Греки теж не могли. І рівних їм у питті-веселості в античному світі не було.

Якщо відкриємо тлумачний словник (хоча б 11-томний) української мови, то прочитаємо, що симпозіум (хто в наш час не чув цього слова?) це — «нарада з певних наукових питань (звичайно за участю фахівців різних країн)». А яка нарада, бодай і наукова не закінчувалася… ну не пиятикою, то бодай пристойним бенкетом, га?

Але це друге значення слова симпозіум, теперішнє. А перше, первісне, було — увага! — таке: «бенкет з музикою, розвагами й бесідами». Простіше — пиятика. Застільні посиденьки, як би ми сказали, з добрячим узливанням.

Хоча — і тут треба віддати належна давнім грекам, — це не просто якась там пиятика, а — культурна. Але все одно гульня. Та власне, симпосій (від грецького слова, що означає гулянка, бесіда, вечірка) для того й збирався. Для все тієї ж гулянки, вечірки з бесідою. Зібравшись (в того чи того добродія — по черзі), учасники симпосія прикрашали себе квітами і вибирали верховного розпорядника гульок — сімпосіарха (як по нашому — тамада). За традицією симпосій починався жертовним узливанням богам, потім пили за присутніх, за третім разом — за відсутніх, співали сколіони — застільні пісні. Сімпосіарх, верховодячи на гульках, скеровував їх у потрібне русло — як випивку, так і бесіду, — слідкував за умовами змагань дотепників, визначав нагороди переможцям, нагадував, що пора вже й знову наливати. Він також у певний момент (як гості доходили до кондиції) розпочинав інтелектуальні ігри, розгадування загадок (в цей час шановне товариство розважали гетери, танцівниці, флейтисти, акробати, міми) і лише потім — розігріті вином та гарними жінками, гетерами й танцівницями чи флейтистками — переходили до бесід на філософські, літературні та інші теми, намагаючись сяйнути дотепом, каламбуром, інтелектуальністю взагалі.

У своїй книзі «Застільні бесіди» Плутарх згадує теми, що частіше всього ставали предметом для обговорення на таких симпозіумах: «Що з’явилося раніше — курка чи яйце?», «Чому жінки п’яніють мало, а діди — надто?», «Чому вночі звуки більше чути, як удень?», «Парне чи непарне число зірок у небі?» — ну і так далі і тому подібне. Головне, аби було що наливати, а побесідувати можна на будь-яку тему.

І все ж не скіфи сказали: «П’є, як грек», па навпаки, греки: «П’є, як скіф». А річ у тім, що варвари (так тоді називали ті народи й племена, які не належали до греко-римської цивілізації, стояли на нижчому рівні культурного розвитку і не говорили їхніми мовами) пили вино нерозбавленим — як-от і всі ми нині.

А втім, скіфам не було потреби розводити воду вином — вода у Скіфії завжди була здорова, холодна й смачна, її ще звали солодкою — на відміну від деяких джерел на Приазов’ї, де вода була солонувата. Тож пили вино нерозбавленим. Ну і звісно, п’яніли більше за греків, котрі за це степовиків не шанували. Звідси у греків і поговірка пішла:

— П’є, як скіф…

Це означало: вживає вино нерозбавленим.

Скіфи ніяких симпозіумів не збирали, пили без наукових диспутів чи дискусій. Збиралися в шатрі чи й просто неба, здіймали чаші з рідним бузатом чи привізним вином:

— Здорові будьмо!

— Вип’ємо за нас, щоб ми завжди були!

— За тих, хто в дорозі!

— За тих, хто в небі!

— Поїхали!

— Прощай, розуме, завтра побачимось!

— Щоб хотілось і моглось!..

— І-і-і… Гей!..

І ніяких тобі симпозіумів. А суть була та ж сама, що й греків.

Скіфи й навчили греків пити вино нерозбавленим. Власне, один скіф, мудрець їхній Анахарсіс, котрий мандруючи Грецією, зустрічався з її мудрецями і сам вражав їх мудрістю.

Так ось, Анахарсіс, бувало, казав грекам:

— Ми, скіфи, дивуємось, що ви, греки, розбавляєте вино водою. Вино — це молодий прудконогий кінь, а розбавивши його водою, ви ніби впрягаєте до нього вола. Що то за їзда, чи то пак випивка?

І греки звідтоді почали пити вино нерозбавленим — принаймні, частина їх, що все більшала й більшала. Казала в застіллі виночерпію:

— Ей, приятель, підскіф ще…

Себто налий ще нерозбавленого.

А пити вони любили і пили добряче — з вечора й до ранку. Часом зранку й до вечора лунало:

— Ей, приятель, підскіф ще!..

І про таких своїх співвітчизників греки осудливо казали:

— П’є, як скіф!..

Так і хочеться отут ввернути щось на кшталт того, що й ми п’ємо яко скіфи, мовляв. А втім, куди тим степовикам до нас та нашої оковитої, сиріч горілки міцністю 40–45 %, виготовленої з ректифікованого спирту з додаванням зм’якшеної води, яку скіфи й відати не відали й чути про неї не чули.

І давнім грекам до нас ой-ой як далеко!

Від слов’янських часів (тоді, правда, більше споживали мед-медок, хоча й горілка була відома на Русі з X–XІ століття) і до наших днів ніхто так не вміє посидіти, як ми, ніхто так не шанує горілочку, як ми і ніхто не стоврюбє таких пісень про ті хмільні застілля, як ми. А які симпозіуми ми влаштовуємо — гай-гай! Куди до них давнім грекам з традиційно-безневинним темами їхніх гульок на зразок вже згадуваних тут: «Що з’явилося раніше — курка чи яйце?», «Чому вночі звуки більше чути, як удень?» тощо.

Де ще, у якій країні народ хвастає — у своїх піснях, скажемо, небезталанних, — про те, що

І знаєте, правда — попри деякий наліт молодецької самохвальби. Правда, що не вели й вухом. Бо як утратили свою незалежність вісімсот чи й більше років тому, то ледь її повернули у 1991 році. Та й то… Або:

Красиво, правда? А про те, що в роки Другої світової найбільше гинуло наших вояк саме після прийняття «наркомівських ста грамів», що їх видавали перед атакою і згадувати не хочеться. Бо хміль навпаки, гнав вояків на убій під кулі, що в першу чергу й не минали голівоньки хмільні…

А чому наливаємо-п’ємо? Та буцімто ж із національно-патріотичних почуттів, буцімто вболіваючи за неньку Україну:

А вона якраз і пропала. Як і саме козацтво. І однією з причин того були вище наведені рядки про те, що «Як засядем, браття, коло чари… То най ідуть турки-яничари, А я навіть ухом не веду…»

Та й чому не пити? З одного боку це як оберігання козацької слави й України, «щоб вона не зів’яла», а з другого:

До речі, про шинкарку. Поет Степан Пушик написав (а поет і бандурист Микола Литвин на музику поклав) пісню-зойк, пісню-застереження «Козак гуляє», у якій «шинкарка носить», а козак знай собі гуляє та й гуляє…

Козак коня благополучно пропив («Козак сміється, Шинкарка носить, Шинкар говорить: «Замало п’єш»).