— В якій точці зараз? — відгукнувся контр-адмірал.

— Виходимо на 17 кілометр.

— Норма?

— Не зовсім... в лісі стрільба... кавказці когось шукають...

— Ввімкни радіомаяк. Чуєш? Радіомаяк негайно! Посилаємо за вами вертольоти. Хай Вірочка не хвилюється. І тисни чимдуж! По трасі всі пости будуть сповіщені.

Головна траса вже видна за пагорбами. Віруня озирнулася і в ту ж мить почула ззаду коротку автоматну чергу. Де вони й взялися, вискочили на вантажівці з-за якогось куща, повен кузов у плямистих комбінезонах, погнали чимдуж за «Волгою», сіючи кулями смерть.

Знову диркнула автоматна черга, цього разу прицільніше, дзенькнуло заднє скло, дзенькнуло вдруге, вже й дірочка від кулі на передньому вітровому, і мотор реве чимдужче, і вітер свище скажено. Водій-матрос дістає десь з-під ніг автомат, однією рукою відтягує затвор, кладе його на коліна.

Сонце зненацька меркне, падає велетенська тінь на весь світ, очі Віруні сліпнуть і вона думає, що це з’явилися рятівні вертольоти. Але чомусь не чути їхнього реву-гуркоту, чомусь небесна тінь стає чорною, і чомусь з небесної чорноти падає на землю пронизливий сліпуче-яскравий промінь.

Віруня встигає озирнутися і бачить, як той промінь впивається з-за хмар у бандитську вантажівку. Ще мить, і вантажівка вибухає жахним полум’ям.

В ту ж секунду небо прояснюється, і Віруня чує позад себе гуркіт вибуху. Від вантажівки немає й сліду, тільки розвихрений смерч вогню, тільки розкидані по дорозі тіла.

У матроса-водія виривається з грудей крик радості. Відкинув дверцята і майже випав на землю. Сміється в корчах, нервові спазми давлять його, шарпають йому тіло. А над ним уже туркочуть бойові вертольоти, один, два, три... Вірунька теж стоїть біля машини, задерши радісно голову, махає рукою, її темно-русяве волоссячко розлітається пасмами від подмухів пропелерів, а, може, просто від щастя. Он уже викинуто з машин драбинки, уже бойові хлопці-матроси спускаються по них донизу. І ціле юрмисько того моряцького вояцтва оточує з усіх боків спалений вантажний автомобіль бандитів, готове вогнем автоматів перекраяти й понищити рештки усього живого і мертвого, щоб і сліду не лишилося від цієї зухвалої банди, від цих скажених гірських зайд.

Вертольоти поволі опускаються на крем’янистий ґрунт, гаснуть їхні гвинти, загасає гуркіт моторів. Двоє чоловіків зістрибують з одного вертольота на землю — один в сірому адміральському вбранні, другий сивоголовий у сталистому цивільному костюмі, в капелюсі, при чорній краватці.

Віруня впізнає контр-адмірала і вже не може стриматись, кидається до нього. Він обнімає її, пестить її волосся. І, трохи відступивши, запитує усіх, чи не цю жінку ви, містер Реттіган, хотіли бачріти? Прошу, познайомтесь!

Реттіган припав губами до віруньчиної руки. Він стільки чув про неї від сина! Спасибі, що допомогли йому під час сердечного нападу! Своїм малярством хлопець останнім часом зовсім підірвав своє здоров’я. Де він? Чи не лишився в лікарні?

Всі йдуть до чорної «Волги», яка трохи боком стоїть на дорозі. Теренс Реттіган, ледь відкинувши назад голову, сидить на задньому сидінні. Перехвилювався, видно, хлопчина, не може як слід привітати свого рідного татуся.

Та батькові то дарма. Він уже нахиляється в машину, уже простягає руки до сина. І враз... з глибини чути його жахний стогін.

— О, май год!.. Тут кров!.. Що з ним сталося. Міс Віро?..

Одного погляду Віруні було досить, щоб вона все збагнула: Теренс був убитий! Куля терориста наздогнала її коханого, і вона, того не знаючи, сиділа з ним, обнімала вже мертвого, була в обіймах з його смертю.

Пауль Реттіган підняв догори очі, і на його потемнілому лиці зблиснули сльози. Сухі, старечі губи видушили болісні слова:

— Це ті, яким я вірив... яких хотів захистити...

