— Між двома братами ложі — має, — відповів начальник.

— Це ваше рішення, так?

— Так, моє, Теде Болдвіне, — сказав Мак-Ґінті, суворо позираючи на нього. — Ви хочете щось заперечити?

— Але ж ви відштовхуєте того, хто був з вами останні п’ять років, заради хлопця, якого побачили вперше в житті! Ви не довічний майстер, Джеку Мак-Ґінті. Вже на наступних виборах...

Радник кинувся на нього, мов тигр. Дужа рука стисла шию Болдвіна й штовхнула його на одну з бочок. Ця шалена бійка скінчилася б бідою, якби не втрутився Мак-Мердо.

— Обережніше, раднику! Заради Бога, обережніше! — крикнув він, тягнучи господаря назад.

Мак-Ґінті розчепив пальці, і приборканий Болдвін, хапаючи ротом повітря й тремтячи всім тілом, мов людина, котра тільки-но побувала на порозі смерті, знову сів на бочку, на яку його щойно штовхнули.

— Ви давно цього домагалися, Теде Болдвіне, — і ось, маєте! — вигукнув Мак-Ґінті, дихаючи на повні груди. — Вам, напевно, уві сні ввижається, що мене забалотують і ви посядете місце майстра! Але зараз начальник у ложі — я й нікому не дозволю мати щось проти мене чи проти моїх рішень!

— Я проти вас нічого не маю, — пробурмотів Болдвін, розтираючи собі шию.

— Ну, тоді, — проголосив Мак-Ґінті, перетворившись умить на лагідного веселуна, — ми всі добрі друзі, й квит.

Він дістав з полиці пляшку шампанського й відкоркував її.

— Послухайте-но, — провадив він, наливаючи три високі склянки. — Вип’ємо за злагоду в нашій ложі. Після того, як ви знаєте, між нами не може бути жодної ворожнечі. Тепер покладіть свою ліву руку на мою горлянку. Я питаю вас, Теде Болдвіне: чим вас скривдили?

— Насунули хмари, — відповів Болдвін.

— Але вони розвіються навіки.

— І на цьому присягаюсь!

Вони спорожнили склянки, й та сама церемонія повторилася між Болдвіном та Мак-Мердо.

— Нарешті! — вигукнув Мак-Ґінті, потираючи руки. — Нарешті ворожнечі кінець. Якщо вона не згасне, ложа попрощається з вами; братові Болдвіну це відомо, тож не думайте каламутити тут воду, брате Мак-Мердо!

— Присягаюся, що я не хочу сварки, — мовив Мак-Мердо, подавши руку Болдвіну. — Я швидко сварюсь, але й швидко мирюсь. Це все моя гаряча ірландська кров. Це вище від мене, я нічого з цим не вдію.

Болдвін мусив потиснути подану руку, бо на ньому зупинився лиховісний погляд грізного начальника. Але його похмуре обличчя свідчило, що слова Мак-Мердо анітрохи його не зворушили.

Мак-Ґінті ляснув обох по плечах.

— Дівчата! Ох, ці мені дівчата! — вигукнув він. — Тільки подумати, що одна й та сама красуня стала між двома моїми хлопцями! Відьомські витівки! Ну, нехай вона вирішує це сама, — такі речі, дякувати Богові, не належать до обов’язків майстра! У нас і без жінок вистачає клопоту. Ви, брате Мак-Мердо, будете прийняті до триста сорок першої ложі. У нас свої звичаї й методи, відмінні від чиказьких. Увечері в суботу відбудуться збори, й відтоді ви станете вільним братом Долини Верміси.

Вранці після того вечора, такого багатого на тривожні події, Мак-Мердо переселився з будинку старого Джейкоба Шефтера до кімнат удови Мак-Намара, на околиці міста. Скенлен — його давній знайомий з потяга — незабаром переїхав до Верміси, й вони поселилися разом. Господиня, безжурна підстаркувата ірландка, не мала інших наймачів, тож доручила їх самим собі; вони могли чинити й говорити там, що хотіли.

Шефтер трохи пом’якшав і дозволив Мак-Мердо приходити до нього обідати, тож його побачення з Етті не припинилися. Навпаки, вони тривали дедалі частіше.

В новому помешканні Мак-Мердо відчував себе в цілковитій безпеці; він дістав своє фальшивомонетне знаряддя і, побіцявши оберігати таємницю, навіть показував його окремим братам з ложі. Кожен з них клав собі в кишені по кілька фальшивих монет — вони були зроблені так майстерно, що їх можна було сміливо пускати в обіг. Товариші дивувались, чому Мак-Мердо, маючи такий талант, береться до будь-якої роботи. Але він усім пояс нював, що коли житиме не працюючи, то швидко наведе на свій слід поліцію.

