Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Мій приятель остовпів з несподіваного жаху; у мене ж, звісна річ, усі чуття загострилися. Я раптом зрозумів, що ми стали свідками якоїсь незвичайної пригоди. На Мак-Ферсоні були тільки плащ і штани, на ногах — незашнуровані парусинові черевики. Коли він упав, плащ зісковзнув з плечей, оголивши тіло. Ми заніміли з подиву. Спина його була вкрита темно-червоними смугами, ніби його відшмагали нагаєм з тонкого дроту. Знаряддя, яким його катували, було, напевно, дуже гнучким, а довгі сині смуги обвивали плечі й боки. По підборіддю текла кров з губи, прокушеної від нестерпного болю. Скривлене обличчя свідчило, що помер він у жахливих муках.

Я став навколішки, а Стекгерст, стоячи, схилився над тілом, коли раптом на нас упала чиясь тінь; підвівши очі, ми побачили коло себе Яна Мердока. Мердок викладав у школі математику. Це був високий худорлявий брюнет, такий відлюдкуватий і мовчазний, що ніхто не міг би назвати його своїм другом. Він жив, здавалося, в якомусь відчуженому світі ірраціональних чисел та конічних перерізів, майже зовсім не цікавлячись повсякденним життям. Серед учнів цей дивак міг би легко стати посміховиськом, якби в крові його не було якогось чужинського домішку, що проявлявся не лише в чорних як вуглини очах, а й у раптових спалахах гніву, що їх можна було назвати не інакше як дикими. Одного разу, коли на нього накинувся Мак-Ферсонів песик, Мердок схопив його й викинув у вікно, розбивши шибку; за такий вчинок Стекгерст його негайно звільнив би, якби не цінував як чудового вчителя.

Таким був чоловік, що цієї хвилини підійшов до нас. Здавалося, він був прикро вражений тим, що побачив мертве тіло, хоча випадок із песиком свідчив, що великої приязні між ним і небіжчиком не було.

— Бідолаха! Бідолаха! Що я можу зробити? Чим я можу тут допомогти?

— Ви були з ним? Може, ви знаєте, що тут скоїлося?

— Ні, ні, я сьогодні пізно встав. Я взагалі ще не був на пляжі. Я саме йду зі «Шпиля». Чим я можу вам допомогти?

— Біжіть до поліційної дільниці у Фулворті й негайно розкажіть, що тут сталося.

Не промовивши ані слова, він побіг, а я заходився вивчати місце події, тим часом як Стекгерст, приголомшений трагедією, залишався біля тіла. Першим моїм завданням було, природно, переконатися, чи немає ще когось на пляжі. З кручі увесь берег здавався зовсім безлюдним; лише дві чи три темні постаті вдалині рухалися у бік Фулворта. Закінчивши оглядати берег, я почав поволі спускатися стежкою. Ґрунт тут був із домішкою глини та крейди, й подекуди траплялися сліди однієї людини, що вели і вгору, і вниз. Крім цієї людини, того ранку більш ніхто не сходив на берег. В одному місці я помітив відбиток долоні, оберненої пальцями вгору. Це могло означати лише те, що бідолашний Мак-Ферсон упав, коли підіймався стежкою. Були тут і круглі западини, тож я міг припустити, що він кілька разів падав навколішки. Внизу, де стежка закінчувалася, була велика лагуна, що утворилася під час припливу. На її березі Мак-Ферсон роздягнувся. Тут на камені лежав його рушник: він був зовсім сухий, тож виходило, що Мак-Ферсон ще не встиг зайти у воду. Походжаючи туди-сюди по жорсткій ріні, я побачив кілька піщаних острівців зі слідами парусинових черевиків та босих ніг. Отже, він хотів скупатися, та зробити цього не встиг.

Отут і ховалася загадка — найдивніша з усіх, які будь-коли поставали переді мною. Чоловік перебував на пляжі щонайбільше чверть години. Тут не могло бути жодного сумніву, адже Стекгерст ішов за ним від самісінького «Шпиля». Він збирався скупатись і вже роздягнувся, про що свідчили сліди босих ніг. Потім він знов абияк накинув на себе одяг — навіть не позастібав його, так і не скупавшись. А не зміг він скупатись через те, що був жорстоко закатований, — так жорстоко, що від болю навіть прокусив губу і йому стало сили хіба на те, щоб відповзти вбік і сконати. Хто скоїв це варварське вбивство? Щоправда, біля підніжжя скель були невеличкі гроти й печери, проте їх добре освітлювало низьке вранішнє сонце, тож схованками слугувати вони не могли. Крім того, як я вже сказав, ген віддалік на березі бовваніли якісь постаті. Але вони були надто далеко, щоб можна було запідозрити їх у злочині, та й від Мак-Ферсона їх відділяла широка лагуна, яка доходила аж до підніжжя скель, — в ній він збирався купатись. Неподалік у морі видніли два-три рибальські човни, і я легко міг роздивитися на людей, що сиділи в них. Отже, мені відкривалося кілька шляхів розслідування, але жоден з них не обіцяв швидкого успіху.

