Був похмурий жовтневий ранок, і я, вдягаючися, стежив, як вітер зриває й крутить останні листки платана, що прикрашав двір за нашим будинком. Сходячи вниз до сніданку, я сподівався побачити свого друга в пригніченому настрої, бо він, як і всі великі митці, глибоко переймався тим, що його оточувало. Однак він, навпаки, скінчив сніданок у доброму гуморі — щоправда, з тим дещо лиховісним відтінком, який був притаманний йому в найсвітліші хвилини.

— Ви маєте нову справу, Холмсе? — зауважив я.

— Ваша здатність робити висновки справді дивовижна, Ватсоне, — відповів він. — Вона допомогла вам розкрити мою таємницю. Так, у мене зараз є нова справа. Після місяця буденних нудних пригод колесо закрутилося знову.

— А я можу взяти в ній участь?

— Поки що мінімальну, але ми обговоримо це, коли ви умнете двоє варених яєць, якими почастувала нас нова куховарка. Їхня якість якнайтісніше пов’язана з новим числом «Фемілі Геральд», яке я помітив учора на столі у вітальні. Навіть така проста робота, як варіння яєць, потребує уваги, вміння стежити за часом і аж ніяк несумісна з читанням роману, надрукованого в цьому чудовому часописі.

За чверть години стіл прибрали й ми залишилися сам на сам. Холмс витяг із кишені лист.

— Ви чули про Нейла Ґібсона, «золотого короля»? — спитав він.

— Ви маєте на увазі американського сенатора?

— Так, колись він був сенатором від якогось західного штату, але більше відомий як один з найбагатших у світі власників золотих копалень.

— Авжеж, я чув про нього. Він деякий час мешкав в Англії. Його ім’я тут добре знають.

— Ваша правда. Він купив великий маєток у Гемпширі років із п’ять тому. Ви, напевно, чули вже про трагічний кінець його дружини?

— Звичайно. Тепер я згадав. Ось чому його ім’я таке відоме. Щоправда, я не знаю жодних деталей.

Холмс поворухнув рукою в бік паперів на стільці.

Я ще не скінчив упорядковувати свої виписки, а тут ця історія, про яку я ще не склав жодної думки, — сказав він. — Річ у тім, що ця загадка пахне сенсацією, хоча розібратися в ній неважко. Докази цілком промовисті. Це думка як слідчого, так і поліційного суду. Нині справу передано до суду присяжних у Вінчестері. Боюся, що це невдячна робота. Я можу виявити якісь додаткові факти, Ватсоне, але змінити їх не в силі. Поки не з’являться нові, несподівані, дані, я не бачу, на що може розраховувати мій клієнт.

— Ваш клієнт?

— Так, я забув розповісти вам. Я, здається, перейняв вашу ненормальну звичку розповідати історії з кінця. Прочитайте спершу оце.

Він передав мені лист, написаний чітким, упевненим почерком:

— Ось, будь ласка, — мовив Шерлок Холмс, вибиваючи попіл з люльки, яку викурив після сніданку, й знову набиваючи її. — Саме на цього джентльмена я чекаю. Щодо ж самої історії, то в нас мало часу, щоб розібрати всі ці папери, тож я переповім її вам коротко, якщо ви довіряєте офіційним звітам про слідство. Цей чоловік — один з найбільших фінансових магнатів у світі, людина — як я зрозумів — несамовита й запальна. Він одружився з жінкою, про яку я поки що не знаю нічого, окрім того, що її молодість давно вже минула. Та найгірше, що виховання їхніх двох дітей було доручено молодій, гарненькій гувернантці. Ось вони, ці троє людей, учасники подій, що сталися в старовинній англійській садибі. Тепер щодо самої трагедії. Тіло дружини знайдено в парку, за півмилі від дому, проти ночі: вона мала на собі обідню сукню, хустку на плечах і револьверну кулю в голові. Поряд не знайшли ніякої зброї і взагалі жодних слідів убивства. Ніякої зброї, Ватсоне, запам’ятайте це! Злочин, напевно, стався пізно ввечері, а труп близько одинадцятої години побачив лісник; потім поліція і лікар оглянули тіло й перенесли його до будинку. Може, це надто вже стисло; ви все зрозуміли?

