– Хороша ідея, – заявив Культурний.
– Так, Валюшо, будь ласкава…
І Валюша, обпікаючи грудьми простір, кинулася до найближчої крамнички «Води – Соки».
У «Води – Соки» господарював миролюбний та безмірно дотепний єврей Валерій Марков, якого мало хто любив. Насправді, Марков сам мало кого любив, – він уже давно мріяв переладнати свою крамничку у фотоательє, але сили волі, характеру й ощадливості йому катастрофічно не вистачало, тому він робив багато аматорських знімків відвідувачів своєї крамнички, й вивішував їх (не відвідувачів, звичайно) на стінах. Дехто не бажав, щоб його світлини висіли на стінах «Води – Соки», і викупав їх у Маркова за невелику платню, дехто погрожував побиттям, якщо Валєра не зніме їхнє фото, дехто бив одразу.
Колись Валєра зробив серію фотографій «ню» Валі Патлань. Він вправно заретушував деякі й прищики та синці, підрихтував й вирлоокість, деякі знімки виготовив сепією, на зразок дореволюційних листівок, а тому Валя було вдячна Валєрі за його неоціненну роботу. Свої фотографії Валя надсилала до деяких чоловічих журналів, однак редактори щоразу відмовляли нещасній, посилаючись на і без того велику базу оголених методисток. Валя з цього не робила трагедії і сміливо виставляла свої фото у мережі, попередньо переробивши своє обличчя на комп'ютерні пікселі до невпізнання.
Історія Маркова й Валі на цьому не завершилась. Якось вони прожили один з одним близко місяця. Валя, щоправда, згадувала це з прикрістю й болем у голосі. Вона казала, що Валєра безпробудно пив і пускав до них у ліжко інших жінок. Валєра стверджував, що жінок він не пускав, а ту блядь він і в розрахунок не бере. Ще він щиросердно хизувався спільним життям із Валею, адже вона мала найоб'ємніший бюст в усій окрузі, а можливо, і в усьому районі. Відлякували мужчин від Валі лише сильно вирячені очі, тому вона заприсяглася, що віддасться тільки тому мужчині, який полюбить у ній не тільки й груди, але й очі. Через місяць вона пошкодувала про це, адже таких мужчин так і не з'явилось. Тому вона вела безладне статеве життя і навіть не намагалася це приховати. Приховувати доводилось лише один зв'язок, але про нього пізніше.
Вилучити з мережі світлини й змусив ректорат. Як-ніяк вона, Валя, методист кафедри суспільних наук.
– Вы же, в самом-то деле, не блядь какая-то, – критично зауважив їй ректор Третього університету Василь Гнатович Монах.
Його батьками були непохитні славісти з Петербурга.
– Як вам останнім часом наша Валентина Гафтівна? – запитав Культурний.
– Патєшна пташечка. Расцвела! Ви знаєте, коли вона до нас прийшла, я спочатку думав, що ця жидовочка – підла особистість, що вона, як би це точніше… гніда, розумієте? Однак придивившись, я зробив інший логічний висновок зі своїх міркувань. Ніяка вона не жидовочка і, хочу сказати, далеко піде. У ній гармонійно поєднані такі якості, як працелюбство, беззастережна відданість, навіть покірність, якщо хочете…
– Я теж так думаю, – перебив Леоніда Григоровича Культурний, – але… здається мені, все це не є головним. Груди!
– Що? – Ніколаєвському здалося, що він щось не те почув, а якщо і те, то що це було?
– Ви все правильно почули, безцінний мій, я мав на увазі саме п груди. Цими грудьми можна пробити собі шлях на гору. Шкода, звичайно, що личком підгуляла: пробачте, личко, кажу, гм-гм, як би… так би… не вийшло трішки…
Ніколаєвський не вірив власним вухам.
– Та повірте вже. Я старий збочений професор, мені, якщо хочете, вже так осточортіли ці програми навчальних планів, анкети опитуваних культурологів та кафедральні міжусобиці, що я від нудьги ладен з'їсти власні ноги. Зрозумійте, жінки мене ніколи не цікавили, я завжди був у якомусь підвішеному стані, доля кидала мене від однієї дисертації до іншої, у мене були захисти, академічні відрядження, викладання на кафедрах, виклики до ГБ, я стукав… та не дивіться так на мене – і ви стукали. Стукали ж?
– Стукав, – потупив очі Ніколаєвський.