Коли я нарешті повернувся до мертвого тіла, то побачив біля нього юрму цікавих. Були тут, звичайно, і Стекгерст, і Ян Мердок, що саме надійшов із сільським констеблем Андерсоном — рудовусим товстуном сасекської породи, яка під неповороткими рухами й похмурою зовнішністю приховує неабияку тямущість. Він вислухав нас, занотував наші свідчення, а тоді відвів мене вбік.

— Я був би вдячний вам за пораду, містере Холмсе. Для мене одного ця справа надто складна, а якщо я тут наплутаю, мені перепаде від Льюїса.

Я порадив йому негайно послати по свого начальника та лікаря, а поки що не чіпати ні тіла, ні речей і якомога менше тупцяти коло нього, щоб не додавати зайвих слідів. Сам я тим часом обшукав кишені небіжчика. Там були носовичок, великий ніж і маленький гаманець. Звідти випав папірець; я розгорнув його й передав констеблеві. На папірці недбалим жіночим почерком було написано:

«Не хвилюйся, чекай на мене. Моді».

Судячи з усього, це була записка від коханої жінки, але в ній не вказувалося ані часу, ані місця побачення. Констебль поклав записку назад у гаманець і засунув разом з іншими речами до кишені плаща. Оскільки нічого нового ми не знайшли, я пішов додому снідати, наказавши спершу ретельно оглянути підніжжя скелі.

Години за дві до мене зайшов Стекгерст і розповів, що тіло перенесли до школи, де вестиметься слідство. Він також повідомив мені кілька серйозних і цікавих новин. Як я й сподівався, в печерах під кручами нічого не знайшли; проте він переглянув папери в Мак-Ферсоновому столі й натрапив на кілька листів, що свідчили про сердечну приязнь між небіжчиком і якоюсь міс Мод Белламі з Фулворта. Таким чином ми з’ясували, хто написав ту записку.

— Листи забрала поліція, — пояснив він. — Я не зміг принести їх сюди. Але немає жодного сумніву, що вони свідчать про справжнє кохання. Проте я не бачу підстави пов’язувати їх із цією страшною подією, хіба те, що ця леді призначила Мак-Ферсону побачення.

— Але навряд чи воно було призначене на пляжі, де ви звичайно купаєтесь, — зауважив я.

— Так, це чиста випадковість, — зауважив він, — що з Мак-Ферсоном не було жодного учня.

— Невже справді випадковість?

Стекгерст замислено насупив брови.

— Їх усіх затримав Ян Мердок, — пояснив він. — Він запланував провести перед сніданком заняття з алгебри. Бідолаха страшенно засмучений тим, що сталося.

— Але ж вони, як мені відомо, не були друзями.

— Так, попервах не були. Та минув уже рік чи й більше, як Мердок заприязнився з Мак-Ферсоном, наскільки здатен із кимось заприязнитись. Він не дуже товариський чолов’яга.

— Так я й думав. Я пригадую вашу розповідь про скандал із тим песиком.

— Ну, це вже давно минулося.

— Але цей інцидент міг викликати мстиві почуття.

— Ні, ні, я певен, що між ними була щира дружба.

— Добре, тоді поговоримо про дівчину. Ви її знаєте?

— Всі її знають. Це перша красуня в окрузі — так, справжня красуня, Холмсе, кого не спитаєш. Я знав, що вона подобається Мак-Ферсонові, але й гадки не мав, щоб у них зайшло так далеко, як видно з листів.

— А хто вона така?

— Донька старого Тома Белламі, власника всіх човнів та купалень у Фулворті. Починав він простим рибалкою, а тепер забагатів. Допомагає йому в справах син, Вільям.

— Може, нам піти до Фулворта й побачитися з ними?

— Під яким приводом?

— Привід знайти неважко. Врешті-решт цей бідолаха не міг накласти на себе руки у такий страхітливий спосіб. Нагай, яким його відшмагали, тримала чиясь рука, якщо то справді був нагай. Коло Мак-Ферсонових знайомих у цій безлюдній місцині, звичайно ж, невелике. Тож звернімося до всіх його знайомих, і тоді ми напевно встановимо мотив убивства, а це в свою чергу виведе нас на злочинця.

73
{"b":"222200","o":1}