Корабель-сторожовик «Салют» врешті пришвартувався біля четвертої площадки. Для нього місце знайшлося. Чому б і ні? Півстоліття тому стояв же він тут, вважався кращим сторожовиком флоту, колошматив підводні човни ворога, проходив через смертельні мінні поля. То ось і тепер йому знайшлося законне місце, хай притулиться до новітніх кораблів-красенів, дарма, що наче вже й забуто про нього за ці довгі роки, і вигляд у нього непарадний, і прапор трохи старомодний. Із тих «застійних» часів.

Пришвартувався. І ось уже біля причалу юрмляться хлопці в бушлатах. Кожному кортить зиркнути на «диво» XXI віку, і поспішає до трапу група офіцерів-перевіряючих: тут і командир військової бази, і начфлоту по тилу, і найсуворіший (така посада!) начуправління чи то пак начособвідділу, а ще ж епідем-лікар, ще й просто начмедчастини Чорноморського флоту. Обдивилися, перевірили, позазирали куди слід. Якісь документи підписано, потрібні слова казенні мовлені, все інше будеш, капранг-2 Севастьянов, доводити в кабінеті командуючого флотом!

Під вечір з’явився на корабель контр-адмірал. Синок до батька свого! Не бачилися п’ятдесят з лишком років!.. Правда, як на думку командира «Салюту» капранга-2 Віктора Севастьянова, то розлука була не така й довга, можна сказати — одноденна. Ну, не втямиш і годі.

Ще один молоденький батько вступив через поріг — Серж Сікора, палко обнявся зі своїм другом — командиром, і з контр-адміралом дозволив собі поцілуватися.

— Даруйте мені, товаришу контр-адмірал... — почав веселу балачку капранг Севастьянов, коли втрьох зачинилися в командирській каюті — пробач, сину... тьфу!.. ні, не можу, звикнути треба... пробачте, товаришу контр-адмірал, ось ми й на рідній базі, у своєму рідному Севастополі. Приймайте нас для проходження служби, як положено за нашою радянською конституцією...

— За Конституцією Російської Федерації, — усміхнено, але з серйозним підтекстом вкинув контр-адмірал.

— За Конституцією України, — додав Серж-кап-лей.— Тут життя стало непросте, Вікторе Степановичу, доки ми були на патрулюванні. Севастополь один, а претензії, виявляється, мають до нього дві держави: і Україна, і Росія. Без півлітра не розберешся!

У контр-адмірала в руках зблиснула пляшка горілки, весело дзенькнула об край столика. І склянки озвалися дзвоном, і сало українське, принесене контр-адміралом для рідного сина з базару, забіліло рожевими боками. Пий, втішайся! Капранг-бать-ко так і проголосив у .своєму першому тості до сина-флотоводця:

— За щасливе наше життя! Щоб нам весело жилося з братами-українцями на славній кримській землі! За мир в нашому домі!

Проте цей тост чомусь викликає похмурість на строгому синовому обличчі. Контр-адмірал піднімає руку. Без чарки. Піднімає руку з владністю суворого начальника, щоб внести певну ясність.

— А ясність така, батьку мій, капран-2. Тоді в травні 1945 року, коли ви вирушили на ваше останнє патрулювання, коли ви збиралися святкувати великий день Перемоги над фашистською Німеччиною, були ви певні, що ви завоювали нам мир на віки. Так, були певні, татусю рідний?

— Авжеж, не сумнівалися, товаришу контр-адмірал!

— А виявилося, що трохи поспішили. І не трохи, а дуже, страшенно, жахливо! Ось Серж... — контр-адмірал для виразності обняв капітан-лейтенанта, — уже дещо тут почув, вже знає, скільки наша грішна планета Земля за ці п’ятдесят п’ять років встигла накоїти дурниць. Дізнаєшся про них і ти, мій батечку. І скільки в світі атомних бомб (їх тепер називають ядерними), і як запаскудили ми свою рідну земельку хімією, всяким ядерним сміттям, покидьками, скільки військових баз набудували, які війни провели і які ще збираємося провести. На жаль, дізнаєшся ти, татусю любий, що людина, найсвятіше, що є в світі, стала розмінною монетою, і монета ця нічого не варта. Ти хочеш побажати і нам усім веселого життя, а я оце сиджу тут і думаю, як нам дожити до завтрашнього вечора і як врятувати наш Севастополь від повної загибелі. Бо, може бути, що завтра о 20.00 з одного лінкора, який стоїть біля першої стоянкової бочки, ударять три ядерні ракети, і славний Севастополь стане мертвою пустелею, могилою для трьохсот тисяч чоловік!