– Вибачте, мені пора.

– Отож, справи – клопоти… Ви тримайтесь, тримайтесь. Передавайте привіт Ірочці.

Анатолій роздратовано вскочив до машини й довго м’яв цигарку між пальцями, намагаючись загасити відчуття огиди й дешевої гри. Ірочці. Та вам було б про що позойкати на вечірній прогулянці, а решта – мильна булька. Армагедон і є, той самий. Ірочці… Іра. Точно, вона має знати адресу Віки, стовідсотково знає.

Місто тануло й розтікалось між пальцями, а він довго не міг збагнути, що в ньому не так. Їхав до лікарні й весь час озирався. Спустошене… Чи німе? Хоча ні, воно продовжує рухатись, наповнюючи бетонне єство звуками: гулом двигунів, гудками, сигналами, голосами. Анатолій звик до цієї симфонії настільки, що вже перестав помічати, як не помічають, наприклад, дихання людини поруч – правда, доти, доки це дихання є. Після першого дитячого майданчика він усе зрозумів й від несподіванки натиснув на гальма, від чого авто розвернуло й ледь не занесло. У піску гралося всього-на-всього дві дитини. Лише дві, та й то – на обличчі батьків, котрі стояли за крок, кожен м’яз сповіщав: «Треба тікати». Серце стислося, як равлик, вражене побаченим, а потім забилося часто-часто. Виявляється, місто, в якому бракує дитячого сміху, одразу ж стає німим. Оговтувався довго й навіщось затуляв вуха. Може, тому, що не хотів чути нової тиші?

Але вона була скрізь і щонайстрашніше – у ньому.

Лише біля лікарні Анатолій згадав про передачу й зітхнув (ну не йти ж до колишньої з пустими руками: все-таки лікарня, не годиться), вийшов і пройшовся вздовж алейки, де на зацілованих сонцем тротуарах стояли лотки з дарами червневого літа, а потім якось випадково наштовхнувся на стареньку з двома кошиками.

– У мене, синочку, своє, домашнє. Ось цими руками вирощене. Дивись, огірочки – аж солодкі, пахнуть! І полуничка перша, красуня. Як вона у спеку й налилася так? Бери, не пошкодуєш.

Анатолій відклав кілька огірків, а потім перевів погляд на стиглу красуню. Пахне як. Чоловік примружив очі від задоволення, і чомусь одразу ж пригадалось, як Іринка, будучи вагітною, з’їдала по кілограму цього ягідного дива за раз.

– Зважте й полуниці, було б тільки в чому її вимити… там.

Старенька завмерла, а потім подивилась так сонячно:

– На передачу купуєш? Бачу-бачу, в лікарню. На, сину, а гроші свої назад забери. Не треба.

– Та ви що! У мене є, чим заплатити, я… я можу ці кошики оптом придбати.

– Можеш, можеш. А серце людське купиш? Я ж від щирого серця. Візьми. У мене дочка, коли третю поспіль дитину втратила, так і не виносивши, нічого не хотіла, жити не хотіла, а мої молитви та яблучка з саду рідного повернули до життя бідолашну. Бери-бери, синку, дивись, хвороба й відступить.

Чоловік вдячно торкнувся пошерхлої руки. Ну от, зовсім незнайома людина, а щиро так. Принишкла біда за спиною здригнулась й розділилась навпіл.

– Іди з Богом, синку. А ще молись.

У лікарняній палаті пахло ліками й спекою. На стіні жовтою плямою застрягло обіднє сонце. Жінка сиділа в кутку ліжка й розхитувалась на ньому вперед-назад, вперед-назад.

– Іро, це я. Привіт.

Не ворухнулась.

– Ось, тут для тебе. Покуштуй.

Пусті очі й тиша. Чоловік розгублено сів поруч.

– Іро, це важливо. Послухай, будь ласка. Де живе Віка? Ота руда дівчинка, з ластовинням на носі. Мені потрібна її адреса, дуже-дуже потрібна. Терміново. Ти чуєш?

Жінка хитнулась туди-сюди, туди-сюди, а лікар в кутку розчаровано розвів руками.

– Безнадійно. Ви бачите, в якому вона стані? Відгородилась від світу й мовчить, мовчить – годинами, правда, іноді оживає, а тоді бурмоче без упину.

