Коли ми доходимо до Зарізаного – так називають місце у лісі біля дороги на межі Бортівки з іншим селом – Матіївцями, що так само за лісом поряд із Щатинами, Славко зупиняється. Його увагу привертає кущ ліщини, ще безлистий, лише із сережками. Потепління, що врешті-решт настало, сприяє розвою всього живого.

– Диви, яке було б вудлище рівне! Давай городника, вирубаю.

– Будеш носитися?

– А що з ним носитися? – Він однією рукою нагинає вибрану ліщину, справді дуже рівну і довгу, притискає до землі ногою, бере городника і двома вправними косими ударами зрубує її при самій землі, після цього тим же городником обчухрує гілочки, і ми йдемо далі повз Зарізаного.

Язик не повернеться сказати «повз могилу», бо, може, там ніякої могили і немає, а все це лише легенда. Але дід Лук’ян розповідав, та й баба Христя також, що тут колись і справді поховали зарізаного, самогубцю, який сам себе зарізав. Мовляв, таких людей раніше ховали поза цвинтарем, бо самогубство вважається великим гріхом, і ні одне село не хотіло прийняти, то тут на рові, на межі двох сіл, де тепер великий кущ глоду, й поховали.

Це все дуже давня історія, ще, либонь, минулого століття, і ні імені того зарізаного, ні навіть із якого села він був, ніхто вже не може пригадати…. Ми із Славком вже якось про це сперечалися, і нам обом уже не хочеться знову про все це.

Тут, біля Зарізаного, начеб перехрестя доріг, навіть подвійне перехрестя, сходяться сім доріг і одна стежка. Всі вони ґрунтові, і під час дощів проїхати ними важко. Головна, звичайно, із Бортівки на Матіївці, і ми із Славком мусимо її перетнути.

Ми переходимо цю дорогу й опиняємося ще на одній, якою можна вийти на ще одне село за лісом – Гринівці, а та, якою ми прийшли, спершу виведе до соші, а потім, уже сошею, або на Щатини, або на Бортівку, залежно від того, куди повернути: на північ чи на південь.

Ще одна дорога веде просто у глиб лісу, і нею можна вийти аж на Кацапщину. Там у Першу світову якісь привезені із Росії люди рубали ліс і возили на бліндажі для окопів, від того й назва. Тут же починається нещодавно прорубана просіка, де уже встигли поставити високі бетонні стовпи, а на вході й виході з лісу вишки із металевих конструкцій, але дротів ще нема.

Цією просікою також можна користуватися як дорогою. Є ще одна майже непомітна від Зарізаного, але насправді в’їжджена пряма дорога звідси до шламбона, а також стежка, що в’ється паралельно із головною дорогою. Позаторік тут три дні стояла військова автомобільна колона, начебто з Білокриниці, і хлопці кожен день ходили міняти яблука на значки, але я не ходив. А коли вони поїхали, то ми побачили повен рів солдатської каші. Видно, забагато наварили.

За дорогою уже Матівеччина, і там на вході у ліс грубі, дід Лук’ян каже, що столітні, граби.

– Дід тобі накаже! – кидає Славко, кладе на стежці вирубану ліщину і тим же городником обережно, аби не пошкодити майбутнього вудлища, обцопує бокові гілочки.

Те, що дід дезертирував і всю війну у комині просидів, то мені також відомо. Але Славкові найбільше не подобається, коли дід починав розводитись про те, що із двома іржавими патронами України не відвоюєш. Тепер дід уже мало говорить, бо ж із ліжка зовсім не встає, хіба коли хтось із нас приходить, а баби нема у хаті, то ще дещо може сказати. Наприклад, про те, як разом із Максимом Кривоносом обкладав у Збаразькому замку Ярему Вишневецького, чи про те, як із Хмельницьким ішов на Берестечко…

Але я ще встиг раз чи два попасти із дідом корову і на Кацапщині, і тут, біля Зарізаного, і далі на Матівеччині. І дід мені зізнався, що якось уже по війні восени, коли не було чим палити, приїхав кіньми аж сюди, на Матівеччину, щоб подалі від села, і хотів одного із тих грабів спиляти, але вийшов із кущів хлопець із автоматом і сказав, що рубати ліс заборонено, й порадив забиратися геть. Здається, тоді ж дід мені і показав ті криївки, до яких ми тепер ішли. Я нагадав про те Славкові, заступившись за діда Лук’яна, бо у Славка ще був один дід Карпо, по його татові. Його Славко завжди вихваляв перед нашим спільним дідом Лук’яном, що, мовляв, от дід Карпо по коминах не ховався, і це мене трохи зачіпало.

