Але (й це було найдивовижніше) всі вони мали вигляд звичайних, цілком живих людей. Вони рухалися досить жваво, наче дійсно були справжніми людьми, і Лірі довелося переконати себе в тому, що так воно і є, а їхні деймони просто ховаються в них усередині — як у Віла.
Десь із годину провештавшись вулицями цього псевдо-Оксфорда й вирішивши, що вона дістала деяке уявлення про нього, дівчинка вирішила попоїсти та за свою двадцяти фунтову купюру придбала плитку шоколаду. Продавець здивовано на неї подивився, але, мабуть, річ була в тому, що він був індійцем і погано розумів її акцент, хоч говорила вона дуже чітко. Потім вона купила яблуко на Критому ринку (той був дуже схожий на свій відповідник у справжньому Оксфорді) і пішла до парку. Там вона знайшла якусь величну будівлю, котра, хай і не була для цього кумедного Оксфорда неприродною, виглядала як оксфордська, хоча в її світі тієї будівлі не існувало. Дівчинка присіла на траві поруч зі спорудою і, схвально на неї поглядаючи, почала їсти.
Будівля виявилася музеєм. Ліра побачила відчинені двері, увійшла та знайшла всередині чучела тварин, викопні скелети та засклені стенди з мінералами — це було дуже схоже на Королівський Геологічний Музей, що його вони з пані Кольтер відвідували, перебуваючи у своєму Лондоні. У задній стіні великої зали зі скла й металу знаходився вхід до іншої частини музею, а позаяк там майже нікого не було, дівчинка пішла туди та почала оглядати те, що там знаходилося. Думка про алетіометр все ще не йшла в неї з голови, але на вітринах у другій кімнаті вона побачила чимало речей, котрі добре знала: арктичний одяг (дуже схожий на її власне хутро), сани, різьблені вироби з бивнів моржа, гарпуни для полювання на тюленів, а також безліч інших магічних та звичайних речей, інструментів та зброї — до того ж не лише з Арктики, а й з інших частин світу.
«Як дивно», — подумала вона. Це хутро з північного оленя карибу було достеменно схоже на її речі, але посторонки он тих саней вони зв'язали невдало. Поруч стояла фотограма саме тих мисливців-самоїдїв, котрі піймали Ліру та продали до Больвангара! Без сумніву, це були саме ті люди — навіть мотузка подерлася та була зав'язана вузлом в тому самому місці. Вона добре це знала, бо провела декілька жахливих годин, прив'язана до тих саней. Що означали всі ці загадки? Чи були два світи всього-на-всього єдиним світом, що весь час лише марить невідомо про що?
Цієї миті вона пройшла місцем, котре знову нагадало їй про алетіометр. У старій скляній вітрині з покритою чорною фарбою рамою лежали кілька людських черепів, і на деяких з них були отвори — в одних на лобовій частині, в інших — у ділянці скроні чи маківки. Череп, що стояв у центрі, мав дві дірки. «Цей процес, — було вигадливими літерами написано на табличці, — зветься трепанацією». Ліра також дізналася, що всі отвори було зроблено впродовж життя власників черепів, бо кістка зажила та мала природно гладкі краї. Утім, не всі — в одному з черепів дірку зробила стріла з бронзовим наконечником, котра й досі стирчала із нього. Краї кістки були гострими та нерівними, тому було добре видно, що ця дірка з'явилася на черепі в інший спосіб.
Саме так часто чинили північні татари. І саме це зробив сам собі Станіслав Груман — якщо вірити вченим з Коледжу Джордана, котрі його знали. Ліра швидко озирнулася та, нікого не побачивши, дістала алетіометр.
Вона подумки зосередилася на центральному черепі та запитала: «Якій людині належав цей череп і чому її ньому немає гладких отворів?»
Вона, концентруючись, стояла в сонячних променях, що проникали у приміщення крізь скляний дах та скісно надали на підлогу, і не помітила, що за нею почали спостерігати.
Кремезний чоловік за шістдесят, одягнений у парусиновий костюм чудового покрою із панамою в руці, стояв на верхній галереї та дивився на неї крізь сталеві поручні.
