Що може статися, коли в будинку раптово припиняється подача електроенергії?

Згасає світло, вимикаються холодильник, праска, телевізор, радіо… Але це ще нічого, якщо ти в межах своєї квартири. А якщо в ліфті? Темрява і страх зненацька охоплюють тебе. І здається, виходу немає.

У своєму новому романі Міла Іванцова пропонує тим, хто потрапив у таку халепу, свій ключик до виходу з ситуації.

Герої книжки – колишні однокласники, Ігор та Лев, і дві молоді жінки, Ліза й Оля.

Перші двоє – звичайні сучасні чоловіки, мешканці Києва. Вони мало чим відрізняються від інших – в міру успішні, в міру заклопотані буденними справами. Вони мають свої розваги та турботи, виборюють місце під сонцем і в поті чола заробляють собі на хліб насущний. Але серед усіх повсякденних потреб є одна, яка вибивається із загальної низки, – потреба відчути смак життя. А точніше – віднайти в ньому ту «чисту радість», яку вони відчували в дитинстві.

На відміну від них, у Лізи та Ольги навіть немає часу замислитись над таким глобальним питанням. Адже у своєму житті вони не шукали складних істин, а тим більше – пригод. Шляхи цих молодих жінок перетнулися за кордонами батьківщини, куди вони вирушили на заробітки, мріючи повернутися додому і вирватись на інший рівень існування.

Усі чотири долі несподівано переплітаються в мить, коли зупиняються ліфти…

Це, власне, і стає рушійною силою сюжету для роману «Ключі від ліфта».

Але крім того є в романі й інші події, котрі переносять читача з реальності в містику, з Києва до села, від курортного зарубіжного містечка до галасливого натовпу на Андріївському узвозі, від дивного пророкування дівчинки-провидиці до потягів, що пролітають повз невеличку станцію в невідомі дальні краї…

Кожен побачить у романі щось своє. Але неодмінно зачепить читача думка про ті символічні ключі, які можуть змінити долю або лишитися невикористаними.

…Часом усі ми перебуваємо в темному замкненому просторі своїх проблем. Але варто комусь – тому, хто знаходиться вгорі, – натиснути на потрібний важіль або просто непомітно вказати тобі на «щасливий ключик від ліфту» – і знову спалахує світло! І ти бачиш вихід. І робиш крок вперед – назустріч тим, хто чекає тебе за дверима. Якщо не злякаєшся…

Ірен Роздобудько

Київ. Травень. П’ятниця. Сутеніє. Потік автівок вулицею вздовж станції метро вже не такий щільний, як у годину пік – артерії міста поступово розслабляються від денної напруги.

Високий чоловік років тридцяти вийшов з метро, зробив кілька кроків убік від дверей та дістав цигарки. Він глибоко вдихнув і подумав, що міська загазованість усе одно не поглинала аромат бузку, що линув від старих високих кущів неподалік. Пригадалися колишні шкільні іспити й те, як однокласниці вишукували в букетах поміж звичайних чотирипелюсткових квіток «п’ятірочки» – чарівні квітки на п’ять пелюсток, з’ївши які ти начебто отримував шанс на відмінну оцінку, хлопці також інколи піддавалися цьому ажіотажу.

Чоловіка звали Ігорем. Останніми роками він звик їздити своєю машиною, але після невеличкої дорожньої пригоди його «вірного коня» рихтували та підфарбовували на СТО, а господареві доводилось кататися міським транспортом. Це дозволяло роздивлятися людей, неспішно крутити головою на всі боки, дивуючись трохи забутим реаліям життя. Він запалив цигарку, затягнувся і раптом завмер. Щось дивне привернуло його увагу навпроти, метрів за десять. Спочатку він вирішив, що в сутінках погано роздивився нерівний напис товстим маркером на шматку картону, який тримала перед собою особа невизначених віку та статі, що сиділа на парапеті. Напруживши зір і подавшись трохи вперед, він нарешті остаточно прочитав напис:

Особа сиділа нерухомо, тримаючи перед собою чималу картонку, що затуляла половину обличчя. На голові «віщуна» була кепка-блайзер, насунута на брови, а під «рекламним щитом» з парапету звисали ноги в джинсах, узуті в кросівки. Привселюдний анонс таких здібностей виглядав дещо дивним. У метро й навколо різномасті інваліди та нужденні зазвичай просять на ліки, операції, похорон чи на хліб, хто вголос, а хто через такі послання. Одні намагаються привернути до себе увагу, інші стоять мовчки. Так само мовчки зливалася з весняними міськими сутінками ця дивна постать.

