– Купюра в руку і все гаразд, – а я ж навіть не перебільшував тоді! – Що далі із пацаном було?

– Та що, притягли до ментовки. Перевірили по базі – ніхто трирічного шкета не шукає. Сам він не міг втекти із дому, вік ще не той. У лікарню вирішили завезти пізніше: там увесь час ремонт, місця не вистачає, а тут травм, ніби, нема… Тицьнули цукерок, включили телик. Черговий вийшов на хвилинку, повернувся – малий зник.

– А цукерки є? – запитую втомлено.

Василь якусь мить збараніло дивиться на мене, потім тягнеться за слухавкою.

Повідомляє, що зниклого звали Богданом, стишено до мене: «Руслана у нього прізвище не питала?», – хоч і сам розуміє: на біса їй це?

Диви-но, цукерки зникли разом із хлопцем. Чомусь це трохи заспокоює нас обох.

– Ну, що за чорт? Зурочив хтось місто! У міліції вже закладаються, що діє якась таємна організація, котра виводить з ладу місцевих бізнесменів!

Мені зараз не до таких «сенсацій». Без теорії змови голова пухне. Хоча щось в його словах таки є… ухопити б, що…

– Слухай, я позичу на пару днів ноут з роботи? Я без компа не можу, та й треба дещо пробити…

– Тільки в детектива гратися не думай, – похмуро радить Василь. Раптом питає майже співчутливо: – У тебе зараз хоч гроші є?

От не вистачало мені тільки в охоронця позичати!

Притримую амбіції. Мені потрібен союзник, чи не вперше у житті потрібен так, що аж…

– Є, спасибі. Хочу пробити по нету один… розплідник.

– Розплідник? Щенят? Риб? Дерев? Роботу нову шукаєш?

Чорт, він зараз щирий. Мо’ то я собі понавигадував зайвого?

– Умгу, схоже, саме час. Хоч шеф у тій лікарні – не найгірший пацієнт, хрест на ньому ще не ставили. Це так, тобі для роздумів.

Вибираю ноутбук, пишу розписку, вкладаю його у пакет. Перехоплюю прискіпливий погляд Василя. Просто підозрює чи таки що знає?

Та тут лунає репліка про вчасну годівлю домашніх улюблениць.

– Ти б уже додому їхав: не забувай, як завів дівчину, то треба її вчасно годувати…

Детективний настрій доводиться відкласти.

От цікаво, а Руслана хоч трохи вміє поратися на кухні? А може, за нею вже й слід захолов? Зірвалася з місця – шукай її потім… добре, коли оті документи в пакеті із Сантою не прихопить як сувенір.

Зупиняюся у дворі, вдивляюся у вікна будинку. Подекуди вже світяться прямокутники. Взимку день куций, як заячий хвіст. То колись таке мені Євка казала… Євка… Тьху ти. Знову спогади!

Зосереджуюся на вікнах. Потрібне мені вікно також світиться. Схоже, дівчина на місці, чекає.

Дивно, але відчуваю полегкість. Та це, очевидно, – не надовго. Щось підказує: неприємності поруч. Серед них – і пов’язані з нею.

Як відчувала: не варто було виходити на вулицю!

Хоч відсиджуватися перше січня в чотирьох стінах – то не для мене! Інші, правда, ледь не добу відсипаються після святкувань… І мені не завадило б.

От тільки мій організм своєрідно реагує на каву. Усіх навколо той напій начебто бадьорить, а мене просто вимикає.

При цьому він (організм тобто) виявив неабияку принциповість і в протилежному випадку. Хоча й лікар «швидкої» запевняв, що «заспокійливий укольчик», вколений після аварії заклопотаною медсестрою, мав би звалити мене з ніг ледь не до наступного ранку. Натомість кілька годин сну – і я майже бадьора.

Хе, прокидатися у чужій порожній квартирі – те ще задоволення.

І звідки це дурне відчуття, що із цим помешканням щось не так?

Як слід вивчивши стелю, якій би не завадила принаймні косметична побілка, я не витримую боротьби з цікавістю. І привід знайшовся цілком пристойний: мені вкрай потрібна ванна кімната. Тож слід її розшукати.

Звісно, то так лишень говориться. У двокімнатній квартирі типового планування не втрапити до ванни – це треба дуже постаратися.

Жодного натяку, що тут колись мешкав Олег. Певно, я не очікую, що він житиме водночас у двох помешканнях у протилежних кінцях міста. Це стовідсотково помешкання сторонніх людей. Або квартиронаймачів, можливо, якихось його родичів. Але ж ніби тут пройшло його дитинство? Чи то я недобре розтовкмачила спросоння, а тепер фантазую?

Не так просто прибрати з помешкання ознаки перебування людини. Навіть коли хтось покидає тимчасовий притулок, то все одно залишається щось «на згадку». А тут сліди Олега старанно приховано. Навіть не приховано, а знищено. Я аж зраділа, коли наштовхнулася у комірчині на валізку зі старими чоловічими речами. Відзначила, що її тільки-но відкривали, залишивши відбитки пальців на тонкому шарі пилу.

Свою совість заспокоювала тим, що я – не злодійка, жоден предмет не переміститься з моєю допомогою за межі цієї квартири. Просто дуже допитлива особа.

Однак совість наполягає, що й за таку-от цікавість варто було б ввести статтю до Кримінального кодексу. Я й не сперечаюся й активно беруся за прибирання. Совість розцінює це як відвертий підкуп, але трохи стишується. Навіть із задоволенням викручую ганчірку – у минулому чиєсь рожевеньке вбрання. Нічого, не так важко вигнати перші ознаки пустки разом із особливим запахом осиротілого без людей приміщення. Впораюсь.

Любить Олег цю квартиру чи ні, а варіантів у нього небагато. Он, у ванній кімнаті в кошику для брудного одягу його сорочка лежить, на поличці – волога бритва. Будинок непомітно починає прив’язувати його першими ледь помітними нитками. Вони, будівлі, це вміють…

Не скажу, що прибирання – то моє покликання. Якщо вірити Тетяні, офіційній дівчині мого брата Романа, якраз навпаки. Та все ж, квартира гіршою після моїх зусиль точно не стає.

Прикидаю, чи не варто винагородити себе чашкою чогось гарячого, бо саме нарила на кухні якісь пакетики чаю. Їсти не хочеться, мабуть, таки завдяки лікам. Але чом не привід перепочити?

Вилізаю на стілець. Зазираю на верхню полицю кухонної шафки, не надто сподіваючись побачити щось путнє для чаювання. Але хтозна? Може, сухарики чи бублики віднайдуться? Автоматично стріпую рукою порох і наштовхуюсь…

Тоненька папка майже злилася з полицею в одне. Якби не кілька збляклих плям від гуаші, я б не звернула на неї увагу.

Знаю, що чиню підлоту. Знаю.

Але хто триматиме важливі папери в такому місці? Я ж і не думаю навіть зазирати до отого клятого пакету із «бізнес-планом». Це вже точно не мої клопоти. А ось сюди глипну лишень вкрай ока… Старанно клопочуся із чайником.

«Ой, не варто таки влізати в чужі справи!» – стукає в скроні мудра думка. Та відмахуюся від неї, наче від набридливої мухи…

Зручніше вмощуюся за столом і відкриваю теку.

Не вмію я описувати картини. Про здібності до малювання годі й говорити. Та це зовсім не заважає чітко розуміти, що подобається, а що – ні.

Отут відразу на думку спадають картини Джозефіни Волл. Знаю, дехто порівнює їх із надто барвистими листівками, інші ж списують форуми захопленими відгуками про вміння художниці передавати дрібні деталі на малюнках.

Цікаво, оті самі коментувальники колись бачили малюнки юної художниці, підписані «Єва» з коротким розчерком на кінці, схожим на стилізованого птаха? Зараз не перевіриш. Кілька років тому хтось дбайливо прибрав їх з усіх сайтів, де публікувалися художники-початківці, що обирають фантастичні сюжети.

Чесно? Я від Євиних малюнків ніколи не була в захопленні. Хоч і першою ладна посперечатися з тими, хто стверджував: Єва Торі – то така собі «анти-Волл».

Може, і Волл починала з такого. І тому назавжди залишила на своїх картинах надто старанно прописані деталі фону та особливу манеру зображати волосся, коли кожне пасмо ніби живе своїм життям.

Ми з Євою, схоже, були ровесниці. Я захоплювалася фен-тезі-малярством ще школяркою і не знала тоді нікого іншого, хто б так легко перетворював добру казку на жахіття, але на жахіття переконливі та яскраві.

І ось зараз, сидячи на кухні Олега, я перебираю аркуші з тими малюнками.