Отже, Мак-Мердо втрачав не тільки затишне помешкання, а й змогу бачити дівчину, в яку він закохався. Він знайшов її на самоті у вітальні й поділився своєю тривогою.
— Я б не дуже сумував, якби йшлося лише про кімнати. — сказав він. — Хоч я знайомий з вами лише тиждень, але жити без вас уже не можу.
— Тихше, містере Мак-Мердо, тихше! — відповіла дівчина. — Адже я казала вам, що ви спізнились, чи не так? На дорозі у вас стоїть інший; щоправда, я не дала йому слова, що поберуся з ним, але й не можу пообіцяти цього нікому іншому.
— А якби я опинився тут раніше за нього, Етті? Чи мав би я тоді надію?
Дівчина затулила обличчя руками.
— Небом присягаюсь, я хотіла б, щоб ви були першим! — схлипнула вона.
Мак-Мердо став перед нею на коліна.
— Заради Бога, Етті, зробіть це! — вигукнув він. — Невже цей інший зруйнує ваше й моє життя? Послухайте своє серце: воно правдивіше за ті слова, коли ви самі не знаєте, що кажете.
Він стиснув її білу руку своїми дужими, засмаглими долонями.
— Скажіть, що ви будете моєю, і ми разом знайдемо своє щастя.
— Але не тут!
— Ні, тут.
— Ні, ні, Джеку! — Вона відчула, як його руки обіймають її. — Тут залишатися нам не можна. Заберіть мене звідси!
На мить на обличчі Мак-Мердо промайнула тінь вагання, але воно одразу скам’яніло.
— Ні, саме тут, — відмовив він. — Я боротимусь за вас, Етті, проти всіх на світі, — тут, де ми є!
— А чому б нам не виїхати разом?
— Ні, Етті. Я не можу звідси виїхати.
— Чому ж?
— Я ніколи не зможу дивитись людям у вічі, коли знатиму, що мене звідкілясь вигнали. І до того ж, чого нам боятись? Хіба ми не вільні люди у вільній країні? Якщо ти кохаєш мене, а я тебе, хто насмілиться стати між нами?
— Ви не знаєте, Джеку. Ви прожили тут надто мало. Ви не знаєте цього Болдвіна. Не знаєте Мак-Ґінті та його Чистіїв.
— Так, не знаю їх, але не боюсь їх і не вірю в них! — відповів Мак-Мердо. — Мені доводилося жити серед дуже непевного люду, люба моя, і я ніколи нічого не боявся, — навпаки, мене починали боятись, Етті. Це божевілля — боятись їх! Якщо вони, як каже ваш батько, скоїли в цій долині не одне вбивство і якщо всі знають їхні імена, то чому їх досі не віддали до суду? Скажіть мені, Етті!
— Бо ніхто не наважиться виступити проти них свідками. Жоден такий свідок не проживе й місяця. До того ж серед них завжди знайдеться той, хто присягатиметься, що звинувачений під час убивства був далеко від місця злочину. Ви повинні були читати про це, Джеку. Усі газети Сполучених Штатів писали про них.
— Так, це правда, я дещо читав про них, але вважав, що то вигадки. Може, ці люди мають підставу так діяти. Може, їх переслідують і вони не можуть захистити себе по-іншому.
— О, Джеку, не кажіть так! Це те саме, що каже він... отой ваш суперник!
— Болдвін? То він каже те саме?
— Так, і через те я ненавиджу його. О, Джеку, тепер я можу сказати вам правду. Я всім своїм серцем ненавиджу його — і водночас боюся. Боюся за себе, а надто — за батька. Якби я сказала Болдвіну правду, на нас звалилася б страшна біда. Ось чому я приймала його залицяння. То був наш єдиний порятунок. Якби ви змогли втекти зі мною, Джеку! Ми б узяли з собою батька й зажили десь далеко від цих лихих людей...
На обличчі Мак-Мердо знову промайнула тінь вагання, й воно знову скам’яніло.
— Нічого страшного не станеться ні з вами, Етті, ні з вашим батьком. А щодо іншого, то настане час, коли ви все зрозумієте...
— Ні, ні, Джеку! Я завжди довірятиму вам.
Мак-Мердо гірко засміявся:
— О Боже, як мало ви про мене знаєте! Ви з вашою невинною душею, люба, навіть не уявляєте, що зі мною коїться... Овва, а це що за гість?
Двері раптом відчинились, і до кімнати зухвало, по-хазяйському, ступив якийсь молодик. То був вродливий чоловік, такого ж віку й статури, як Мак-Мердо. З-під чорного фетрового капелюха, який він не потурбувався зняти, дивилося обличчя красеня з лютими, владними очима та горбуватим орлиним носом; ці очі люто вп’ялися в пару, що сиділа коло грубки.
