Гайнув я в другу залу прудко. І справді, тамі стоїть пиріжечниця в білону переднику, в начіпку з мереживами, чистюха, охайна. Приємно з такою мати справу. Пиріжки в неї ось-ось закінчаться — вчасно прибіг. Теж купив у неї три — один з печінкою, один з сиром, а на закусон — із яблуками.

Повертаюсь і дорогою — невтерпіж — починаю наминати з печінкою. Як й гадав — смакота! Справді, як у рідної мами чи бабусі. Приходжу на місце, а рудька, випадкового мого попутника чомусь немає. Але «чамайдан» його, слава Богу, стоїть на місці. Я відразу ж і заспокоївся. Судись на хвилину — може, в туалет гайнув. Повернеться, чемодан його стоїть де стояв. Впоравсь я із з пиріжком, що з сиром, тільки взявся за той, що з яблуками, як тут чи не вперше глянув на свій чемодан, а його, мого чемодана, виявляється, катма. Як кажуть, кружало, де лежало… А чемодан того рудька стоїть… І тут мене наче струмом пронизало /в першу мить я ледь було не вдавився солодким пиріжком з яблуками/: та того й стоїть його «чамайдан», що він своє добро просто… покинув. А з моїм накивав п'ятами. І йому повірив-довірив? І тут же інша думка: чеканне панікуй, не може того статися… він же мені перед цим свій довіряв Тільки тепер я загледів, що його чемодан задрипаний /чи не на звалищі підібраний/, з виламаним замочком, для надійності паском перетягнутий — теж старим та потрісканим. Гріш ціна такому барахлу!

І як я раніше недопетрав? Його тому й покинув той рудько з голубими, такими дитинними очима, що він нічого не вартий, а пильність цим мою він приспав. І певно тип той, який і спровокував мене, голодного, пиріжками /як їв, як глитав-жер, як плямкав смачно, як пальці облизував по-народному!/ давно певно, й вокзал залишив і покурів з моїм чемоданом, як кажуть, у невідомому напрямку!

Боже, як я купився — легко і просто — справжній провінціал у столиці! Називається, заморив черв’ячка!

Недоїдений пиріжок з яблуками зозла пошпурив у корзинку для сміття — хоча при чім він, пиріжок? Кинувся сюди-туди… Шукай вітра в полі! Вокзал гуде як гігантський вулик, народу! Метушня! Нікому до тебе немає діла. Ніхто тебе не слухає, ніхто нічого не бачив.

Аж тут міліціонер іде. Я до нього в розпачі /остання надія на порятунок/: так і так… Ловіть злодюгу, чемодан украв. А свій залишив..

— Спіймаємо, — нехотя сержант, жуючи гумку. — Тільки ж він уже напевне далеко від вокзалу. А там — не моя зона. Тож беріть його чемодан, як речовий доказ, та й ходімо до кімнати…

Рушив попереду, а я за ним. З чужим, задрипаним чемоданом — бридко його й нести. Та ще ж і важенний…Цікаво, що в ньому?

— «Кукла» — одказує сержант. — На злодійському жаргоні так називається обманка. Знаємо ці фокуси-мокуси! А ви теж… мовби ж і не селюк по виду, інтелігентний, городський, а такого дали маху!

Коли зайшли до кімнати привокзальної міліції й відкрили той чемодан, у ньому й справді виявилася «кукла»: стара, в мазуті кухвайка без рукавів /на сміттярці, мабуть, підібрана/, у яку було замотоно для ваги три цеглини…

— Ясно, — підсумавав оглядини цеглин, замотаних, в стару кухвайку сержант.» А що було у вашому чемодані?

— Комп’ютер. Останнього покоління, дорогий…

— Фю-уть, — присвинув сержант, — а я механічно за ним: фю-уть!..

— Дорогий?

— І не питайте! Я цілий рік відкладав…

— Окупилися на пиріжки, як і він смачно перед вами їв? Артист… Та не ви, а — він… А ви, значить, тепер і назавжди, потерпілий. Плакав ваш комп'ютер. хоча…. постараюсь, — позіхнув, — знайти. Сідайте, будемо складати протокола…

Тільки з протоколом упоралися (а в тім, кому він потрібний?), як по гучномовцю застерегли, що мій поїзд ось-ось вирушить… Побіг я до відповідної платформи — не пропадати ж ще й білету.

