— То чого ж ми ждемо?
— Твого слова, твого рішення.
— Ти давно все вирішила за мене, рідна дівчинко, — пожвавішав Теренс. — Я готовий.
Вони сідають в машину, в чорну контр-адміраль-ську «Волгу», вони мчать містом, вилітають за міські звалища, за виноградні плантації, затим важко беруться гірської путі. Молоденький моряк-во-дій натужно кермує на вузенькій гірській дорозі. Вище, вище...
Та раптом щось зачхало в моторі. Ривок, другий, і авто зупиняється серед зеленого горішника. Водій кинувся до мотора, підняв капот. Виявляється, щось у бензопроводі, доведеться трохи подлубатися, не більше як десять хвилин. У хлопчака-матро-са винувате обличчя, він просить вибачення.
Що ж, не велика й біда побути трохи посеред гір, в оцьому казковому зеленому куточку. Віруня просить у водія якої-небудь брезентини, розстилає під кущем. Вони сідають вдоволені, близькі й рідні.
І тоді Теренс дістає з нагрудної кишені своєї білої сорочки складений вчетверо папір і простягає Віруні. Просить її прочитати.
— Що це? — не розуміє Віруня. Лице Теренса стає серйозним, очі ніби сповнюються гіркотою.
— Я привіз тобі цей лист, не знаючи, чи мені вдасться зустрітись з тобою. Ти почитаєш і побачиш, яка біда чекає на нас. Велика біда, космічна!
Віруня схиляється над аркушиком, читає:
«Дорога моя дівчинко, ти, мабуть, проклинаєш мене за моє мовчання, за те, що я не відповідаю на твої листи. Сталося це не з моєї вини. Працюючи над новою картиною, я геть підірвав своє серце. І батько поклав мене в лікарню, а точніше — в один з далеких андських санаторіїв. Майже рік мене тримали там наче якого бранця. А тим часом батько весь віддався високим державним і політичним справам. Керована ним «Мажестік-12» повністю заволоділа його душею і тілом. Про цю «Мажестік», про цей таємничий, грізний орден я й хотів би розповісти тобі, моя люба дівчинко.
Почалося ж усе з того, що створений в кінці війни орден багатіїв і можновладців «Мажестік-12» (задовго до появи в ньому мого батька) вирішив узять на себе відповідальність за формування всієї світової політики. Для нього найпершим ворогом на той час був уже не Гітлер, а Сталін, велетенські сталінські армії в Європі, сталінські тюрми і гулаги в Сибірі. І щоб подужати сталінського колоса, «Мажестік-12» знайшов шлях до космічних пришельців, так званих «сірих HJIO». Вони були озлоблені на землян, особливо на земних льотчиків, на тих американських пілотів, які в кінці 45-го спробували атакувати біля Флориди небесний апарат «сірих» і всі (п’ять американських винищувачів) були знищені, тих, які в 48-му зруйнували в повітрі біля Розуєла першу тарілку HJIO.
Відтак «сірі» перетворилися на ворогів людства, «сірі» оголосили війну земній цивілізації, в бій проти «сірих» вступили інші НЛО, їх стали називати «світлими», «благородними», «посланцями Сиріуса», починалася справжня космічна війна, доля землян не віщувала нічого доброго. Надто коли «сірі» оволоділи простором і часом. Тут їхньому всесиллю вже не було меж. Ще в травні 45-го вони загнали крізь часову дірку військовий корабель з Севастополя, затим біля Гренландії вони пустили в ту ж часову щілину американський лінкор, почалися полювання на людей, на військові об’єкти землян. Власне наставала війна світів...
Ти запитаєш, Віруню, як їм це вдавалося робити? Я можу лише здогадуватися. Діяв позаземний розум і цей розум відкрив одну закономірність: в окремих місцях земної кори на дні океанів з надр нашої планети вириваються страхітливої сили згустки плазми, в місцях таких проривів згустки стикаються з потоками космічної енергії, настає велетенський динамічний струс, і все, що є в його зоні, опиняється поза часом і простором. Тут час зникає. Повна анігіляція. Жертвою цієї анігіляції став ваш севастопольський бойовий корабель «Салют». Він тільки вчора з’явився в морі і, наскільки мені відомо, його поява викликала в вашому місті цілу бурю.