– От бачите, це все прикриття, ці всі професорські штучки, виховання молоді! Я їх розумію – молодих, сильних, напористих, я розумію їхню відданість своїм поривам, своїм прагненням до цілей. А я старий – я знаю, як нудьгують студенти на моїх парах, як їм важко даються мої вистраждані монотонні лекції, і я не прагну змінюватися, мої цілі ясні, немов небо над полями Сіверщини, пробачте: підім'яти під себе якомога більше душ, їхню свідомість, пустити й накатаними коліями консерваторської залізниці, щоб вони стали такими, як я, щоб читали мої книжки з культурології та мистецтвознавства. Й один з найголовніших моїх обов'язків – утоптувати в затхле, нафталінове багно радикальні ідеї, висмоктувати потужним пилососом свіже дихання науки. Я старий заздрісний професор і все зроблю, щоб таким залишитися, інакше наступить хаос, а це для навчального процесу – катастрофа. І не дарма я заговорив про Валюшчині груди. Хочеться перед обличчям смерті скуштувати плоди наївної покірності та глянути смерті в очі й сказати: ти бачиш, падла, чим я займаюся? Ну, бери мене, давай…
– Олександре Миколайовичу, але ж ви!.. – застогнав Ніколаєвський.
– Ну, ну… Я з вами зараз відвертий настільки, наскільки ніколи не був відвертим навіть зі своїм сумлінням. Я знаю, ви вірний друг і ви мене зрозумієте, як ніхто інший. І в мене до вас одне прохання. Посприяйте мені в моїх старечих прагненнях. Так, як мужчина я вже ні на що не здатний, але ми з Валютою змогли б просто полежати голенькі під ковдрочкою…
– Ви помиляєтесь, пташечко, – важко, з видихом глянув Леонід Григорович на Культурного, – я не сваха, я професор, я…
– Та годі! Може, і вам щось перепаде.
– Ну, – очі Ніколаєвського заіскрились, – у такому разі я згоден. Тільки давайте це відкладемо на осінь. Чи відложимо? Відкладемо чи відложимо? – розчинився Ніколаєвський у самому собі. – Відкладемо! Відложимо! Ця спека зводить мене з розуму. На осінь.
– Осінь? Ні, мій любчику. Ніяких відкладемо. Зараз. Я не дотягну до осені… Бачте, я і це дійство підігнав якраз до Свята Демократії, хоча міг почекати до вересня, до дня міста. Після нашої з вами акції підійдемо до цього питання впритул. Я на вас розраховую, – і Культурний поцілував Ніколаєвського в губи.
Прибігла Валя.
З двома стаканчиками газованої рідини і майже бутафорським бюстом вона водночас мала безглуздий і чарівний вигляд.
– Дякую, – висловив свою вдячність Культурний.
Ніколаєвський загадково промовчав.
– Не сумуйте, Леоніде Григоровичу, все буде добре, зараз повернемося на кафедру, зробимо десяток дзвінків, домовимося про все і, повірте мені, нічого страшного не станеться. Ну, ну, не плачте, жалюгідне ж видовище, що люди подумають, Валя?
– Та нічого я не подумаю. Плачте, плачте скільки завгодно, Леоніде Григоровичу, тут усі свої, – усміхнулася Валя і злизала діамантову сльозу професора.
– Ну, як хочете, – занервував Олександр Миколайович. – Я бачу, що вас щось гнітить, щось покусює вашу жопку. Що вас так непокоїть, друже?
– Ні-ні, пташечко моя білокрила, – опам'ятався Ніколаєвський, – все добре. Це я плачу від щастя.
– Ну, дай бог, дай бог, – прокоментував Культурний. – А я вже грішним ділом подумав, що вас наші задумки обтяжують, а це, виявляється, сльози щастя. Ну, дай бог, дай бог, – повторив він.
– Ну що, стариганьчики, ходімо? – проявила свою активність Валя.
– Р-р-р-р-р, – хтиво заричав Культурний на Валю, – звичайно, – погодився він і продовжив: – Отже, у нас є невеличкі фінансові проблеми, які, я думаю, ми зможемо вдовольнити з допомогою нашого люб'язного ректора Василя Гнатовича. Він людина розуміюча, це і в його інтересах. Організаційні питання владнаємо з кафедрою. У нас є апарат…
– Телефонний? – не зрозумів Леонід Григорович.
– Ну, і телефонний, і, так би мовити, адміністративний, навіть політичний, якщо можна нашу діяльність вважати політикою. Дивіться, у нас є люди, у нас є бажання, у нас будуть гроші, у нас, он, подивіться, Валюша яка чудова є.
