Вона, звичайно, знала, чого ми прийшли, — цей негідник не марнував часу, отруюючи її розум, підбурюючи супроти нас. Поява міс Вінтер, гадаю, дещо спантеличила її, але вона порухом руки запросила нас сісти у зручні крісла, мов превелебна настоятелька, що приймає двох прокажених жебраків. Якщо ви схильні до високих думок, Ватсоне, то беріть приклад з міс Вайолет де Мервіль.
«Що ж, сер, — мовила вона холодним, мов подих крижаного вітру, голосом, — мені знайоме ваше ім’я. Ви хочете, як я розумію, звести наклеп на мого нареченого, барона Ґрюнера. Лише на прохання свого батька я погодилася прийняти вас, але хочу одразу попередити: будь-які ваші слова не матимуть на мене ані найменшого впливу».
Мені стало шкода її, Ватсоне. На якусь мить я уявив собі, що це моя рідна дочка. Нечасто я сяяв своїм красномовством. Я живу розумом, а не серцем. Але цього разу я просто благав її, говорив з таким запалом, на який лише здатен. Я описав їй увесь жах становища жінки, що пізнає справжню вдачу чоловіка лише після одруження, — жінки, що змушена зносити пестощі скривавлених рук і розпусних уст. Я перелічив їй усе — ганьбу, жах, страждання, безвихідь. Одначе мого запалу не вистачило навіть на те, щоб хоч трохи зрум’яніли її бліді, мов слонова кість, щоки, щоб спалахнули почуттям її байдужі очі. Я згадав, як цей негідник розповідав про гіпнотичне навіювання. Справді, можна було повірити, що вона живе якоюсь божевільною мрією. Але водночас леді відповідала мені цілком до ладу.
«Я терпляче вислухала вас, містере Холмсе, — відказала вона. — Я передчувала, який вплив справить на мене ваша мова. Мені відомо, що Адельберт, — тобто мій наречений, — прожив бурхливе життя й накликав на себе даремні наклепи. Не ви перші з’явилися до мене з цими наклепами. Може, у вас і добрі наміри, хоч я добре знаю, що ви — найманий агент, готовий діяти як на боці барона, так і проти нього. Хай там що буде, але я хочу, щоб ви зрозуміли одне — я кохаю його, а він кохає мене, і думка цілого світу важить для мене не більше, ніж цвірінькання пташок за вікном. А якщо ця шляхетна натура збочила на якусь мить з дороги, то, може, саме мені призначено звести її дух на належну висоту. Мені не зовсім зрозуміло, — вона обернулася до моєї товаришки, — що це за молода леді?»
Я вже зібрався відповісти, аж раптом ця дівчина увірвалася в розмову як вихор. Якщо можуть зіткнутись вогонь і крига, то хіба що в особі цих двох жінок.
«Я скажу вам, хто я така! — вигукнула вона, підхопившися з крісла й гнівно скрививши вуста. — Я — остання його коханка. Я — одна з тих, кого він звів, зганьбив та викинув на смітник, як незабаром викине й вас. Але тим смітником, де лежатимете ви, буде радше могила; може, це навіть і краще. Кажу вам, нерозумна ви жінко: побравшися з цим чоловіком, ви одружитеся з власною смертю. Може, вам розіб’ють серце, а може, скрутять в’язи, але він будь-що згубить вас. Не з любові до вас я все це розповідаю. Мені начхати, помрете ви чи ні. Але я ненавиджу його, бажаю йому тільки лиха, хочу помститися за те, що він зробив зі мною! Все це правда, і вам нема чого так поглядати на мене, люба моя леді, бо ви можете впасти ще нижче за мене, поки дійдете до кінця!»
«Я воліла б не сперечатись про це, — холодно мовила міс де Мервіль. — Скажу відразу, що мені відомі три випадки в житті мого нареченого, коли він попадав у полон до підступних жінок; але я певна, що він щиро розкаявся в усіх своїх гріхах».
«Три випадки! — скрикнула моя товаришка. — Дурепо! Несосвітенна дурепо!»
«Містере Холмсе, прошу вас закінчити нашу розмову, — почув я крижаний голос леді. — Я скорилася батьковому бажанню й зустрілася з вами, але ніхто не примусить мене вислуховувати образи від цієї особи».