Ти запитаєш, Вірунечко, до чого тут мій батько? Він і керована ним «Мажестік-12» давно порвала з «сірими». Батька привело сюди болісне каяття. Він шукає шлях до Москви, до росіян, можливо, і до України. Що він буде робити в Севастополі, не знаю (пишу цей лист в літаку, яким ми летимо через океан до вас), але певен в одному, що тато на вашому боці, і мабуть, його «Мажестік-12» не дозволить «сірим» чинити нові насильства над землянами. Хочу вірити: з нами будуть «світлі», «благородні» HJIO. Космічний розум на їхньому боці, і я молю Бога, щоб він допоміг вашому місту, тобі, моя люба дівчинко. Я молю, щоб ви подужали оцю лиху годину і не зазнали страшного лиха, яке спіткало наші славні міста Нью-Йорк і Вашингтон».
Аркушик згорнуто і повернуто назад Теренсу. Той старанно ховає його до кишені. Правда, трохи повагавшись, каже Віруні:
— Але ж це лист тобі. Нащо ти віддаєш його назад?
— Тут не все ясно... — Віруня забирає лист і ховає в свою кишеню
— Почитаєш ще раз, подумаєш, а зараз їдемо вже. Машина, здається, відремонтована.
Знову повзуть по грудкастій дорозі, врешті вкочуються на гірське плато, перед ними маленьке гірське селище, плескаті будиночки з саману, безлюддя, тиша. Віруня вказує водієві дорогу. Он до того будинка з червоної цегли, де широка тераса, де круті сходи.
Вона перша вибігає по східцях на веранду, озирається, заклякла в страсі. Що тут діється? Стіл перекинуто, побито посуд, на підлозі папери, розкиданий одяг. І ні душі. Віруні здавило горло.
— Тітко Галю!
Ані шереху, ані звуку. Обходять весь дім. І там суцільна руйнація, шмаття якесь, подерті подушки, все потрощене, понівечене. Віруня тиснеться до Теренса, просить у нього помочі: як же так могло бути? Тут у її далекої родички жив її синок, їхній синочок, їхня кровиночка!.
Враз на терасі загупали важкі кроки, і у дверях виростає старезний дідуган в тільняшці. У руках у нього мисливська рушниця. Обличчя насторожене. Підняв дуло на Віруню. І миттю, впізнавши її, опустив до землі.
— Ти, Вірко? А я думав знову вони... кляті! Тут такого було...
— Татари чи що? — видушує з себе Віруня. — Ми з татарами живемо по-людськи, — супиться дідуган. — їм в долині виділили гарну землю, то вони спустилися туди. А це якась босота кавказька. Чорні як дияволи. І все допитувалися американців. Із Севастополя.
— Виходить, мене шукали, — говорить непоганою російською мовою Теренс. — А чи мого батька.
Віруня допитується, де тітка Галя. Вона жила тут з дитинкою, з немовлятком.
— За дитя не бійся, — каже трохи мовби пишаючись дідуган. — Коли за селом почалася стрілянина, я заховав їх у себе в льоху. Усе перешеретували, перерили, а їх не знайшли. — Дід прислухався. Десь в горах бухнув постріл, ще один, ще... — То ж вони знову хуліганять. Сказали, що поки не знайдуть американця, звідси не підуть. Дуже, кажуть, важний американець! — Дід супиться на Теренса. — Може, це ви, шановний? То я б вам радив хутчіше їхати звідси геть. Бо ці хлопці з Кавказу дуже строгі. Вони у нас уже бували. Народ крадуть і потім требують викуп.
Віруня просить повести її до хлопчика, до її немовлятка, хоче бодай глянути на нього і щоб оцей чоловік глянув, батько ж він йому. За ним з Америки спеціально прилетів. Проте старий твердо стоїть на своєму: до малого не пустить! За малого бандити можуть усе село вирізати. Як міліція з’явиться, отоді хай Вірка й дзвонить до своєї тітки Галі.
Дід показує рушницею на двері. Хутчіше в дорогу! Стрільба он знову почалася. Він тупає вниз по дерев’яних сходах, тримаючи рушницю напереваги. Справжній тобі радянський партизан часів війни.
Машина вже фуркотить під домом, у матроса-водія бліде обличчя, очі налякані. Як тільки посідали, він круто розвернувся на стару дорогу.
Вже коли вихопилися з ліска і спереду заголубіло море, Віруня глянула на панель. Там на виделці лежала трубка радіотелефону.
— Чого ж ти не казав, що у тебе зв’язок з хазяїном! — кинула сердито водієві.
— А ви й не питали, — гукнув водій. І з власної ініціативи взяв слухавку. — Товаришу контр-адмі-рал! Доповідаю... Це я... Саша... уже повертаємося. Тут зовсім погано в горах. Бандити гуляють.