— Цілком. Але чому підозрюють гувернантку?

— Ну, по-перше, тут є певні докази. Револьвер з одним порожнім гніздом у барабані, — його калібр відповідає знайденій кулі, — відшукали на дні її шафи для одягу. — Він утупивсь очима в одне місце й повільно повторив: — На... дні... її... шафи... для одягу... — Потім я побачив, що він поринув у роздуми, отож з мого боку було б нетактовно їх переривати. Та несподівано він знову пожвавішав. — Так, Ватсоне, знайдено револьвер. Вагомий доказ, еге ж? Так гадають двоє присяжних. У вбитої виявлено цидулку з проханням зустрітися в тім самім місці, де сталося вбивство; цидулку підписала гувернантка. Як вам це? Нарешті, ось вона, справжня причина. Сенатор Ґібсон — особа приваблива. Якщо дружина його помре, то хто ще займе її місце, як не молода леді, якій давно вже, за всіма свідченнями, господар приділяє настійну увагу? Кохання, багатство — і на шляху до цього якась підстаркувата жінка. Кепські справи, Ватсоне, кепські!

— Так, звичайно, Холмсе.

— І алібі в неї теж немає. Навпаки, вона змушена була визнати, що саме тієї години була біля Торського мосту — місця трагедії. Заперечувати це — марна справа.

— Виходить, що саме тут і розгадка.

— І все-таки, Ватсоне, все-таки! Цей міст має один широкий кам’яний прогін з поруччям обабіч; його збудовано для переправи через найвужчу частину довгої, глибокої, зарослої очеретом водойми, яка називається Торським ставом. Біля мосту лежала мертва жінка. Такі головні факти... А ось, якщо я не помиляюсь, і наш клієнт, хоч і прийшов раніше від призначеного часу.

Біллі відчинив двері, однак оголосив не те ім’я, яке ми сподівалися почути. Містер Марлоу Бейтс був незнайомий нам обом. Він виявився худорлявим нервовим чоловічком з переляканими очима й гарячковими, непевними рухами, — на мій професійний погляд, він перебував на межі нервового розладу.

— Ви, здається, чимось схвильовані, містере Бейтсе, — мовив Холмс. — Сідайте, будь ласка. Боюся, що не зможу приділити вам багато часу, бо об одинадцятій у мене побачення.

— Я знаю, — видихнув відвідувач; він вистрілював короткі речення, немовби йому бракувало повітря. — Сюди йде містер Ґібсон. Містер Ґібсон — мій хазяїн. Я управитель у його маєтку. Містере Холмсе, це негідник, справжнісінький негідник!

— Це вже занадто, містере Бейтсе.

— Я змушений так говорити, містере Холмсе, бо в мене обмаль часу. Я не хочу, щоб він побачив мене у вас, нізащо в світі! Він от-от надійде. З певних причин я не зміг прийти раніше. Його секретар, містер Ферґюсон, лише сьогодні вранці розповів мені, що містер Ґібсон має з вами побачитись.

— То ви його управитель?

— Я подав заяву про звільнення. За два тижні я здихаюся цього клятого рабства. Це важка людина, містере Холмсе, важка в усьому. Оте його добродійництво — тільки ширма, що ховає підлі вчинки. Дружина стала найголовнішою його жертвою. Він був жорстокий з нею — так, сер, дуже жорстокий! Не знаю, як її спіткала смерть, але я певен, що це він перетворив її життя на пекло. Вона була чистісінька креолка, бразилійка, про що ви, мабуть, знаєте.

— Ні, я це якось проминув.

— Креолка з народження й креолка за натурою. Дитина сонця й пристрасті. Вона кохала його, як можуть кохати лише такі жінки; але коли краса її зів’яла, — а вона, кажуть, колись була красунею, — ніщо вже не вабило чоловіка до неї. Ми всі її любили, співчували їй і ненавиділи його за те, як він поводився з нею. Але він хитрий і вміє викликати довіру. Це все, що я хотів сказати вам. Не судіть про нього з того, який він є зовні. Дивіться глибше. А тепер я піду. Ні, ні, не затримуйте мене! Він зараз прийде.