– Може, це і не криївки ще, побачимо, – цвьохає вудлищем Славко. – Цюв, цюв, цюв! – додає губами, імітуючи свист куль.

Ми входимо в ліс, але лише метрів із п’ятдесят, не більше, ідемо тією дорогою, що на Гринівці, далі вона стає вужчою і роздвоюється. Славко мить начеб вагається, і ми звертаємо на ту, що вліво, у напрямку Матійовець (ще одну паралельну до головної), й одразу ж починається горбок. Наш ліс у цій частині настільки помережаний стежками й дорогами, що просто неможливо загубитися, хіба як блуд нападе.

Під горбком знову починаються кущі ліщини, Славко і тут приміряється до деяких гілок. Я вже давно помітив, що лісом ми із ним ходимо дещо по-іншому. Тобто ходимо однаково, за винятком того, що я часто горблюсь, а він деколи гупає мене по спині, як і мама, та вона й сама просить його робити це, щоб я випрямлявся, але ми просто дещо по-іншому дивимося на ці наші походи. Для мене сама по собі мандрівка лісом уже є самоціллю, Славкові ж завжди цього мало, від кожного нашого походу він завжди хоче отримати якийсь практичний результат. Якби ще не його потіння, останнім часом хочеш не хочеш про це думаю, шкода його.

Не щастило назбирати команди, озброїти й поділити на «німців» і «рускіх», тоді – стежка звіробоїв! Це у нього від «ірокезів», від Верби, який для Славка завжди був авторитетом, і відстріл усього, що рухається: від горобця-тетерука до ворони-грифа, а чи зайця, який міг бути і просто зайцем, і кабаном, залежно від місця й міри Славкового азарту.

Якщо ж ми були тільки удвох, то він міг просто влаштувати вишкіл із кидання ножем у дерево, або розпалювання вогню лише одним сірником, або врешті-решт підкрастися через кар’єр до Попової Гори, біля підніжжя якої у себе за городом років два тому часом пасла корову Уся – так на неї казали, відома далеко за межами свого кутка пишними формами і скороспілою зрілістю. Завданням було непомітно підкрастися й поцілити камінчиком у її сідницю.

Від влучного попадання бідна Уся одразу починала верещати, зрештою, і від непопадання також, і з подвір’я на город вибігала її мама з патиком. Траплялося, що мама, погукавши для годиться, верталася на подвір’я, і тоді прицільне метання продовжувалося. Усина мама знову вибігала і вже бігла до половини городу, і ми так само непомітно, пригинаючись за високими бур’янами, утікали, якщо ж вона одразу бігла до половини городу, то ми одразу ж і утікали. Але, забігши аж за кар’єр, ми ще деякий час все одно спостерігали за Усею здалеку й гадали, чи є вже у неї пушок між ногами, чи ні, і якого він кольору, бо під пахвами Володька вже начебто бачив, але він видався йому якимсь наче каштановим, хоч на голові у неї темно-русе, більше до чорного. Мабуть, того літа найбільше, що усі ми уявляли і про що мріяли, – це той пушок в Усі між ногами.

Тепер про це якось не те що ніяково, але просто не хочеться згадувати. Та й Славкові, відчуваю, також. А Уся уже давно зустрічається із старшим братом Вареного, з яким у них одна мама, а різні батьки… Славко вдає, що його дівчата не цікавлять, хоч я і знаю, що це не так. Мене ж віднедавна найбільше цікавить лише одна, і звати її Марічка Зарічна, вона також наша ровесниця і моєї мами студентської подруги дочка, але вона із Боруків. Я познайомився із нею на весіллі на Гірці, у наших далеких родичів, де вона була з батьками.

А ми з Рудим на тому весіллі, як наймолодші дружби, несли до розпису, за нашим сільським звичаєм, коровай перед молодими. Дорога була з глибокими вибоїнами, ми якось не в такт хитнули віком – круглою дерев’яною підставкою, на якій його тримали, – коровай злетів на траву й покотився перед нами. На щастя, вцілів, я його швидко поставив назад на віко, не всі й помітили, що він падав.

Славко знає про Марічку. Спочатку я не хотів йому розповідати, просто сказав, що як трохи земля ствердне, то хотів би скочити ровером у Боруки на розвідку до однієї дівчини. Але Славко випитав, ще би він не випитав! І відразу застеріг взагалі у Боруках показуватися, бо це наші давні вороги. Ми давно із ними б’ємося, до того ж останніми роками так виходить, що нас б’ють. А у нас хоч і село більше, але нема єдності виступити єдиним фронтом… Те, що вони наших б’ють, я також знав. Проте я так і не сказав Славкові, що вже ходив у Боруки. Зимою, у передноворічний вечір, у валянках, сам.