Етті злякано підхопилася.
— Я рада бачити вас, містере Болдвіне, — сказала вона. — Заходьте й сідайте.
Взявшися в боки, Болдвін глянув на Мак-Мердо.
— Хто це? — коротко кинув він.
— Це мій друг, наш новий наймач. Містере Мак-Мердо, дозвольте відрекомендувати вам містера Болдвіна.
Молодики похмуро вклонились один одному.
— Міс Етті, мабуть, розповіла вам про наші наміри? — спитав Болдвін.
— Як я зрозумів, вас із нею ніщо не пов’язує.
— Справді? Ну, тепер ви знатимете інше. Я скажу вам, що ця молода леді — моя наречена, тож ідіть собі погуляйте, — за вікном чудовий вечір.
— Дякую. В мене немає настрою гуляти.
— Немає настрою? — Шалені очі молодика спалахнули гнівом. — То, може, у вас є настрій до бійки, містере наймачу?
— Так, є! — відповів Мак-Мердо, скочивши на ноги. — Залюбки.
— Заради Бога, Джеку, заради Бога! — вигукнула розгублена Етті. — О, Джеку, Джеку, він уб’є вас!
— То він для вас уже «Джек»? — загарчав молодик. — Дійшло вже до імен, так?
— О, Теде, будьте розумним, будьте добрим! Заради мене, Теде, якщо ви коли-небудь кохали мене, — будьте добрим!
— Гадаю, Етті, коли ви залишите нас наодинці, ми швидко це скінчимо, — спокійно промовив Мак-Мердо. — Чи, може, містере Болдвіне, вам охота прогулятися зі мною вулицею? Надворі чудова погода, а за першим рогом звідси — чудове пустище.
— Я не хочу бруднити руки, — відповів його суперник. — Скоро ви пошкодуєте, що зайшли до цього дому!
— Зараз саме час для такої прогулянки, — відповів Мак-Мердо.
— Я сам виберу час, містере. Залиште це мені. Погляньте-но! — Він несподівано відгорнув рукав і показав на руці дивний знак — витавруване коло з трикутником усередині. — Ви знаєте, що це таке?
— Не знаю й знати не хочу.
— То дізнаєтесь. Це я вам обіцяю. Раніше, ніж постарієтесь. Може, міс Етті скаже вам щось про це. А ви, Етті, приповзете до мене на колінах — чуєте, любонько? На колінах — і тоді я скажу вам, якою буде розплата. Ви посіяли — і я присягаюся Богом, що побачу, які будуть жнива! — Він люто глипнув на них обох, крутнувся на закаблуках, і наступної миті за ним грюкнули двері.
З хвилину Мак-Мердо та дівчина стояли мовчки. Потім вона обняла його:
— О, Джеку, який ви сміливий! Але це не допоможе, вам треба тікати! Цієї ж ночі, Джеку, цієї ж ночі! Це ваш єдиний шанс. Він уб’є вас. Я прочитала це в його лютих очах. Що ви можете вдіяти проти дюжини людей, за якими стоїть Мак-Ґінті і вся сила ложі?
Мак-Мердо вивільнився з обіймів Етті, поцілував її й ніжно посадив на стілець.
— Ну, ну! Не бійтеся за мене. Я й сам масон. Я щойно сказав про це вашому батькові. Навряд чи я кращий за інших, тож не вважайте мене за святого. Може, дізнавшись правду, ви теж зненавидите мене.
— Зненавиджу вас, Джеку? О ні, не зненавиджу! Адже я чула, що в тому немає нічого поганого, тож чому я повинна за це ненавидіти вас? Але якщо ви масон, Джеку, то чому досі не зазнайомилися з Мак-Ґінті?
— Я теж подумав про це, — відповів Мак-Мердо. — І піду до нього просто зараз. Скажіть вашому батькові, що сьогодні я ще переночую у вас, а завтра знайду собі інше помешкання.
В пивниці Мак-Ґінті, як і завжди, юрмився люд; то було найулюбленіше місце розваг на всю Вермісу. Господар мав гучну славу — і насамперед через те, що незмінно носив личину веселуна, шибайголови, яка приховувала його таємні справи. До того ж, багатьох приводив сюди страх — ніхто не насмілився б піти проти нього не тільки в місті, а й по всій долині аж до гір.
Крім таємної сили, що її він мав як голова ложі, Мак-Ґінті обіймав високі офіційні посади — був міським радником та інспектором шляхів. Звісно, що його обрали на ці посади ті негідники, які в свою чергу сподівалися милості з його рук. Податки в місті були величезні, а громадська робота — занедбана; аудитори не звертали уваги на його сфальшовані звіти, а городяни боялися розголошувати ці шахрайства й прикусили язики, щоб на них не звалилося більше лихо.
