За спиною в Ліри був невеличкий синій рюкзак — вона наділа його після того, як помилася, — і тепер вона зняла його та взяла в руку, після чого нахилилася й зазирнула у вікно.
— Ой, — різко видихнула вона. — Так це твій світ? Це не схоже на той Оксфорд, у якому я була. Ти впевнений, що це саме Оксфорд?
— Звичайно, я впевнений. Пройшовши крізь вікно, ти побачиш відразу перед собою дорогу. Іди ліворуч, і трохи далі ти побачиш іншу дорогу. Там поверни праворуч — дорога приведе тебе до центру міста. Добре запам'ятай, де знаходиться вікно, гаразд? Це твій єдиний шлях назад.
— Гаразд, — відповіла Ліра. — Запам'ятаю.
Стиснувши рюкзак двома руками, вона пірнула крізь вікно в повітрі та зникла. Віл нахилився, щоб подивитися, де вона.
Ліра стояла на оксфордській траві з осою-Пантелеймоном на плечі. Судячи з усього, її появи ніхто не помітив. За декілька метрів від неї пролітали легковики й вантажівки, але ж на такому великому перехресті жоден водій не мав часу на те, щоб дивитися вбік, на незвичайний клаптик повітря — навіть якби його було видно. Крім того, потік транспорту закривав вікно від того, хто міг дивитися на це місце з іншого боку дороги.
Пролунав скрегіт гальм, потім крик і глухий удар. Віл кинувся на землю, аби побачити, що сталося.
Ліра нерухомо лежала на траві. Якийсь легковик загальмував так різко, що мікроавтобус, який їхав слідом, ударив його ззаду та проштовхнув уперед.
Віл миттю кинувся крізь вікно — до Ліри. Ніхто його не побачив: усі очі були прикуті до легковика, його м'ятого бампера, водія мікроавтобуса, що вилазив із кабіни, та дівчинки.
— Я нічого не могла вдіяти — вона кинулася через дорогу, — розгублено казала водій легковика, жінка середнього віку. — Ви їхали надто близько, — звернулася вона до водія мікроавтобуса.
— Не в тому річ, — відповів той. — Як там дівчинка? Він спитав це у Віла, котрий стояв на колінах біля Ліри.
Хлопець підвів голову й озирнувся, відчувши гострий докір сумління — це він винен у тому, що сталося. На Траві лежала Ліра, трусячи головою та швидко-швидко блимаючи очима. Він побачив, як заціпенілий Пантелеймон у вигляді оси повзає по стеблинці трави поруч із нею.
— Як ти? — спитав він у дівчинки. — Поворуши руками й ногами.
— Дурепа! — крикнула жінка з легковика. — Вона кинулася перед машиною, навіть не озирнувшись по сторонах. Що мені було робити?
— Ти жива, люба? — поцікавився водій фургона.
— Так, — пробурмотіла Ліра.
— Руки-ноги цілі?
— Поворуши ними, — повторив Віл.
Ліра послухалася. Судячи з усього, вона нічого не зламала.
— Усе гаразд, — проголосив Віл. — Я подбаю про неї. Вона в порядку.
— Ти її знаєш? — спитав водій вантажівки.
— Вона моя сестра, — відповів хлопець. — Усе гаразд. Ми живемо он там, я відведу її додому.
Наразі Ліра сиділа на траві, а позаяк було очевидно, що вона не дуже постраждала, увага жінки повернулася до її машини. Потік транспорту струменів повз два нерухомі автомобілі, і водії, проїжджаючи мимо, зацікавлено дивилися на маленьку сцену — як це завжди буває. Віл допоміг Лірі підвестися — що швидше вони зникнуть з цього місця, то краще. Жінка та водій мікроавтобуса усвідомили, що цю суперечку мають розв'язати їхні страхові компанії, і тепер обмінювалися адресами. Жінка побачила, що кульгаюча Ліра та Віл, який її підтримував, ідуть геть.
— Почекайте! — гукнула вона. — Будете свідками. Мені потрібні ваші імена та адреса.
— Мене звуть Марк Ремсон, — відповів Віл, повертаючись до жінки, — а сестру — Ліза. Ми живемо в завулку Буен, в будинку 26.
— А який поштовий індекс?
— Я не пам'ятаю, — сказав хлопець. — Вибачте, пані, ми підемо додому.
— Стрибайте в кабіну, — запропонував водій фургона, — я підкину вас.
— Ні, не треба, все гаразд, чесно.
Ліра кульгала дедалі менше. Вони з Вілом швидко пройшли вздовж шереги грабів і повернули на першому ж розі.