Звісно, Ігор знав, що чимало розвелося шахраїв, що є також різні телевізійні трюки з прихованою камерою, та цікавість узяла гору і щось наче потягло його до незвичайного. Але коли він майже наблизився до мети, раптом звідкись узявся худорлявий дідок із професорською борідкою, в окулярах на розумному обличчі та з портфелем у руці. Він, наче не вірячи своїм очам, теж придивився до напису, аж нахилився до нього, потім випростався і сказав:

– З усією повагою до вашого анонсу мушу зробити зауваження щодо форми його подання. Як професор філології вважаю, що вислів «Передбачаю майбутнє» не є правильним, бо що ще, вибачте, ви можете передбачати? Невже минуле? – Він навіть засміявся, розвінчавши таку нісенітницю, але далі пояснив: – Префікс «перед-» уже сам собою вказує на попередність положення в просторі чи часі! Наприклад, у словах «передчасний», «передмістя». Ви розумієте?

Ігор із цікавістю спостерігав за сценою, що несподівано розгорнулася перед ним. Дідок замовк, певне, очікуючи реакції на своє «Ви розумієте?», що вказувало на його великий викладацький досвід.

Картонка ворухнулася, розвернулася зворотною стороною до спостерігачів, а текстом до «віщуна», яким виявилась худорлява, зовсім не схожа на жебрачку, пристойно вдягнена дівчинка з цілком осмисленим поглядом. Ігор здивувався ще раз і подумав, що їй було не більше тринадцяти років. Дівчинка прочитала напис, знизала плечима і сказала:

– Ну… Пардон.

Професор, задоволений тим, що з ним не сперечаються, і ніскілечки не зацікавлений власним майбутнім, побажав усього найкращого і пішов на кінцеву зупинку маршрутки. Дівчинка глянула на наручний годинник, склала картонку навпіл, потім, доклавши зусиль, учетверо і запхала свій анонс у смітник, що стояв поруч.

Лишень Ігор зробив крок уперед, щоб нарешті звернутися до неї, як вона підвелася, стрімкими кроками наздогнала філолога, щось йому сказала, розвернулася та рушила до входу в метро.

Усе це відбулося так хутко, що Ігор не встиг підійти, хоч і намір мав не надто серйозний, так, швидше «приколотися» хотів, ніж справді з’ясувати свої перспективи.

Досить висока худорлява фігура дівчинки ось-ось мала зникнути за скляними дверима станції метро, і раптом Ігоря наче зірвало з місця – він трьома стрибками наздогнав її і незграбно схопив за рукав куртки:

– Стій!

На диво, вона не злякалась, не почала вириватися чи тікати, а мовчки завмерла перед дверима, вже простягнувши одну руку до них, і спокійно повернула голову до незнайомця зі схвильованим обличчям та дещо іронічним поглядом. Той знітився і відпустив рукав.

– Вибач, ти той… Це – правда? Чи це прикол такий?

Дівчинка мовчала. Обличчя її нічогісінько не виражало, але очі темно-волошкового кольору, здавалося, зверхньо дивились на «дядечка», який не втримався і кинувся за нею. Мабуть, такий вираз очей буває у рибалки, який, дочекавшись, коли риба клюне, ще не підсікає, але вже сподівається на улов. Ігор навіть це відчув, щоб не сказати, усвідомив. Бо з якоїсь миті він узагалі не дуже розумів, що відбувається.

– А ви теж професор, чи справді цікавитеся майбутнім? – посміхаючись лише очима, промовила дівчинка і поправила русяві кучері, що вибилися з-під блайзера.

– Уважай, що цікавлюсь. А у скільки обійдеться мій інтерес?

– Про далеке майбутнє чи близьке? – запитала дівчинка так просто, наче просила розміняти їй купюру дрібними монетами.