– Не забудь городника, – заглядає до мене у комірчину, де ми зазвичай тремо буряки, Славко, і я уже знаю, що нас чекає точно не футбол.

– А на що городник? – гукає нам услід мама.

– Ворота глибше вкопаємо, бо розхиталися, – цю відповідь Славко не інакше продумав заздалегідь.

І все ж спершу межами повз городи ми таки прямуємо на Позіхайло. А коли доходимо, він бере у мене з рук городника і зі словами: «Все має виглядати достовірно…» – навіть шпирхає кілька разів біля однієї із грабових штанг, хоча ще як тільки вийшли на город, сказав, що через Позіхайло ми одразу підемо в Грубий Ліс.

– Щось попробуємо знайти…

– А що?

– Побачиш.

Відтак із Позіхайла стежкою ми спочатку спускаємося до порослої старими буками долини. Минулої осені, коли вже насипало багато листя і добре було падати, ми один раз по тому листі між старими буками навіть влаштували матч із іншим глинським кутком, так, щоб на нейтральній території. Далі через Бучину і мішаний ліс прямуємо до дороги, повз яку алея вже врослих у ліс старих ялиць, а від дороги ще один різкий спуск, майже виярок. Зліва від стежки залишаються густі ялинові зарості, справа – лісничий розсадник, де вирощують молоді деревця.

За розсадником спуск стає ще крутішим, а потім такий же різкий підйом і, повз колишню садибу лісництва, спалену дотла ще наприкінці війни, про яку тепер нагадує пара старих яблунь довкруж порослої кущами галявини, ми переходимо, майже перестрибуємо ще одну лісову дорогу, що у цьому місці наче прорізує схил й утворює два зручних, один напроти одного, «бастіони», нарешті опиняємося там, куди йшли. Зліва між деревами видніється наша соша, що пішла на Кременець, а прямо він – Грубий Ліс.

– Пам’ятаєш? Як ми тоді дали тут Хвостикові, Кравчукам, Вареному і ще хто тоді з ними був?

– Мене ж тоді не було…

– А, тож ми без тебе, – згадує Славко.

Я уже сто разів чув про ту їхню патиками на «бастіонах» війну і від самого Славка, і від Рудого та Грицика, і ще, здається, Тарас з ними був і навіть малий Олин Саша якраз приїхав, так співпало, а мене не було. Вже два роки, як вони там бились, а я досі серджусь, як згадаю, що без мене. Мама якусь роботу дала, і я того дня з ними не пішов.

Якби знав, що вони так придумають, то б якось відкрутився. А тоді там просто велика купа ломак лежала, я ще її пам’ятаю на рові, таких сухих, що самі ламалися, ще хтось казав, що під ними їжаки можуть зимувати або вужі. Тобто або їжаки, або вужі, бо разом вони не зимують. То хлопці майже всю на «набої» поламали: до коліна – і на такі патики, щоб було зручніше кидати. Потім вони понаносили наламаних патиків на свої «бастіони» і давай одні в одних – наші проти тамтого кутка.

То була небезпечна гра. І Володька в голову скурав, і Славко також дві ґулі мав, а бідному Дроздикові то ледь ока не вибили, до Лізи в амбулаторію водили.

– Дурна гра, Дроздик міг залишитися без ока, – наче читає мої думки Славко.

Він дістає із внутрішньої кишені маринарки складений учетверо аркуш у клітинку і починає роззиратися.

– Іди сюди! – каже мені.

Я тим часом зриваю три найбільші квітки качаників, уже готуючи букет для мами.

– Кинь, що будеш носитися? Ми, якщо хоч, там ще кращих знайдемо, – киває у напрямку соші Славко і додає: – Ось тут усе починалося…

– Що починалося?

– Перед боєм. Вони зібралися у лісництві, то було на другий день Великодня, але тоді Великдень був пізній, у лісі вже було сухо.

– А ти звідки знаєш?

– Знаю. Я бабу Христю розпитував… Тоді ж усе село про це говорило не один день, у найменших деталях. Наших хлопців із села там було небагато, але один точно був, баба казала – Григорій Андрійчук. Його дядько Антін був петлюрівським офіцером. Тільки баба казала менше про те говорити. Тримай за зубами, ясно?

– Ясно.

– От, дивися, я намалював із бабиних слів план. – Славко сідає на широкий пеньок, розкладає на коліні папірця, я сідаю поряд, і він починає водити пальцем. – Ось лісництво… Ото село, а ото колишнє лісництво, ліс, Грубий Ліс, Пеньки, – проводить він пальцем за ретельно вималювану подвійну лінію, там у нього намальовані два деревця: листяне і хвойне. Так і є, там уже давно молодий ліс, але саму ділянку через те, що колись там була панська вирубка, й досі називають Пеньками. – А оце місце бою, – він веде пальцем вздовж подвійної лінії до обведеного жирним колом хрестика.

– А тут? Може, тут? – Я швидко зорієнтувався і тицяю ніжкою качаника, якого все ще тримаю в руці, близько до того місця, де із подвійною лінією з’єднувалася ще одна тоненька бокова і де, за моїм уявленням, мали би бути «бастіони».

– Ти про що взагалі думаєш? – стукає мене ліктем під бік Славко. – Про який бій?..

Звичайно, до мене вмить доходить, і мені якось аж ніяково, що відразу не зрозумів його задуму. Просто з голови ніяк не виходили ті патики.

– Якщо вийшли із лісництва, – продовжує Славко, – то далі так через ліс вони і йшли, до горбка…

– Иги, до горбка, – повторюю уже механічно за ним.

– Але то нас мало цікавить. Основне відбулося там, на горбку і за горбком, – по-дорослому розмірковує він.

– Там?

– Там.

– За шламбоном? – перепитую я.

Бо до горбка нам належало перейти ще одну лісову дорогу, що була ширшою за інші, і старші люди ще казали на неї «лінія», і на Славковому плані вона була. Біля соші ця «лінія» закінчувалася шлагбаумом, що перекривав на неї в’їзд, а його у нас називали «шламбоном». У місцевій топоніміці «до шламбона» – означало, що це близько, а от «за шламбоном» – уже далеко. Мабуть, і Яворенко й інші, що вирішили зупиняти німецьку колону саме тут, знали, що та улоговина «за шламбоном» уже не вважалася бортівською землею, бо ж ліс до того завжди був панським, а пани мали маєток у Боруках, а це ще далі за Бортівкою.

За цією улоговиною, яку у нас ще називали Жидівським Лугом, ліс закінчується – це його найвужче місце, і на схилі за ровом, який ще із панських часів оперізує ліс, від Лугу видніється уже поле сусіднього села Щатини. Може, саме через це німці і не спалили тоді Бортівки, бо не було ясності, звідки напад.

– Так. Але шламбона тоді не було, я його й не позначав, – звіряється зі своїм планом Славко. – Чи ти думаєш, був? От, забувся про нього бабу спитати…

– А хіба то має таке велике значення: був чи ні? Я просто так сказав: «За шламбоном?» – вирішую я допомогти братові.

– І то правда, – погоджується він.

Так, за розмовами, ми і переходимо «лінію», ще метрів сто – і між деревами уже видніється Жидівський Луг. Так, луг – не луг, а болітце серед лісу.

– Ти що, хочеш викопати ще одного нагана, такого, як був у Бориса Рудого? – нарешті наважуюсь я запитати те, про що думав ще від «бастіонів», а то й від самого Позіхайла.

– Навряд чи. Просто цікаво хоч щось знайти, – спершу не виявляє особливого оптимізму Славко.

Проте коли уже починаємо копати на гребені при самій соші, то він перший береться за городник.

– Тут залягли, а стріляли туди, – показує на дорогу.

Із кожною відваленою брилою сірої лісової землі азарту в його рухах і словах тільки додається. Він то копає, а то раптом, паправивши держало перед собою, зі словами: «У наших мали бути «дегтярі» один або два, коли рускі у сорок першому тікали, покидали», – зображає кулеметні черги, дві коротких і одну довгу:

– Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту-ту-ту-ту!.. – це він уміє робити також найкраще з усіх нас.

Усю викопану землю ми перебираємо руками, але намацуємо лише корінці та торішні жолуді, бо тут навколо багато дубів. Переважно жолуді вже напівзогнилі, але деякі все ж із набубнявілими пагонами… Коли Славко перебирає чергову вивалену дернюкуя беруся за городник і починаю копати вже по-копаному, аби ще на штик глибше, але він зупиняє мене, що глибше не треба. Та раптом городник скрегоче об щось тверде.

– Стій! – Славко кидається до мене, перехоплює держало й жестом показує зупинитися.

Він стає навколішки й розгрібає землю руками, але, виявляється, під городником скреготнув лише камінь.