— Лід, тепер я писатиму, — попередила Бора.

— Я теж маю, що робити, — відповіла Лідія, протираючи рушником помиті горнятка. — А тобі що, знов у видавництво сьогодні?

— На першу треба. Це називається: можу приходити лише у середи. Третій день якась потреба виникає.

— О пів вийдемо обидві. І… це… Даси почитати?

— Моє? Хіба перший розділ. Його вже, мабуть, не правитиму.

— Давай вже хоч щось! Тримаєш та й тримаєш. Випускай з рук…

Сідаючи за ноутбук, Бора бачила у вікно, як Лідія садовими ножицями (де вона їх знайшла?) відпанахала гілку білосніжника з розсипами порцелянових кульок поміж темного листя — кущі стояли живою огорожею з двох боків зарослого саду, відділяли щільним парканом подвір’я від вулиці.

Грюкнули вхідні двері, пролунали кроки за спиною. Бора навіть не озирнулася. І Лідка до неї не озвалася. Вона знала, що зараз вже не треба відволікати Бору балачками, пропонувати каву, переповідати почутий по радіо прогноз погоди. Нічого не треба, окрім тиші. Навіть не шурхотіти хрустким целофановим пакетом та дверима без зайвої потреби не рипати.

До полудня Бора написала лише сторінку тексту, поприбирала з нього зайве, перечитала вголос, перевіряючи на слух. Виправила дисонансні місця. Роман йшов важко; навіть тепер, коли фінал був відомий до дрібниць, просувався вперед кроками-ліліпутиками. Але ж просувався…

На дзвінок домашнього телефону щось стиха відповіла Лідія.

— Що? — запитала Бора. — Хто це був?..

— Майстер, що дерева ріже. Пропонував дерево попиляти. Він десь тут по сусідству вчора працював…

— І що ти сказала?

— Погодилась. Уяви, скільки зараз роботи у тої міської служби. Не дочекаємось. Тополя впала на нашу територію — наші проблеми. Підтримуєш?

— Звісно, — Бора потягнулась, підводячись. — Хвалюся: непоганий епізод за ранок написала. А ти що робила? Читала?..

Лідія нічого не відповіла, з мовчазною гідністю принесла свій доробок — лаконічний, без жодної зайвої деталі малюнок тушшю: гілка білосніжника у склянці з водою. Стисни, здавалося, двома пальцями одну з тугих білих кульок — і вона лусне, розбризкуючи стиглий сік.

Виходячи з дому, Бора вимкнула світло — і лампа у передпокої з тріском перегоріла. «Не забути купити запасні лампочки», — зафіксувала Бора самій собі завдання і, зробивши незграбний рух, як це може трапитись у новому, ще не освоєному помешканні навіть з дуже обережними людьми, боляче притиснула пальці дверима.

«Фольксваген-гольф» обережно виїхав за ворота, похрустуючи дрібними камінчиками під колесами. Вмостившись на передньому кріслі, Бора озирнулась. Дім зблиснув окулярами вікон їй навздогін. Ніби іронічно посміхнувся.

Вона й забула, як виглядають шкільні щоденники Влада. М’яті сторінки, сяк-так заповнені дитячим почерком, рясніли червоними чорнилами: «Плювався на уроці!», «Бігав на перерві за Сошенком!», «Ходив по партах!». Останні сторінки геть помальовані кульковою ручкою: самі лиш коні — на повний зріст, у гордій стійці з поворотом голови на глядача, у стрімкому галопі, із ретельно промальованими деталями — вуха, очі, грива, хвіст, копита…

А ось і те, що шукала — синій, як тоді казали, загальний — зошит. Її дівочий щоденник.

Почерк змінився майже до невпізнання: у цьому охайному чистописанні заледве проглядалися риси її теперішнього нерівного й розхристаного стилю. Та й давно не пише вона рукою довгих текстів. Усе — на комп’ютері: і ділове листування, і приватні листи, полетить Windows чи ще якась несподіванка станеться — і зникне, наче й не було. А ці зошити залишаться, бо рукописи, як відомо, не горять.

Ага, ось і про Володьку. На першій випадковій сторінці.

«Це ж додуматися! Сказав мені: назвемо нашу віллу твоїм ім’ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном. Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою!»

Надмірною дівочою самовпевненістю війнуло на неї, аж скривилася.

Прогорнула кілька сторінок взад-вперед, і Володька виник перед очима — але не обличчя, а його уважне мовчання, хоча, здавалося б, — як так може бути: погляд згадала, а риси обличчя — ні.