Пройшовши ще кілька десятків метрів, вони присіли на низенький паркан, що огороджував садочок.
— Болить щось? — запитав Віл.
— Та штука вдарила мене по нозі, а коли я впала, то вдарилася головою.
Але, судячи з усього, її більше цікавило те, що знаходилося в рюкзачку. Вона сунула туди руку, витягла невеличкий, але важкий оксамитовий пакунок і розгорнула його. Вілові очі розширилися: він побачив алетіометр. Численні маленькі символи, намальовані на циферблаті на зразок цифр на годиннику, позолочені ручки, чудернацька стрілка, багато прикрашений корпус… Побачивши все це, він аж затамував подих.
— Що це? — спитав він.
— Це мій правдомір — алетіометр. Він каже мені правду. Читає знаки. Сподіваюся, він не розбився.
Але з приладом було все гаразд: стрілка рівномірно хиталася навіть у тремтячих руках дівчинки. Ліра поклала його на землю:
— Я ніколи не бачила стільки машин. Я й не знала, що попи можуть пересуватися так швидко.
— То у вашому Оксфорді немає автомобілів?
— Їх набагато менше, і вони не схожі на ці. Я не звикла до такого, але тепер усе нормально.
— Відтепер ми будемо обережнішими. Якщо ти потрапиш під автобус чи загубишся, вони зрозуміють, що ти з іншого світу, і почнуть шукати прохід…
Віл відчував дуже сильне роздратування. Він спробував опанувати себе та сказав:
— Гаразд, слухай сюди. Якщо ти прикинешся моєю сестрою, це буде для мене непогане маскування — вони шукають хлопця, у якого немає сестри. До того ж якщо я піду з тобою, то покажу, як перетинати дороги й не потрапляти при тому під колеса.
— Добре, — покірно погодилася Ліра.
— Окрім того, в тебе, безперечно, немає грошей — звідки б вони були в тебе? Як ти збираєшся пересуватися, купувати їжу й таке інше?
— В мене є гроші, — відповіла дівчинка й дістала з гаманця декілька золотих монет.
Віл недовірливо на них подивився.
— Це що, золото?! Овва… Але ж люди, побачивши його, напевно почнуть усе розпитувати, і тебе викриють. Я дам тобі трохи грошей, а ці монети сховай подалі. І пам'ятай: ти моя сестра, тебе звуть Ліза Ремсон.
— Лізі… Я сама іноді казала, що мене так звуть. Це я запам'ятаю.
— То й добре, Лізі. А мене звуть Марком, не забувай.
— Гаразд, — мирно сказала Ліра.
Її нога почала боліти: в тому місці, де по ній ударив бампер, усе набрякло й почервоніло. Крім того, було видно, що там проявляється великий темний синець. З тим синцем, що з'явився в неї на щоці після їхньої сутички минулої ночі, вона мала такий вигляд, наче її хтось добряче відлупцював, і це хвилювало Віла: що, як якийсь полісмен почне розпитувати її, чи не стала вона жертвою поганого поводження?
Він спробував викинути це з голови. Хлопець вирішив, що відтепер перетинатимуть вулиці лише на зелене світло, і вони вирушили в дорогу. Коли вони глянули на те місце, в якому нещодавно з'явилися в цьому світі, то нічого не побачили. Вікно було зовсім невидимим, і потік автомобілів, як і раніше, без затримки рушив повз нього.
Рухаючись уздовж шосе Банбері-ровд, вони за десять хвилин опинилися в Самертауні. Віл зупинився навпроти будинку банку.
— Що ти збираєшся зробити? — спитала Ліра.
— Хочу взяти гроші. Краще робити це якомога рідше, але вони, ймовірно, не відстежать нас до кінця робочого дня.
Віл засунув у банкомат материну картку та набрав її особистий номер. Здається, все було гаразд, і він без перешкод зняв з рахунку сто фунтів. Ліра спостерігала за ним, розкривши рота. Він дав їй двадцятифунтову купюру:
— Це тобі. Купи щось, її треба розміняти. Ходімо ловити автобус, нам далеченько.
Ліра мовчки сіла слідом за ним в автобус і деякий час спостерігала, як мимо пропливають будинки та сади міста, котре водночас було її власним і чужим. Для неї це було схоже на перебування в чиємусь сні. Вони вийшли в центрі міста, біля старовинної кам'яної церкви, котру вона знала, і напроти великого універсального магазину, якого вона ніколи не бачила.
— Усе змінилося, — промовила вона. — Ніби… Це часом не ринок Корн? А це, мабуть, Бровд, а он там Баліол. Он бібліотека Бодлі! Але де Джордан?
