Ніколаєвський, уродженець Донбасу, теж був охайним. Якщо чесно, то він міг би навіть позмагатися в цьому з Культурним, однак його дещо розпливчатий організм створював трохи інший, хибний образ професора. Леонід Григорович, попри всю свою охайність і належність до чистоплотної верстви населення нашого міста, був трохи гладким, і ця невеличка вада могла докорінно змінити чиєсь уявлення про нього. Його жаб'ячі очі та губи, третє підборіддя, невиразні злякані оченята, високе, завше спітніле чоло прямо й безповоротно вказували на те, що був він несимпатичним, боягузливим типом із неприємним запахом з рота. Але ніхто й ніколи жодного разу не чув від Ніколаєвського ані неприємного запаху, ані якихось таких несимпатичностей. Лише іноді на нього находили напади неконтрольованого шаленства та безумства, але про це згодом.

Гаряче повітря на кафедрі викликало нудьгу. Будівля Третього університету була побудована в кінці сімдесятих з панельних плит, тому взимку там було надзвичайно холодно, а влітку від непомірної спеки під штукатуркою плавилися електричні дроти. Олександр Миколайович прогулювався своїм кабінетом і час від часу важко зітхав. Йому, вочевидь, було сумно. Я не знаю, коли йому було не сумно. Але зараз він мав такий стомлений та затхлий вигляд, що його було просто шкода.

Зазвичай, коли Культурний говорив, здавалося, що він плюється киселем: у його інтонаціях навіть найпростіші слова могли здатися важкими науковими термінами, а найцікавіші речі – неймовірно прісними. Іноді навіть йому самому було нудно, тому він намагався говорити лише у виключні моменти, коли не сказати що-небудь просто неможливо. Лекції він читав повільно, розтягуючи слова, тому перед його парами студенти випивали дві-три порції кави.

Леонід Григорович, навпаки, був жвавою та експресивною людиною, його лекції аж захлиналися від кількості революційних гасел, промов та маніфестів, його обличчя набувало багряного відтінку, а сам він нервово посмикував усіма своїми кінцівками. Студенти його не любили, однак поважали: у Ніколаєвського був цікавий метод викладання, проте він ніколи не вислухував своїх студентів, натомість гарячково махав руками й кричав: «Маячня, ви говорите маячню!»

Але, як не дивно, з цього дня вони обидва кардинально змінились. Ніколаєвський значною мірою притупів, а Культурний, навпаки, набув хоч і збитого, але другого дихання. Чим це було спричинено – навряд чи зараз я зможу доступно пояснити. Знаю лише, що Культурний узявся за справу свого життя.

Обидва професори були дивними й лагідними дідками. Обом було за шістдесят і обидва, якщо щось і затівали, то затівали завзято і завжди у злагоді.

У той день наприкінці червня в приміщенні кафедри були тільки три людини: Культурний, що мляво снував уздовж дешевих, типових для таких приміщень шаф, обвішаних графіками і планами, Ніколаєвський, який сидів на типовому конторському столі, підібравши під себе свої повні білі ноги, та Валя Патлань, вирлоока, вибілена пергідролем методистка кафедри. Саме вона міняла Олександру Миколайовичу катетери та віддано допомагала обом в усіх їхніх справах.

– Знаєте, – раптом заговорив Культурний, – я от учора слухав одну передачу по радіо, там широко розкривалася тема фестивалів і карнавалів. Я ось що подумав. Пам'ятаєте, минулої осені Перший університет улаштував парад зірок: якщо я не помиляюся, його очолював цей, дай бог пам'яті… Валерій Малишев. Тоді на нього вийшла подивитися добра половина міста, і це в значній мірі сприяло підняттю авторитету їхнього закладу.

Культурний замовк. Він почав задихатись…

Наливши собі водички, він продовжив:

– Маю на меті запропонувати вам одну ідею. Безсумнівно, вона здасться вам у деякій мірі безглуздою і нераціональною, проте довіртесь, вона небезпідставна, тобто… що я хочу сказати: я не спав усю ніч і дійшов до думки, що нам, тобто нашому університету, а особливо кафедрі, було б доречно влаштувати щось і собі.

– Що влаштувати?! – різко запитав Ніколаєвський.

– Що влаштувати? – перепитав Культурний і, певно забувши, що він хотів улаштувати, ще раз повторив: – Що влаштувати…

– Так, мій любчику, – затрясся на місці Леонід Григорович, – що влаштувати?

– Ну, певно що не виставку воскових фігур, – зупинився Олександр Миколайович. – Нам потрібно щось грандіозне, щось виразне, що заживе велетенської слави, що сколихне всіх небайдужих та байдужих, що розвалить існуючу систему!

Від останніх слів Ніколаєвський ледь не спалахнув від екстазу.

– Так-так, моя пташечко, – зааплодував Леонід Григорович. – Систему вже давно необхідно розвалити, натомість ми маємо побудувати нове, гармонійне, як мінімум соціалістичне суспільство, яке поведе наступні покоління до розвиненого комунізму. Тут необхідно діяти радикально… Тільки, ластівко моя, поясніть мені, що саме ви задумали? Революцію?

– Та господь з вами, Леоніде Григоровичу, не революцію, однак те, що я задумав має зіграти вирішальну роль у піднятті авторитету нашого університету. Ви подивіться на рейтинг. Ми на останньому місці. Навіть Четвертий, який завжди мовчить і дотримується нейтралітету, – і той нас випередив. Мені здається, що з цим треба щось робити. Тому я і прийшов до думки, що нам украй потрібно щось влаштувати.

І Олександр Миколайович почав задихатися, неначе останній астматик на цій планеті.

Валя Патлань мовчки спостерігала за розмовою, іноді щось фіксуючи в чорному блокноті в замшевій обкладинці. її великі витріщені очі стежили за кінематографічними вісімками: то за одним, то за другим професором, неначе за пінг-понговим м'ячиком. Леонід Григорович час від часу поглядав на відчайдушно великі Валині груди, а тому не міг зосередитися на розмові, однак пролетар у ньому переважив над чоловіком, і він таки зосередився, смачно чмокаючи великими губами, він усе ж таки натиснув на Культурного, і той виклав весь план дій щодо влаштування чогось грандіозного, на що Ніколаєвський відреагував миттєво:

– Зробимо! І це буде неперевершено.

– Інакше, – підвищив свій клейкуватий голос Культурний, – і сенсу нема що-небудь робити.

Валя була у захваті. Випрямивши трохи згорблену спину, вона дала зрозуміти, що і вона, і її груди у повній бойовій готовності і професорам залишиться лише дати команду, як вона разом зі своїм бюстом кинеться на амбразуру і зробить усе необхідне, а якщо треба, то навіть перегризе чиюсь горлянку.

– Рано, – сказав Культурний, – гризти горлянки. Але дякую. При розподілі преміальних ми врахуємо ваші прагнення.

І всі троє непристойно посміхнулись…

Я сидів у темному кінозалі. Була дванадцята година, і мали показувати безплатну ретроспективу якогось італійця. Як не дивно, на безплатні сеанси майже ніхто не ходив, тому в залі крім мене сиділо ще чотири людини. Я дуже хотів подивитись цей фільм, здається, «Мама Рома» – так, саме цей фільм: я пам'ятаю, як довго я сидів і в кіномеханіка щось не запускалося, щось не запускалося і у хлопця з дівчиною, що сиділи в першому ряду. Вони пошепки сварилися, і мені здавалося, що час тягнеться надзвичайно повільно. Потім віконце механіка відчинилося, і він сказав, щоб ми збиралися і вшивалися звідси, що, по-перше, у нього там таки справді якісь проблеми з плівкою, мовляв, вона стара, ця плівка, що й ще наші дідусі з бабусями прокручували на своїх восьмиміліметрових проекторах, а по-друге, у цього механіка – здається, його звали Міша, так, точно Міша, і його вже немає в живих, того Міші, тому я мало що пам'ятаю, – так от у нього, Міші, страшенне похмілля і він зараз вип'є двісті грамів, щоб до вечора відійти і показувати нормальний фільм з нормальною якістю зображення…

Я вийшов на вулицю й побрів повз міський сад додому. На задньому подвір'ї нашого будинку на ящику з-під полуниць, які колись возив продавати мій батько, сиділа Женя. її довге руде волосся було розхристане вітром, і це мене чомусь саме тоді збудило. Я думав підійти, привітатися, але ж вона все одно не зверне на мене ніякої уваги, тому я сів метри за три від неї на латаний брезент, що був розстелений під шовковицею. Женя мене не помічала, і мені нічого не заважало й роздивлятися, подумки роздягати й і сміятись. Сміятися через те, що у неї, напевно, там нічого немає, себто є, але не таке, яке мені уявлялося у моїх еротичних фантазіях. Женю я сприймав не більше, ніж сусідського хлопчика, який ганяє на мопеді. Куди вона ганяла – я не знав, але часто траплялося так, що від'їздила вона ввечері, а приїздила рано вранці, десь о сьомій, якщо не раніше. Цікаво, чого ж вона таки хоче від цього життя, думав я, однак мої думки були перервані її трохи хрипуватим голосом.