Міс Вінтер з прокльоном кинулася вперед і вчепилася б, напевно, цій божевільній жінці в волосся, якби я не схопив її за руку. Я потяг її до дверей і зумів, на щастя, посадити в кеб, тим самим уникнувши прилюдної сварки, бо вона була сама не своя з люті. Я й сам відчував якусь холодну лють, Ватсоне, бо в спокійній, самовдоволеній байдужості жінки, яку ми прагнули врятувати, було щось незбагненно дратівливе. Отже, тепер ви знаєте, як ідуть справи, і зрозуміло, що нам доведеться придумати новий хід, оскільки цей гамбіт не вдався. Я триматиму зв’язок із вами, Ватсоне, бо більше ніж певен, що ваша гра ще попереду, хоча наступний хід, можливо, зроблять вони, а не ми.
Так і сталося. Вони зробили свій удар — чи радше він, бо я ніколи не повірю, що леді теж була до того причетна. Гадаю, що я міг би показати вам навіть кам’яну плиту на бруківці, де стояв, коли мої очі зупинилися на афіші й мою душу охопив жах. То було між Ґранд-готелем і вокзалом Черинґ-Крос, де одноногий газетяр продає вечірні часописи. Афішу було надруковано через два дні після нашої останньої бесіди. На її жовтому тлі чорнів напис:
ЗАМАХ НА ЖИТТЯ ШЕРЛОКА ХОЛМСА
Кілька хвилин я стояв, приголомшений. Неясно пригадую, як я потім схопив газету, як забідкався газетяр, не діставши від мене грошей, і як я нарешті став у дверях аптеки й заходився гортати газету, шукаючи фатальний допис. Ось що там було надруковано:
«Ми з сумом дізналися, що містер Шерлок Холмс, відомий приватний детектив, цього ранку став жертвою кривавого нападу, і його життя тепер висить на волосинці. Ми не можемо повідомити всі подробиці пригоди, але вона, напевно, сталася близько дванадцятої години на Риджент-стрит, перед кав’ярнею «Королівська». Напад вчинили двоє чоловіків, озброєних палицями; вони завдали містеру Холмсу кілька ударів по голові й спині, причинивши поранення, які лікарі вважають вельми тяжкими. Потерпілого доставили до Черинґ-Кроської лікарні, але потім, на його прохання, відвезли додому на Бейкер-стрит. Негідники, що напали на нього, були ошатно одягнені; вони втекли від перехожих, що зібралися довкола, й чорним ходом кав’ярні «Королівська» вибігли на Ґласхавс-стрит. Немає сумніву, що вони належать до злочинного товариства, яке так часто привертало до себе увагу потерпілого».
Певна річ, що тільки-но очі мої перебігли допис, я тут же скочив у кеб і помчав на Бейкер-стрит. У передпокої я зустрів сера Леслі Окшота, відомого хірурга, чия карета чекала біля дверей.
— Великої загрози його здоров’ю немає, — повідомив він. — Дві рани на голові та ще кілька добрячих синців. Довелося накласти пару швів. Хворому впорснуто морфій. Йому потрібен спокій, але коротку розмову цілком можу дозволити.
Заручившись цим дозволом, я навшпиньках ступив до тьмяної кімнати. Стражденник не спав, і я почув, як він хрипко прошепотів моє ім’я. Штору було опущено більш ніж наполовину, але сонячний промінець пробивався до кімнати й падав на перев’язану голову пораненого. Кривава смуга просочилася крізь біле полотно пов’язки. Я сів поруч із Холмсом і похилив голову.
— Усе гаразд, Ватсоне. Не журіться, — пробурмотів він кволим голосом. — Не все так погано, як здається.
— Дякувати Богові, коли так!
— Я все-таки вмію боротися сам на сам з людиною, яка озброєна палицею. Але коли їх двоє, це вже для мене занадто.
— Що я можу зробити для вас, Холмсе? Звичайно, це той клятий тип підіслав їх. Скажіть лише слово і я піду й здеру з нього шкуру.
— Любий мій друже! Ні, тут ми нічого не вдіємо, хіба що поліція схопить їх. Але їм допомогли втекти. Будьте в цьому певні. Зачекайте трохи. В мене є деякі наміри. Насамперед треба наголосити, що я зазнав тяжких поранень. До вас приходитимуть газетярі. Налякайте їх, Ватсоне. Добре, коли я проживу хоч тиждень, струс мозку, маячня — все, що завгодно! Тут ви не перестараєтесь.
— А сер Леслі Окшот?
— Із ним усе буде гаразд. Він мене бачитиме в найгіршому стані. Я про це потурбуюся.
— Щось іще?
— Так. Скажіть Шинвелу Джонсону, щоб він прибрав з дороги дівчину. Ті красені тепер полюватимуть на неї. Їм, звичайно, відомо, що вона тоді була зі мною. Якщо вже вони накинулись на мене, то її навряд чи обминуть. Це слід зробити негайно. Сьогодні ж увечері.