«Між нами не трапилося нічого такого, за чим довелося б шкодувати, але от згадую усе — і мені робиться не по собі, навіть соромно, немов я образила людину.

Зараз усе розповім. Почалося з того, що Володька пішов проводжати мене додому. Дорогою випитував, що мені цікаво, чим я захоплююсь, що збираюся робити у майбутньому. Відповідала йому однозначно, як вчителю, який трапився по дорозі, сама собі дивувалась, що так занудно відповідаю, ніби не про улюблених художників йшлося, а про уроки на завтра. Він мені неприємний, ось у чому діло. Від голосу до манери дивитися на мене. Особливо коли він думає, що я цього не помічаю.

Наступного дня прийшов без дзвінка, без попередження, приніс кілька альбомів. Простягнув, переступивши поріг: „Подивись. Я згодом заберу. А „Олену Кульчицьку“ дарую“.

Довелося впустити, запропонувати чаю. Він гортав сторінки, показував в альбомах улюблені репродукції.

Курт Гюнтер. „Акт. 1930“. Подивись, казав, кілька ліній, кілька плям, нічого зайвого. Фігура оголеної жінки. Запам’ятала саме цю роботу, бо не чекала, що хлопець так просто і природно акцентуватиме на цьому увагу, так само, як на пейзажі чи натюрморті. Ще щось показував, дивувався: мінімум засобів — максимум ефекту.

Френк Бренгвін. „Старий дім“. Графіка. Лише кілька штрихів — а дім як живий, і тінь від нього на землі, і вітер дерева хитає. Мало що запам’ятала з того, що він говорив. Хіба — про лаконічність і простоту. Мистецтво, цитував, починається з простоти, а найвище мистецтво піднімається до найвищої простоти.

Дивись, казав, це „Верби взимку“, Олена Кульчицька. Жодної лінії ні забрати — ні додати. Тобі не цікаво? Дякую, кажу, потім подивлюсь. А ці забирай, я вже подивилася. Я не хотіла аби він згодом за ними приходив.

Потім були квитки до театру. Не пішла, мала інші плани. Попереджати треба. Він не образився, навпаки — купив згодом квитки на балет. Від балету я відмовитись не змогла. В Оперному більш-менш нормально себе з ним почувала. Трохи заважав своїми поглядами, раз у раз дивився збоку, а я вдавала, ніби не помічаю.

Потім він домовився з отоларингологом перевірити, чому у мене так часто ангіни трапляються.

Його надмірна опіка мене дратувала, хоча деякі знаки уваги від нього приймала. Прийшов, знову з альбомами та книжками. Показував поганої якості репродукції. „Це Іван Косинін! — тицяв мені до рук, — чула про такого? Його роботи є у нашому Національному музеї. А хто про нього знає? Не чула про Косиніна? Геній зі Львова“».

Зашумів чайник на плиті. Бора відірвалася від читання, механічно всипала щіпку чаю до заварника, залила окропом і повернулась до читання.

«Дивно, що він за освітою технар. З нього був би непоганий мистецтвознавець. Він навіть у відпустку поїхав у цей, як його… Забула. По місцях Олени Кульчицької, одне слово. Листа надіслав, наприкінці — „цілую“. Приїхав — і кинувся до мене з розкинутими руками. Ледве вивернулась. Товаришувати з ним — одна річ, але оці жести, слова, погляди — це усе між нами неможливе, як він не розуміє? Сувеніри привіз, розповідав так довго, що я вже почала на годинник виразно поглядати. Ну справді, скільки можна сидіти в гостях?

Прощаючись, раптом наблизився і взяв моє обличчя у долоні — відсахнулася, відскочила від нього, як налякана кобила. Щось різке сказала. Перемовчав. Далі ходив, книжки носив, альбоми… Все якийсь привід знаходив, аби зайти. Сидів поруч, я часто замовкала, незручно було сказати: та йди вже! Намагалась натякнути мовчанням, воно ж буває різним. Мені здавалося, між нами виникало й росло напружене мовчання. Він це розцінював по-своєму, просто мовчки сидів у кімнаті поруч, і для нього, судячи з усього, це мовчання було природним. Але варто було сказати хоч слово, миттєво оживав і починав говорити. Гра „морська фігура на місці замри!“ — „відімри!“. На чергове моє „ми можемо бути лише друзями“ якось сказав: „Ти ще маленька. Ти ще не знаєш, чого тобі треба“. — „А ти знаєш?“ І він мені таке видав. Це ж додуматись! Сказав мені: „Назвемо нашу віллу твоїм ім’ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном“. Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою!