Друга переміна — коли я кинувся робити кар’єру, поставивши усе на цю карту. А третя — коли кинув усе, чого досягнув, і пішов тимчасово жити на дачу свого товариша й сторожувати у нього. Я вже мав бути далеко звідси, але ж не витримав — захотів подивитись, як ти на новому місці облаштовуєшся… Був Володимир-технар — став Гордій-музикант, а тоді Володимир-рекламіст, а тепер Гордій-дереворіз…

Я все чекав, що ти мене пізнаєш. Розумію, ми не пізнаємо своїх сусідів, коли зустрічаємо їх в іншій обстановці, не на своїй вулиці, а, скажімо, в іншому місті. Ми самих себе кількарічної давнини на випадковому фото у чужому альбомі не одразу пізнаємо і з цікавістю розглядаємо: диви, невже це я? За зовнішніми змінами людину пізнати не важко. Невпізнаваними нас роблять внутрішні зміни.

Але чомусь мені так шкода, що я, теперішній, викликаю в тобі сміх і сльози, а той, давній, щирий та незграбний у своїх почуттях та їхніх проявах, — не міг.

Цей дім твій. „Бора“ належить Борі. Подався на спокусу глянути бодай одним оком, яка ти зараз, як дім тебе сприйме, як складатимуться ваші стосунки, бо цей дім — він особливий, ти це вже знаєш, він сам вибирає, кого приймати, а кого — ні. Я навіть відчув однієї миті, що хотів би бути тут разом із вами. У такому собі Ноєвому ковчезі (пам’ятаєш, як ми бавились у потерпілих у всесвітньому потопі?).

Про дім. Щоб ти не думала, що я знову щось накрутив і брешу. Сім’я мого діда та бабусі приїхали до Львова ще до війни, цей дім дістався їм просто так. Їх тоді багато було — порожніх помешкань та будинків, заходь та живи. У будинку, який їм запропонували подивитись, усе було готово до зустрічі із новими мешканцями. Навіть теплий борщ стояв на плиті. Лише згодом вони зрозуміли, що це не їх, інженерів зі сходу, так гостинно зустрічали, це господарів так блискавично забрали з їхньої оселі.

І ти нарешті даси раду з тим домом. Мені подобається, яким він стає при тобі.

Ти прочитала про моїх бабцю з дідом, і, мабуть, подумала: знову брешеш, який же ти лемко, Гордію, якщо вони прибули до Львова з далекої Калуги і створювали тут сучасний завод? Але і це є правда. Правда часто виглядає брехнею. Мої батьки взяли мене у сім’ю, коли померла самотня жінка, що працювала на їхньому заводі — „місцева“, казали приїжджі. Це була моя мама. Від мене ніколи не приховували, що у мене була рідна мама, і хто вона була, і хто її рідні — принаймні ту інформацію, яку вони самі мали, мої другі батьки, такі самі мені рідні. Коли я був підлітком, до нас приїжджала гостя з Польщі — пані Марія. Вона й розповіла мені те, чого я не знав про свою іншу бабцю, про мого діда-художника Никифора, але я на той момент вже був інший і доволі байдуже сприйняв цю історію, тим більше, що у своїх паперах знайшов лист за іншим підписом — Епіфаній Дровняк, наплутала старенька, вирішив я. Виявилось, не лише дід, але й батько мій теж був лемком, переселенцем з Польщі, з Лемківщини. Але ти мене знала вже як представника заводської „династії“, якщо ти пам’ятаєш цю деталь взагалі. Але то таке. Довга історія, схожа на роман, описувати щось подібне — твій хліб, я ж не письмака.

Я не надто й хотів, аби ця історія з дідом випливла на поверхню, вона моя, особиста. А то бовкнув напідпитку, а воно й понеслося.

Малюнки діда, їх там не більше десяти, на горищі, у скрині. Там усього багато — і від нас, і від наших попередників.

Ну що ще?

Для чого я приходив? Для чого я повернувся у цей дім? Для чого я приходив у цей світ? Ну точно не для того, аби щовечора самому лягати спати у великому будинку і щоранку поспішати на нараду нашого славного, найбільшого та найуспішнішого на Західній Україні рекламного агентства. Продав авто, віддав дім у надійні руки. Все!

Ганна Петрівна теж тобі казала правду, лише трохи забігаючи наперед. Я її попросив. Я справді мав бути вже далеко. Затримався біля вас. Завтра вже буду у Польщі. Мій велосипед давно готовий, давно чекає. Може, я приходив у цей світ задля тих років, що лишились попереду? Може, це і буде період справжнього мене? Шукати себе у мої роки, може, й соромно, але ж гірше від цього — лише примиритися з тим, що не твоє, і нічого вже не шукати.

