Містер Дуглас нечасто виїжджав до Лондона чи взагалі залишав садибу. Проте за день до вбивства він їздив до Танбридж-Вельса дещо купити. Саме того дня Еймс помітив у поведінці містера Дугласа якийсь неспокій і хвилювання; господар здавався надміру роздратованим. Тієї фатальної ночі ключник не спав — він був у коморі й прибирав столове срібло, коли раптом пролунав різкий дзвінок. Пострілу він не чув, але це не дивно, бо комора й кухня розташовані в різних частинах будинку. Економка теж вибігла з своєї кімнати, стривожена дзвінком. Вони разом пішли до передньої частини будинку.

На сходах ключник побачив місіс Дуглас, що теж ішла вниз. Вона не поспішала і взагалі не виглядала схвильованою. Тільки-но господиня зійшла зі сходів, як із кімнати містера Дугласа вибіг містер Баркер. Він зупинив місіс Дуглас і став благати її повернутися назад.

«Заради Бога, повертайтеся до своєї кімнати! — вигукнув він. — Бідолашний Джек мертвий! Ви нічим йому не зарадите. Повертайтесь назад, ім’ям Господа прошу вас!»

Місіс Дуглас покірно пішла. Вона не кричала, не чинила жодного опору. Місіс Еллен, економка, допомогла їй зійти нагору й провела до спальні. Еймс з містером Баркером увійшли до кімнати й застали все так, як бачила поліція. Свічка тоді вже не горіла, але було засвічено лампу. Вони визирнули у вікно. Ніч була дуже темна, тож вони нічого не побачили й не почули. Тоді вони подалися до передпокою, де Еймс заходився крутити корбу, щоб опустити міст. Містер Баркер відразу побіг кликати поліцію.

Такими в цілому були свідчення ключника.

Розповідь економки місіс Еллен підтверджувала його слова. Її кімната була трохи ближче до передньої частини будинку, ніж комора, де працював Еймс. Вона вже збиралася лягти спати, коли її увагу привернув дзвінок. Чути його було не дуже добре. Через те, мабуть, вона не почула й пострілу, адже звідти до кімнати містера Дугласа досить далеко. Вона згадала, що чула ще якийсь звук, схожий на грюкіт дверей. То було набагато раніше — за півгодини до того, як пролунав дзвінок. Коли містер Еймс побіг до передньої частини будинку, вона рушила за ним. Вона бачила блідого й схвильованого містера Баркера, що виходив з кімнати. Містер Баркер перейняв місіс Дуглас, яка спускалася сходами, наказав їй повернутися назад. Вона щось відповіла йому, але що саме, економка не розчула.

«Відведіть її нагору! Побудьте з нею!» — наказав Баркер місіс Еллен.

Економка провела господиню до її спальні й спробувала заспокоїти. Місіс Дуглас була дуже схвильована, але більше не силкувалася зійти вниз. Вона лише сіла в халаті біля каміна, схиливши голову на руки. Місіс Еллен залишалася з нею майже цілу ніч. Усі інші слуги вже спали й не чули тривоги доти, доки не приїхала поліція. Сплять вони в іншій частині будинку і почути, звичайно ж, нічого не могли.

Отже, економка своєю розповіддю нічого не додала до нашого розсліду, крім нескінченних розпачливих та здивованих вигуків.

Місіс Еллен змінив як свідок Сесіл Баркер. Про події тієї ночі він майже нічого не міг додати до того, що вже знала поліція. Сам він був переконаний, що вбивця втік через вікно. Про це свідчив, на його думку, кривавий слід. До того ж міст було піднято, отже іншого шляху в убивці не було. Він не міг сказати, звідки вбивця з’явився й чому залишив у кущах свій велосипед — якщо то справді його велосипед. Потонути в рові ніяк не можна, бо там не більше ніж три фути завглибшки.

Містер Баркер висловив свою думку щодо вбивства. Дуглас був потайний чоловік, і в книзі його життя траплялися сторінки, про які він ніколи нікому не розповідав. Він виїхав до Америки, коли був ще парубком. Велося йому там добре. Баркер уперше зустрів його в Каліфорнії, де вони стали партнерами в успішному освоєнні копальні під назвою Каньйон Беніто. Там їм поталанило, але Дуглас раптом згорнув свої справи й переїхав до Англії. Він тоді був удівцем. Баркер невдовзі продав власну частку копальні й теж оселився в Лондоні. Там вони поновили свою дружбу.

