Поки вони йшли по Банбері-ровд, Ліра розповіла йому про ту ніч, коли вона сховалася в гардеробі та спостерігала, як лорд Ізраель показав ученим із Джордана відрізану голову Станіслава Грумана в термосі. А оскільки Віл був гарним слухачем, вона на цьому не зупинилася, а розповіла йому все — від миті, як вона втекла від пані Кольтер, до тієї жахливої хвилини, коли зрозуміла, що привела Роджера на зустріч із його смертю у крижаних скелях Свольбарда. Віл нічого не казав, але слухав її уважно, й Ліра відчувала, що він співчуває їй. Її розповідь про подорож на повітряній кулі, про ведмедів в обладунках і відьом, про мстиву руку Церкви була схожа на той фантастичний сон про місто біля моря, порожнє, мовчазне й безпечне: все це не могло бути правдою, але існувало.

Нарешті вони дійшли до кільцевої дороги в оточенні грабів. Рух транспорту майже припинився — за хвилину проїжджало не більше однієї машини. А ось і вікно! Віл відчув, що мимоволі посміхається: все буде гаразд.

— Дивись, щоб не було машин, — сказав він. — Я пішов.

За мить він уже був на траві під пальмами, а за декілька секунд з'явилася й Ліра.

Обидва вони почувалися так, ніби повернулися додому. Неосяжна тепла ніч, запах квітів і моря та тиша огорнули їх, як спокійна вода.

Ліра потягнулася та позіхнула, а Віл відчув, наче в нього камінь спав із серця. Він мав його в собі весь день, однак навіть не помічав, що він ледь не розчавлював його. Тепер він відчув себе легким, вільним і спокійним.

Але раптом Ліра різко схопила його за руку, й тієї самої миті він почув, що змусило її це зробити.

На маленьких вуличках за кафе щось верещало.

Віл відразу кинувся в напрямку цього звуку. Повертаючи на тінисту алею, він побачив, що Ліра не відстає від нього. Пробігши під деревами, вони вискочили на майдан перед кам'яною вежею, котру бачили вранці.

Десь двадцять дітей півколом стояли навколо входу до башти, в руках у деяких були дрючки, інші кидали каміння в оточену ними істоту біля стіни. Спочатку Ліра вирішила, що це інша дитина, але з середини півкола вона почула жахливе виття, що не можна було назвати людським. Усі діти також кричали — від страху та ненависті.

Віл підбіг до дітей та відтягнув першого. Це був хлопець одного з ним віку, одягнений у смугасту футболку. Коли він повернувся, Ліра побачила, що його очі блискають від люті. Інші діти побачили, що відбувається щось. несподіване, та зупинилися й повернулися до них. Анжеліка та її маленький брат також були тут, у руках у них були камені. На обличчях у всіх дітей був той самий шалений вираз, що й у хлопця у футболці.

Діти мовчали, чути було лише високе виття. І тоді Віл і Ліра побачили, хто це вив — це була смугаста кішка, що зіщулилася біля муру башти. Її вухо було розірване, а хвіст перебитий. То булата сама схожа на Моксі кішка, котру Віл бачив на Сандерленд-авеню — це вона провела його крізь вікно.

Побачивши це, він відштовхнув хлопця, якого тримав. Той упав, за мить підскочив, розлючений, але інші діти втримали його. Віл уже стояв на колінах біля кішки.

Він узяв її на руки, і вона притиснулася до його грудей. Тримаючи тварину, він підвівся й повернувся обличчям до дітей, і на одну шалену мить Ліра подумала, що його деймон нарешті з'явився.

— За що ви мучите цю кішку? — спитав Віл, але йому ніхто не відповів. Діти стояли, тремтячи під розлюченим поглядом хлопця та стискуючи в руках ціпки й каміння, і мовчали.

Але потім пролунав голос Анжеліки:

— Ви не звідси! Ви не із Сигаза! Ви не знали про примар і не знаєте про кішок! Ви не такі, як ми!

Хлопець, якого Віл штовхнув на землю, рвався у бійку, і якби Віл не тримав кішку, він би кинувся на нього й пустив би в хід кулаки, зуби та ноги. І Віл охоче вступив би в бій: між ними відразу пробіг електричний розряд ненависті, нейтралізувати котрий могло лише насильство. Але хлопець чомусь боявся кішки.

— Звідки ви? — презирливо спитав він.

— Наразі неважливо, звідки ми. Якщо вас перелякала кішка, я заберу її від вас. Коли вона завдає вам лиха, нам дасть удачу. А тепер відійдіть!

На мить Вілові здалося, що ненависть дітей подолає їхній страх, і приготувався випустити кішку на землю та битися, але потім з-за їхніх спин пролунало схоже на грім ричання, вони обернулися та побачили Ліру, яка стояла, поклавши руку на плечі величезного плямистого леопарда із блискаючими іклами. Навіть Віл, котрий впізнав Пантелеймона, на мить злякався, а на дітей його поява справила ще більше враження: вони миттю кинулися врозсип. За декілька секунд площа спорожніла.

Коли вони вже збиралися піти геть, Ліра почула ричання Пантелеймона та подивилася на верхівку башти. Вона встигла побачити там якогось кучерявого юнака, котрий виглядав з-за зубця стіни.

За півгодини вони вже були у квартирі над кафе. Віл знайшов банку згущеного молока, і кішка жадібно вихлебтала свою тарілку та почала зализувати рани. Пантелеймон із цікавості набув вигляду кота, і спершу кішка підозріло наїжилася, але потім зрозуміла, що, хай там ким був Пантелеймон, він не був ані справжнім котом, ані ворогом, і почала ігнорувати його.

Ліра, причарована, дивилася, як Віл пестить кішку. У її світі поруч із людиною жили лише робочі тварини того чи іншого кшталту (це якщо не враховувати ведмедів у обладунках): навіть кішки були потрібні для того, щоб охороняти Коледж Джордана від мишей, і домашніх улюбленців ніхто з них не робив.

— Мені здається, в неї зламаний хвіст, — сказав Віл. — Я не знаю, що з цим робити. Може, він сам загоїться? Я прикладу їй до вуха мед — я десь читав, що це протизапальний засіб.

Це виявилося нелегко, але принаймні тепер кішка була зайнята злизуванням меду, до того ж рана ставала дедалі чистішою.

— Ти певен, що бачив тоді саме цю? — спитала Ліра.

— Так, певен. До того ж, якщо вони так бояться котів, у цьому світі й не може бути інших. Імовірно, вона не змогла знайти шлях назад.

— Вони були наче скажені, — зауважила дівчинка. — Вони б її вбили. Я ніколи не бачила, щоб діти так поводилися.

— А я бачив, — відповів Віл.

Але з виразу його обличчя вона зрозуміла, що він не бажає про це розмовляти, і вирішила не розпитувати його. Вона навіть знала, що не питатиме про це й алетіометр.

Ліра відчувала величезну втому, а тому вирішила піти спати. Вона заснула, тільки-но її щока торкнулася подушки.

Трохи пізніше, коли кішка вже згорнулася клубком і заснула, Віл зробив собі каву, узяв зелений шкіряний бювар і сів на балконі. Світла було цілком досить для читання.

Паперів у бюварі було небагато, і, як він й гадав, це були листи, написані чорним чорнилом на аркушах із зображенням літака — як здогадався Віл, то був папір для авіапошти. Ці слова написані рукою людини, котру він так хотів відшукати! Він почав водити по аркушах пальцями, потім, намагаючись якось наблизитися до батька, притиснув їх до обличчя. Посидівши так хвилини зо дві, він почав читати.