Ще одне. Івану Івановичу я усе розповів. Як тобі зараз, може, трошки більш докладно, бо відповідав на його запитання. А він мені на це сказав латиною, і сам же (ну ти знаєш, як завжди) переклав: „Погане те рішення, яке не можна змінити“.

Погане — не погане, та все ж залишаюсь при ньому.

Я написав листа, незграбного та сумбурного, і завтра згадаю про щось важливе, про що тепер не згадав. Неймовірне вдалося тобі: я листів не писав вже сто років. А ймовірне — не вдалося. Але це все, Боро».

Заспана Божка кулею вилетіла зі своєї кімнати:

— Що сталося?

— Божко! — вже тихо повторила Бора. — Дай свій велосипед. Мені дуже треба.

— Та он він, у передпокої. Беріть.

— Як ти казала: де він живе? На тих дачах, що одразу за окружною дорогою? Який будинок, поясни.

Розумничка Божка усе піймала на льоту.

— Праворуч, другий, здається, гарніший, аніж решта. Та Альма ж буде! Не помилитесь.

Давно Бора не їздила велосипедом, а тут застрибнула, зірвалася з місця — як ніби шістнадцятирічна. Крутонула педалі — і «седона» пішла легко, слухняно, розуміючи її з півруху.

Будинок був порожнім, даремно вона тиснула на кнопку біля воріт. Чула на відстані дзеленчання — але ані собака не озивався, ні жодних інших звуків не було чути.

З-за воріт неподалік вийшов чоловік у вицвілій куртці, за спиною у нього гавкали пси, він причинив хвіртку, не випускаючи собак, — і Бора побачила Альму.

— Альмо! — гукнула вона.

Та радісно завищала, упізнавши її.

— Вам кого? — запитав чоловік.

— Я Гордія шукаю.

— Шукайте тепер вітра в полі, дівчино, — хмикнув чоловік, нагадавши Борі подібну манеру Гордія.

— Спізнилась, — констатувала вона.

— Вже години три як поїхав.

— А коли вернеться?

— А хто ж його знає, коли. Він мені не доповідав. Стахур має знати, — чоловік кивнув убік дому, — товариш його, господар дачі. Маєте телефон?

— Не маю, — сказала Бора. І згадала про уривок газети, запханої у кутик дзеркала. — І телефон Гордія дайте.

Чоловік глянув на неї здивовано, але нічого не сказав.

Бора від’їхала так, аби тому чоловікові не було її видно. Рука ще тримала тепло від голови Альми — Бора просунула руку за ґрати воріт — почухала собаці між вухами на прощання, Альма примружилась і тихо заскавучала.

Набрала номер Гордія. «Ваш абонент поза зоною досяжності». Набрала кілька слів та відправила есемеску.

Я чекаю на тебе.

Так, тепер інший номер.

Їй відповів густий чоловічий бас.

— Пане Стахуре? Вас турбує Христина Бора. Моє прохання досить незвичне, воно стосується собаки Альми. Мій друг Гордій — він сторожував на вашій дачі — приходив до нас із цією собакою, і я хотіла вас попросити, чи не могли б ви нам її віддати. Чи продати.

— Та ради Бога! — голос чоловіка піднесено гудів у телефоні. — Забирайте. Вона нічия. Приблуда. Живе на наших дачах, люди її підгодовують. А я маю свого собаку. У мене — мініатюрний бультер’єр. Знаєте таку породу?

…Чоловік у вицвілій куртці із цікавістю знову підійшов до воріт: що забула ця жінка на велосипеді?

— Я Альму забираю із собою, — без зайвих пояснень повідомила Бора.

— Забирайте, — погодився чоловік.

Альма вже нетерпляче підскакувала за ворітьми, радісно підвискувала, і разом із нею скавучав інший пес. Йому передався від Альми цей піднесений неспокій.

Чоловік із псом навіть на дачну дорогу вийшли, аби спостерігати за тим, як кумедно їде на ровері жінка, вихляючи та пригальмовуючи, викручуючи раз у раз переднє колесо, аби не наїхати на собаку, що скаче навколо неї, перебігаючи з одного боку на інший. Кудлата безпородна Альма як здуріла. Хіба могла вона сподіватись, що після чергової втрати на неї чекатиме такий сюрприз? Що в її житті ще можливий щасливий поворот? А от же ж сталося. По неї приїхали з міста, і ніхто інший, а Бора. А це достеменно означає, що Альма побачить Гордія. Як не зараз — то згодом. Рано чи пізно побачить. Це зрозуміло навіть безпритульній собаці, яка за своє життя пізнала безліч розчарувань, і от нарешті знайшла своїх.