Дуглас справляв на нього враження людини, над якою постійно тяжіє небезпека; на цю думку його наводила й несподівана втеча з Каліфорнії, й те, що він найняв будинок в одному з найвідлюдніших куточків Англії. Баркер вважав, що за Дугласом стежило якесь таємне товариство, яке не заспокоїться доти, аж поки не знищить його. Це підказали йому окремі Дугласові натяки, але що то за товариство, він ніколи не розповідав. Можна лише припустити, що ця таємнича картка має до нього відношення.

Як довго ви жили з Дугласом у Каліфорнії? — спитав інспектор Мак-Дональд.

— П’ять років.

— То він, кажете, був неодружений?

— Удівець.

— Ви знали, звідки родом була його перша дружина?

Ні. Я лише пам’ятаю, як він казав, що вона німкеня, й показав мені її портрет. То була дуже гарна жінка. Вона померла від тифу за рік до нашого знайомства.

— Ви не можете пов’язати його минуле з якимось окремим місцем в Америці?

— Часом він розповідав мені про Чикаго. Він добре знав це місто й колись працював там. Ще я чув від нього про шахти та рудні. Свого часу він багато подорожував.

— А чи не займався він політикою? Можливо, те таємне товариство було політичним?

— Ні, політика його анітрохи не цікавила.

— Чи не маєте ви підстави думати, що він був злочинцем?

— Навпаки, чеснішої за нього людини я не зустрічав.

— Може, за ним водилися якісь дивацтва, коли ви жили в Каліфорнії?

— Він працював на нашій ділянці в горах. Ніколи не бував у людних місцях. Ось чому я ще тоді подумав, що за ним хтось стежить. Після того, як він раптово виїхав до Європи, я ще більше в цьому переконався. Мабуть, він одержав тоді якесь застереження. Через тиждень по тому, як він поїхав, про нього розпитували якісь шестеро чоловіків.

— Що то були за люди?

— Якісь грубі, неотесані. Прийшли на нашу ділянку й почали питати, де він. Я сказав, що він виїхав до Європи, і не знаю, де його шукати. Вони не хотіли йому добра — це одразу було помітно.

— Це були каліфорнійці?

— Не знаю, чи це були каліфорнійці, але що американці — то правда. На гірників не скидалися. Не знаю, ким вони були, але я дуже зрадів, коли вони подалися геть.

— То було шість років тому?

— Майже сім.

— А до того ви п’ять років прожили разом у Каліфорнії. Отже, все це почалося не менше ніж одинадцять років тому?

— Мабуть, що так.

— Напевно, то була надто вже непримиренна ворожнеча, якщо вона стільки тривала й завершилась таким сумним кінцем.

— Я думаю, що вона затьмарювала все його життя. Думка про небезпеку ніколи не полишала його.

— Але якщо людина знає, що її підстерігає небезпека, то чому б їй не попросити захисту в поліції?

— Мабуть, від цієї небезпеки його ніхто не міг захистити. До вашого відома, він завжди ходив озброєний. Ніколи не виймав револьвер з кишені. Але тієї ночі, на лихо, він був уже в халаті. Міст було піднято, отож він вважав себе в безпеці.

— Я хотів би точніше полічити всі ці роки, — сказав Мак-Дональд. — Шість років тому Дуглас виїхав з Каліфорнії. Наступного року ви поїхали за ним, чи не так?

— Саме так.

— Він був одружений п’ять років. Ви повернулися до Англії якраз перед його весіллям?

— Так, за місяць до весілля. Я був його дружком.

— Чи знали ви місіс Дуглас до весілля?

Ні, не знав. Я не був в Англії десять років.

— Але після того ви часто бачили її?

Баркер неприязно поглянув на детектива.

— Після того я часто відвідував Дугласа, — мовив він. — Якщо й зустрічався з нею, то лише через те, що, гостюючи в друга, не можна не зазнайомитись із його дружиною. Коли ж ви думаєте, що...

— Я нічого не думаю, містере Баркере. Лише питаю вас про те, що потрібно для розсліду справи. Я зовсім не хочу вас ображати.

— Всякий допит образливий, — роздратовано відповів Баркер.

— Ми лише хочемо знати деталі. У ваших інтересах, та й у будь-чиїх, з’ясувати їх. Містер Дуглас схвалював ваші дружні взаємини з його дружиною?