Мармусія з тривогою провела свого брата до озера, глянула на кущі ожини, де вона була помітила недобрі причаєні тіні. Ніби відчувала вона всім серцем, що бідного Сиза чекає цієї ночі не одна пригода.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Сиз XII, Вертутій і Чублик пливуть

до Верхнього озера. «Не пущу!

Веслуйте сюди!» — гукає з берега

Хвороща. У царстві динь

Вони вийшли за ворітця; густа темрява обступила їх; Чублик раптом оглянувся і здивовано вимовив:

— О!  А то хто стовбичить? За кущем! І блимає, зирить на нас очима!

— Ти диви! — зупинився Сиз.— Правду казала Мармусія: наче вовки. Звідки вони тут взялися? Ану, стривайте, я їх веслом. Ар-ра!

Сиз махнув довгим веслом, і двоє в кущах, якісь волохаті, підплигнули високо вгору, з шумом і тріском кинулися геть від берега, в чагарі.

— Ач, таки приблудилися до наших країв сіроманці,— стривожено мовив Сиз, а потім розсміявся, згадавши, як чкурнули оті двоє в ліс. Ніхто в темряві й не додивився, що то були зовсім інші розбійники, ще страшніші за лісових вовків-сіроманців.

Скоро про ту пригоду й забули. Бо над озером стояла тиха чудесна ніч. В таку пору хіба можна було думати про щось страшне й погане? Тишею, чарами ночі впивалася ваша душа. Гляньте! Повний місяць плив у небі і світив червоно,мов жар. Падали на воду темні тіні від сосен, і золота доріжка стелилася від берега до берега.

Товариство наше спустилося до озера. Легкий гостроносий човен дрімав на воді, прив'язаний до прикорня. Кумкали жаби, сухим тріскотом заливалися цвіркуни в прибережних травах.

Вертутій сів за весла, Чублик вмостився попереду (він не випускав із рук свій скарб, перламутровий ящик із мерехтливими, із живими світлячками). Сиз поважно розсівся позаду, щоб спокійно попихкати люлькою, милуючись, як дим довгою змійкою стелиться ген позаду над водою.

Відштовхнулися від берега, попливли.

І поплив за ними повен місяць, попливли тіні від сосен, золота доріжка перебігла, виблискувала,наздоганяла їх. Вода тихо хлюпала, булькотіла десь за човном. Сонно скидалась риба, і така тиша, така благодать були розлиті над озером, що Вертутій кахикнув, а тоді сказав: «Ніч яка гарна...» І, легенько підгрібаючи веслами, замугикав густим басом, як джміль на дощ.

Човен легко й нечутно, як птах над водою, плив сонним озером; від берега тяглась до нього, виблискуючи жаром-мерехтінням, червона доріжка, а Чублику здавалося, що то місяць грається з ними, держить їх на прив'язі, на золотому перевеслі.

Такої ночі не можна було мовчати, хотілося озиватися, аговкати, кликати таємничі тіні з-під берега, перемовлятися добрим словом. І Сиз з Вертутієм згадали минуле, згадали старі бувальщини, а потім потроху-потроху та й перекинулися на суперечку. Була в них давня, болюча, одвічна суперечка, а саме: хто перший поселився на берегах Довгих озер — тривуси чи стовуси? Сиз з найглибшою переконливістю доводив, що першими прийшли на береги Довгих озер саме стовуси, і не хто інший, а його предок Сиз Стовус І. Він тут відкрив у глушині першого корча, заснував державу-поселення і, встромивши у пісок патерицю, вимовив: «Отеє єсть і пребуде навіки наша земля, вода і гриби». (В хроніках сказано, що Сиз І до нестями любив гриби опеньки.) А вже потім поселився трохи далі, в Трьох Соснах, стовус Варсава, за ним стовус Лапоня, а ще далі інші...

Вертутій вдарив себе по коліну, розсердився і загримів: навпаки! Прийшли першими його предки тривуси, і не на лівий берег, де стоїть тепер Сизів корч, а на правий, осьде сюди, де зараз вітрячки Вертутія і де грядки Хворощі. Отако було! Тривуси прийшли перші, і саме його предок, Вертутій Мукомел, закопав на березі камінь і сказав: «Отеє тут я поставлю першого водяного млина».

Тепер уже Сиз підскочив, захитав і мало не перекинув човна. Вибив сердито люльку, підсунувся ближче до Вертутія. Взяв його за поли, і вони загукали один одному на вухо. Зараз вони зштовхнулись на тому, чого і звідколи стовусів називають стовусами, а тривусів тривусами.

Вертутій пихкав, гудів, як з труби, і казав, що його предки древніші, і більше скидаються на лісового царя Оха, і що носили вони здавна густі бороди і довгі руді вуса. А стовусам, Сизовим родичам, з лівого берега здавалося, що у Вертутієвих дідів-мукомелів не борода і два вуса, а просто три вуса.

— Як?!

Сиз вткнув люльку в рот та так і завмер. Виходить, Вертутій звинувачував його предків у недотямкуватості або принаймні у поросячій підсліпуватості.

Від такої образи місяць сипнув Сизові в обличчя червоного жару, І Сиз вхопив Вертутія за петельки і крикнув на вухо:

— Та ви знаєте? Ви знаєте, що в хроніках сказано? Ви не тривуси, а тригуси, від трьох гусей, гусячі ви голови!

— А ви, а ви? Сто волосинок у вас на бороді, і тих, нещасних, немає, ото ви й стовуси такі!

— Ага, ви так?

— Ага, і ви так?

Сиз і Вертутій звелися на рівні ноги. Сиз шарпнув найкращого друга до себе, найкращий друг — Сиза до себе, човен похилився-похилився набік та й зачерпнув води.

Шелесь!

Шубовсь!

Весла сторчма!

Вертутій з розмаху — беркиць спиною за борт!

Сиз наче хотів ухопитись руками за місяць, сплеснув над головою в долоні і теж — з виляском! Догори ногами! Аж бризки над озером!

Стихло...

Тільки кружала побігли, та Сизові вуса гойдались на воді, та злякане пирхання й булькання.

І дзвінкий голос Чублика:

— Світлячки, світлячки, світлячки ж мої! Рятуйте, ловіть їх! Ряту...

Кумкали жаби, перегукувались цвіркуни на березі.

І пливли, пливли озером Чубликові світлячки, легенько погойдувались у білих кубельцях із вати. Та ще коливалась під берегом золота доріжка, і здавалося, стиха усміхався з неба червоний місяць.

Перший випірнув здоровань Вертутій. Вода шумнула з нього ручаями, вилилась із вух і носа. Він голосно чмихнув, аж луна покотилась берегами, і сказав: «Бісова мама! Здається, я трохи намок!» Оглянувся. Посеред озера, на темній воді, лежав догори ногами човен; його просмолене днище виблискувало під місяцем, як спина акули.

Вертутій догнав його, перевернув, поставив на воду. Ще раз оглянувся: ніде ні душі. Тільки світлячки вигойдувались на воді. У білій ваті, як у білих блюдечках.

— Сизе! Чублику! Де ви? — пролунало над озером.

Хлюпнуло сильніше — то Вертутій набрав повні легені повітря і пірнув. Витяг із дна мокрого й холодного онука. Довго кректав, поки підсаджував у човен круглого і добре натоптаного Сиза.

Зраділи, що всі живі й здорові. І не відпирхувались, не викручували сорочок. Швидше кинулись виловлювати світлячки. Підпливали човном і по одному визбирували їх, а Сиз смоктав мокру люльку і втішав Чублика. «Нічого, нічого, казав, не бійся, синку, вони не втонуть. А що вата трохи підмокла, то навіть краще: вогкі, вони сильніше світитимуть. Я так завжди й роблю, зволожую їх саме о такій порі, коли місяць високо і вода поймається легеньким туманом...»

Одне слово, виловили всі світлячки, попливли далі між темними стінами сосен, між дубами, які громадились високими шатрами над самісіньким берегом.

Колись тут була долина і текла долиною невелика річка. Та весняні води залили все старе річище; з глини, з піску, з повалених дерев нагорнуло весною загати; і от довгим шнурком, одне за одним, розлилося тоді троє озер. Стояли вони чисті й глибокі; коли падав на дно жовтий листок осики, той листок видно було хтозна з якої глибини, із самого дна. Одним з таких озер, а саме Нижнім, і пливло зараз наше товариство.

Знов увесь світ огорнула тиша. Місяць світив кругло і ясно.

Ой зійди, зійди, ясен місяцю,

 Як млинове коло,—

ніжно й самотньо лунало з далекого берега, з лісу.

Хтось кликав, звертався піснею до нічного батька-світила. Співала, мабуть, молода якась стовусівка або тривусівка і так журно, так високо виводила голосом, що дрібна хвиля покотилась за водою і у всіх трьох на човні, у Сиза, Чублика і Вертутія, холодні мурашки побігли по тілу.