Його сиве волосся було охайно зачесане назад, відкриваючи гладке, засмагле чоло. Очі його були великими й темними, вони пильно дивилися на дівчинку з-під довгих він. Раз на одну-дві хвилини у куті його рота з'являвся гострий, темного кольору язик і пробігав про губах, зволожуючи їх. Від сніжно-білої носової хустки у нього в кишені йшов сильний запах якогось одеколону, що відразу наводив на думку про кімнатні рослини, від яких пахне так, що можна навіть почути, ніби коріння рослини загниває.
Чоловік уже кілька хвилин спостерігав за Лірою. Він ішов за нею верхньою галереєю, а коли вона нерухомо стояла біля вітрини з черепами, він наблизився до неї, щоб бачити кожен її рух, і почав розглядати неохайне волосся, синець у неї під оком, голу шию, що зігнулася над алетіометром, і голі ноги.
Він витягнув із кишені хустку, протер чоло і пішов до сходів.
Ліра тим часом не помічала нічого навколо — вона дізналася про дивні речі. Черепи були неймовірно давніми, і хоча таблички на вітрині стверджували, що вони належали до бронзового віку, алетіометр, котрий ніколи не брехав, повідомив, що центральний череп належав людині, яка жила тридцять п'ять тисяч двісті тридцять чотири роки тому й була чаклуном, а дірку в нього в голові зробили для того, щоб впустити туди богів. Після цього алетіометр наче від себе додав (як це він іноді робив і раніше, відповідаючи на Лірині запитання), що навколо трепанованих черепів набагато більше Пилу, ніж навколо того, з котрого стриміла стріла.
Що це могло означати? Ліра вийшла з трансу, в якому вона перебувала разом з алетіометром, і побачила, що вона вже не одна. На сусідню вітрину невідривно дивився літній чоловік у світлому костюмі, від якого пахло чимось солодким. Чоловік когось їй нагадував, але вона ніяк не могла згадати, кого саме.
Він помітив, що дівчинка його розглядає, і посміхнувся їй.
— Дивишся на трепановані черепи? — спитав він. — Які дивовижні речі люди чинять із собою!
Ліра ледь кивнула головою на знак згоди.
— Ти знаєш, що дехто й тепер це робить?
— Так, — відповіла вона.
— Скажімо, хіпі. Здається, ти надто молода, щоб пам'ятати хіпі. Кажуть, що це ефективніше, ніж приймати наркотики.
Ліра поклала алетіометр у рюкзак і тепер гадала, як їй утекти: вона й досі не запитала у приладу головне, а цей старий бажав поговорити з нею. Він здавався досить люб'язним — принаймні від нього непогано пахло. Чоловік наблизився та, схилившись над вітриною, провів долонями по її руках.
— Тебе все це цікавить, чи не так? Не було ні знеболювання, ні дезінфекції, і робили цю операцію, либонь, кам'яними інструментами. Мабуть, їм було несолодко, правда? Здається, я тебе ніколи тут не бачив, хоча часто приходжу сюди. Як тебе звати?
— Лізі, — впевнено відповіла дівчинка.
— Лізі? А я Чарльз. Ти відвідуєш школу в Оксфорді? Ліра подумала, що їй краще відповісти.
— Ні, — сказала вона.
— Просто відвідуєш музей? Що ж, ти обрала чудове місце. А що конкретно тебе цікавить?
Цей чоловік спантеличував її більше, ніж будь-хто за останні дні. З одного боку, він був приязним, дуже чистим й охайно одягненим, з іншого — Пантелеймон із кишені благав її бути обережною, адже він також щось нечітко згадав. До того ж вона відчувала — ні, не відчувала, а радше чула нутром — запах якогось гнилля, розкладання. Це нагадало їй про палац Йофура Рекнісона, де повітря пахло парфумами, а підлога була вкрита брудом.
— Що мене цікавить? — перепитала дівчинка. — О, насправді багато що. Ці черепи зацікавили мене, тільки-но я їх побачила тут. Я не думаю, що хтось бажав би, щоб йому це зробили. Це жахливо.
— Та мені також не подобаються такі речі, але присягаюся, це іноді трапляється. Я міг би познайомити тебе з людьми, котрі це зробили, — сказав чоловік із таким приязним і люб'язним виглядом, що Ліра ледь не погодилася. Але потім знов показався темний кінчик язика, і в неї виникло відчуття, що вона бачить змію. Вона похитала головою:
— Дякую за пропозицію, але ні. До того ж мені ніколи — я маю зустрітися зі своєю знайомою. — Вона помовчала та додала: — Я живу в неї.
