля Коледжу Джордана, — але тепер вона була трохи мудрішою. Це місце було поганим, і вона збігла сходами вниз на площу та пішла в бік залитого яскравим сон-цем бульвару з пальмами. Переконавшись, що на неї ніхто не дивиться, вона пройшла крізь вікно та опинилася у Віловому Оксфорді.

За сорок хвилин Ліра вже була в холі дослідницького центру і знову сперечалася з консьєржем — але цього разу в неї була схована козирна карта.

— Спитайте доктора Мелоун, — поблажливо сказала вона. — Це все, що вам треба зробити — спитати її.

Консьєрж узяв у руку слухавку, і дівчинка трохи зневажливо подивилася, як він натискає кнопки та розмовляє. У справжньому оксфордському коледжі йому б надали гідне приміщення, а так він сидів за дерев'яною конторкою — наче це магазин.

— Ну що ж, — повернувся до Ліри чоловік. — Вона каже, щоб ти підіймалася. Дивись нікуди не завертай.

— Не буду, обіцяю, — покірливо відповіла слухняна маленька дівчинка.

На другому поверсі на неї чекав сюрприз — коли вона проходила повз двері з жіночим силуетом на них, ті відчинилися, і доктор Мелоун мовчки поманила її пальцем.

Здивована, Ліра увійшла. Це була не лабораторія, а вбиральня, і доктор Мелоун була вельми збуджена. Вона сказала:

— Ліро, в лабораторії хтось є — може, поліцейські, а може, й ні, і вони знають, що вчора ти до мене приходила. Я не знаю, чого їм треба, але це мені не подобається. Може, ти мені розповіси, що відбувається?

— Звідки вони дізналися, що я тут була?

— Не знаю! їм невідоме твоє ім'я, але я зрозуміла, кого вони мають на увазі…

— А, ну то я можу легко їх обдурити.

— Але що відбувається?

У коридорі пролунав жіночий голос:

— Доктор Мелоун, ви бачили дівчинку?

— Так, — голосно відповіла пані Мелоун. — Я показую їй, де можна помити руки.

Ліра подумала, що вченій не треба так хвилюватися, але ж вона, либонь, не звикла до небезпеки.

Жінка, що чекала на них у коридорі, була молодою та добре вдягненою, і коли вона побачила Ліру, то спробувала посміхнутися, однак її очі залишилися холодними та підозрілими.

— Привіт, — вимовила вона. — Ти ж Ліра, так?

— Так. А вас як звати?

— Я сержант Кліфорд. Ходімо.

Ліра звернула увагу на те, що ця жінка поводиться з такою холоднокровністю, ніби це її власна лабораторія, але смиренно кивнула. Саме цієї миті вона вперше відчула напад тривоги — вона знала, що їй не слід бути тут, і знала, що алетіометру це також не подобається. Але було вже пізно, і вона увійшла в лабораторію.

У кімнаті також був високий дужий чоловік із білими бровами. Ліра знала, як виглядають вчені, і було очевидно, що жоден із цих людей до них не належить.

— Заходь, Ліро, — запросила сержант Кліфорд. — Усе гаразд. Це інспектор Волтерз.

— Привіт, Ліро, — вимовив чоловік. — Доктор Мелоун розповіла мені про тебе. Я хотів би познайомитися з тобою та, якщо ти не проти, поставити тобі декілька запитань.

— Яких запитань? — поцікавилася дівчинка.

— Нескладних, — з посмішкою відповів інспектор Волтерз. — Проходь і сідай, будь ласка.

Він підсунув стілець. Ліра обережно присіла та почула, що двері зачинилися. Доктор Мелоун стояла поруч. Пантелеймон, котрий у вигляді цвіркуна сидів у її нагрудній кишені, був надзвичайно схвильований: вона відчувала його тремтіння, і залишалося сподіватися, що люди в кімнаті нічого не помітять.

— Звідки ти, Ліро? — спитав інспектор Волтерз. Якщо вона відповість, що з Оксфорда, їм буде легко це перевірити. Але вона також не могла сказати, що прийшла з іншого світу: вони відразу забажають дізнатися більше. Крім Оксфорда, вона знала в цьому світі лише одну назву: місто, в якому жив Віл.

— З Вінчестера, — відповіла вона.

— Ти, мабуть, брала участь у бійці, так? — поцікавився інспектор. — Звідки в тебе ці синці? Один на щоці, інший на нозі — може, хтось тебе бив?

— Ні, — коротко кинула дівчинка.

— Ти відвідуєш школу, Ліро?

— Так. Іноді, — вирішила додати вона.

— А хіба ти не повинна зараз бути у школі?

Ліра нічого не відповіла. Вона відчула, що її дедалі більше охоплює хвилювання, і подивилася на доктора Мелоун — обличчя жінки було напруженим і сумним.

— Я прийшла сюди на зустріч із доктором Мелоун, — сказала дівчинка.

— Ти гостюєш в Оксфорді, Ліро? В кого ти ночувала?

— У своїх друзів, — ухильно відповіла Ліра.

— За якою адресою?

— Я не пам'ятаю. Шлях я знаходжу легко, але назви вулиці не знаю.

— А хто ті люди?

— Просто друзі мого батька, — сказала Ліра.

— Зрозуміло. А звідки ти знаєш доктора Мелоун?

— Мій батько — фізик, це він її знає.

«Здається, все буде гаразд», — подумала дівчинка. Вона дещо розслабилася, і брехня потекла в неї з язика вільніше.

— І вона показала тобі, над чим працює, так?

— Так. Механізм з екраном.

— Тебе цікавлять такі речі, правда? Наука й усе таке?

— Так, особливо фізика.

— Коли ти виростеш, то будеш науковцем?

Питання такого роду цілком заслуговувало здивованого погляду у відповідь, але інспектора це не засмутило. Його бліді очі коротко глянули на сержанта Кліфорд і знову зупинилися на Лірі.

— А тебе здивувало те, що тобі показала доктор Мелоун?

— Трохи, але я знала, на що очікувати.

— Тому що твій батько — фізик?

— Так. Він займається саме такими речами.

— Ясно. А ти розумієш, що він робить?

— Не все.

— Отож твій батько досліджує темну матерію?

— Так.

— Він просунувся так само далеко, як доктор Мелоун?

— Не зовсім так. Щось у нього виходить краще, але в нього немає цього приладу, що показує слова на екрані.

— А Віл також зупинився у твоїх друзів?

— Так, він…

Ліра урвала фразу, розуміючи, що припустилася жахливої помилки.

Вони також це зрозуміли й миттю скочили на ноги, щоб не дати їй вибігти з кімнати, але доктор Мелоун чомусь опинилася в них на шляху. Сержант Кліфорд перечепилася через неї та впала, загородивши дорогу інспекторові, і це дало Лірі час вискочити в коридор, зачинити за собою двері та щодуху кинутися до сходів.

З бокових дверей вийшли двоє чоловіків у білому одязі, і Ліра наткнулася на них. Пантелеймон раптом став круком, що гортанно закаркав та залопотів крилами, і це так вразило чоловіків, що вони відсахнулися й Ліра спромоглася вирватися з їхніх рук. Вона пробігла сходами та вискочила у вестибюль, побачивши, що консьєрж кинув слухавку, яку тримав у руці, та потягнувся до неї через конторку, викрикуючи: «Гей! Стій!»