Невдовзі в нього справді сталася сутичка з одним полісменом, але ця пригода принесла йому більше вигоди, ніж лиха. Після першого знайомства з Мак-Ґінті він кілька вечорів заходив до його пивниці, щоб ближче заприязнитись із його «хлопцями» — лиховісна банда ховалася під цією простою назвою. Сміливі поведінка та розмова й тут зробили Мак-Мердо улюбленцем: меткі розумні відповіді, якими він одбривав суперників, викликали захоплення в простакуватих гостей пивниці. Але випадок із полісменом ще більше зміцнив ці симпатії.

Одного вечора, коли в пивниці було дуже людно, двері відчинились і увійшов чоловік у синій уніформі та кашкеті гірничої поліції. То був особливий загін, створений власниками залізниць і копалень для допомоги звичайній міській поліції, що була майже безпорадною перед тим розбійництвом, яке наводило страх на всю округу. Коли він увійшов, усі замовкли, і в полісмена втупилось багато цікавих очей. В окремих частинах Штатів між полісменами й злочинцями трапляються дивні стосунки, тож Мак-Ґінті спокійно стояв за стойкою і нітрохи не здивувався, коли полісмен підійшов до нього.

— Налийте чистого віскі, ніч страшенно холодна, — сказав полісмен. — Ми, здається, ще не знайомі, раднику?

— Ви наш новий капітан? — спитав Мак-Ґінті.

— Так. Ми сподіваємось, що ви, раднику, та інші видатні люди допоможуть нам підтримувати закон та лад у місті. Я — капітан Марвін.

— Нам і без вас непогано велося, капітане Марвіне, — холодно відказав Мак-Ґінті. — Нам вистачало й своєї міської поліції, й не треба було чужих. Чого вам тут забаглося — годованцям багатіїв, що наймають вас, аби ви гамселили кийками наших бідних людей?

— Ну-ну, не будемо сваритися, — лагідно зауважив капітан. — Усі ми виконуємо свої обов’язки — так, як розуміємо їх; хіба що погляди в нас різні. — Він допив віскі, обернувся до дверей і раптом помітив Джека Мак-Мердо, що стояв поряд. — Овва! — вигукнув він, оглядаючи його з ніг до голови. — Давній знайомий!

Мак-Мердо позадкував.

— Я ніколи не дружив з тими клятими фараонами, — мовив він.

— Знайомий — не завжди друг, — посміхнувся капітан. — Адже ви Джек Мак-Мердо з Чикаго й не станете перечити?

Мак-Мердо знизав плечима.

— І не думаю, — відказав він. — Може, ви гадаєте, що я соромлюся свого імені?

— Могли б урешті-решт і посоромитись.

— Хай йому грець! Що ви хочете цим сказати?! — гаркнув Мак-Мердо, стиснувши кулаки.

— Ну-ну, Джеку, на мене це не діє. Перед тим, як приїхати до цієї вугільної ями, я служив у Чикаго, і добре знаю тамтешніх молодчаг.

Мак-Мердо вражено видивився на нього.

— Невже ви той самий Марвін з Чиказької центральної управи?! — скрикнув він.

— Той самий старий Тедді Марвін, до ваших послуг. І ми досі не забули про застреленого Джонаса Пінто.

— Я його не вбивав!

— Не вбивали? Оце так заява, авжеж? Ну, вам його смерть — на руку ковінька, бо вам непереливки було б за ті грошенята. А зараз, між нами кажучи, свідків проти вас немає, тож повертайтеся собі до Чикаго.

— Мені й тут добре.

— І все ж таки, хлопче, я на вашому місці подякував би за таку звістку.

— Що ж, дякую, — не дуже люб’язно відповів Мак-Мердо.

— Тільки не здумайте знову взятися за ті штучки! — відказав капітан. — А тепер усім на добраніч — і вам на добраніч, раднику.

Цього вечора молодик вийшов з пивниці героєм. Про чиказькі справи Мак-Мердо тут уже шепотілися. На запитання він відповідав усмішкою, як і кожен, хто не хоче, щоб його надто вже звеличували. Але тепер чутки дістали підтвердження. Завсідники пивниці оточили Мак-Мердо й наввипередки тисли йому руку. Тепер він був своїм серед цього товариства. Він міг, не п’яніючи, випити дуже багато, але того вечора, якби не його приятель Скенлен, навряд чи дійшов би додому; йому, мабуть, довелося б провести ніч під стойкою.