Всю ніч не спав у купе, кректав, зітхав, себе безбожно кляв, пєревертався. Серед ночі вийшов у тамбур покурити. Пахкав гірким димом, а в мені все звучала й звучала відома пісня в неперевершеному виконанні Дмитра Гнатюка:

Козак гірко заплакав: «Ви тяжкі вороги! Візьміть собі дівчину — віддайте пироги!»

Що не кажуть, а Русь здавна славиться пирогами!

Сало /відокремлений від м’яса підшкірний свинячий жир, що зберігається солоним і вживається сирим, смаженим і вареним — факт!/ вважається /принаймні, в слов’янському світі/ національним продуктом українців /хоча його споживають і інші народи, крім мусульман/. Так узвичаїлось. У них /себто в нас/ навіть свої салон-вагони є. (Буцімто вагон для перевезення сала, пардон, не вельми вдатний анекдот/.

І все ж це у нас, українців, є чи не єдиний у світі пам’ятник хрюшці, годувальний і нашій. І свиня, повірте, заслужила того постамента, бо хто ж, як не вона, годувала наш народ починаючи з трипільських — чи ще й ранішніх — часів? /Татаро-монголи, окупувавши давню Русь, все забирали в населення, а свиней, — як і свинину — обминали — з релігійних мотивів, тож наші прапра й трималися на салі віками й віками, і взагалі, у якого українця в минулому /та й нині теж/ не висіло в сінях велике сало — пудів зо два, чи не стояла бочка з салом? Недарма ж кажуть: перше м’ясо — свинина, перша риба — линина.

Який український дядько, збираючись по весні — нестача вітамінів — на польові роботи не прихоплював традиційний «тормозок»: четвертину сала, окраєць хліба /дурне сало без хліба/, цибулину? І орав собі цілий день — при силі й здоров». /До речі, сало відігравало значну роль і при швидкому, час ом несподіваному пересуванні: тоді мастили салом п’яти/.

Українці /за класифікацією одного «братнього» народу, хохли/ і сало — це все одно, що… Що приміром, негри і банани.

Їдуть в одному вагоні вуйко і негр. От чорношкірий дістав банани, їсть. Вуйко дивився, дивився і каже:

— А дай-но попробувати, що воно таке?

Той дав. Вуйко попробував, поплямкав:

— Нічого, — каже, — їсти можна.

Минає якийсь час, вуйко дістає сало і їсть.

Негр дивиться, дивиться і каже:

— Дай попробувати.

— А що його пробувати, — одказує вуйко, — сало є сало. Воно і в Африці сало.

Ось бачите, як високо котується в світі наше сало!

До речі, саме дядьки наші той… І в шанованому віці молодими жеребчиками в певних ситуаціях іржали. Наївшись сальця. Тож і дітонароджуваність у нас завжди була на рівні. Як би ми тепер сказали сало позитивно впливало на чоловічу потенцію /бо хіба на якійсь там олійці чи дієті-вегетаріанстві, як і взагалі, на комариному салі у п’ятдесят літ жеребчиком іржатимеш? /Жаль, нині все менше й менше чоловіки — мужчини, мужі, дядьки, парубки, вуйки, ґазди, любчики — голубчики, єдині та благовірні — споживають сала, тож і здатність до любові рано втрачають, а відтак сьогодні й дітей у нас не густо — отаке нещастя!

А сала в Україні нині й справді меншає на душу населення. Виявляється, ріст благополуччя населення веде до… нівеляції національних традицій. Ось які за «Інтерфаксом» статистичні з цього приводу дані: ще п’ять років тому в раціоні середнього українця 70–80 % припадало на свинину, решта — 20–30 % — доповнювали яловичині та курятина. Сьогодні все змінилося: половина споживання припадає вже на курятину, а свинина і яловичина стали займати в раціоні українців десь приблизно 25 %.

Буцімто експерти пояснюють таку тенденцію зростання прибутків населення /нічого плакатися, що ми нещасні!/, адже в міру зростання благополуччя, люди переходять на рослинну їжу і такі ж жири. Що правда ціни на культовий наш продукт не падають. Це пояснюється значним зменшенням поголів’я українських свиней. І, при тому, що, даруйте, свинства у нас, як і раніше, процвітає. І навіть займає чи одне з перших місць. Як писав ще Коцюбинський: «Звісно, свинства в управі багато, мабуть, його скрізь немало». На жаль. І в сьогоднішніх управах воно ще де-де процвітає. Як і свинуватих у нас не меншає. Як і свиноти. Як і свинарень у нашому житті. Та й свиню ближньому підікласти /від щедрості своєї душі/ ми все ще гаразді.