– От бачите. Значить, говорить таки. Що? Що говорить?

Чоловік відійшов до дверей, протер скельця окулярів й винувато промовив:

– ВОДА.

Це було схожим на біг… по колу. Спека. Спека. Спека. І раптом ВОДА. Чоловік затискав скроні долонями й знову і знову розпочинав цей диявольський біг. Хто? Як? Чому? Дві дитини – і жодної відповіді. Але комусь потрібні були ці смерті? Абсурдні й незрозумілі смерті. Навіщо, навіщо топити? Вода. Озеро. Мертві дівчатка. Цього не могла зробити нормальна людина, та й просто людина – не могла. Господи, за що б зачепитись? Де дістати адресу тієї Віки?

Чоловік здригнувся й налякано зробив крок назад. Ні, ні. Повернутись у це місце – все одно, що померти… заново. Однак ноги чомусь привели його саме сюди. Парк неначе впізнав, зітхнув тишею напівпорожніх алей і покликав під захист розлогих крон. У ньому практично не було людей. Кілька силуетів випадкових перехожих й десятки зосереджених облич у формі. Господи! Навіщо їх стільки? Це схоже на відчай. Очевидно, силові структури усіма можливими способами намагаються уникнути ще одного вбивства. Але… Але невже ось так можна впіймати Звіра? Він зачаївся. Заліг у своєму сховку, аби сповна насолодитись страхом – собою породженим. А потім знову буде стрибок, раптовий, миттєвий, виважений. І хто відведе його? Ось ці серйозні фізіономії?

– Мамо.

Дитячий голос пронісся парком, наче вихор. Патрульні сполохано зашепотіли в рації та мобільні телефони. Увага. Увага. Десятирічний хлопчик з букетом ромашок у руках. Ні, з дорослим, здається, матір’ю.

– Мамо, я повинен це зробити. Не бійся. Бачиш, скільки міліції?

Жінка тривожно оглядалась довкола, намагаючись відмовити сина, доки хлопчик не взяв її руки в свої долоні, зазирнув глибоко-глибоко в очі й прошепотів:

– Мамо, я МАЮ це зробити.

Щось було в його погляді. Справжнє. Те, що не можна втримати у собі. Мати здалася:

– …Ходімо.

Анатолій провів їх поглядом, доки ті зовсім не зникли з поля зору, а потім ще довго намагався збагнути, кого нагадує йому цей хлопчик. Звідки він міг його знати? Через деякий час дивна пара повернулась назад: хлопчик опустив голову й ледь пересував ноги, а жінка потай витирала непрохані сльози, букетика ромашок у руках вже не було.

– Мамо, а чому… чому це сталося?

– Не знаю, синочку. Але ти повинен бути сильним. Сильний хлопчик обов’язково б їй сподобався. Чуєш, Іллє?

Анатолій відчув, як тисячі голок пронизують пам’ять. Ілля. Точно! Це ж… Це ж той закоханий хлопчик, з будинку навпроти. Це він щовечора малював оте кругле, неначе надуте, серце після знаку «дорівнює», підносив Оксанчин ранець зі школи, крадькома клав на поріг солодощі та квіти, знав, що вона любить, з ким дружить. Точно! Він має знати, де живе подруга доньки, обов’язково має знати. Хто ж тоді, як не він?

– Ілля?

Дитячі очі розширились, а потім розгублено втекли кудись вбік.

– Це я.

Жінка поруч насторожено відсторонилась:

– Що вам потрібно від мого сина?

– Мамо, це тато… Оксани.

– Вибачте. Я не затримаю. Мені потрібна адреса Віки, з якою товаришувала Оксанка.

– Віка Бобренко? Так вона ж поруч з парком живе, он отой жовтий будинок, другий під’їзд, перший поверх, квартира вісім.

Жінка, оговтавшись, перепросила:

– Пробачте мене за таку нездорову реакцію. Просто все це… словом… Моторошно якось, та ще й не знаєш, чого чекати. Прийміть наші співчуття. Оксанка… була надзвичайною дівчинкою, принаймні для мого сина. Ілля ці два тижні тільки й робив, що просив і просив привести до цього озера, де… де…

– Я ромашки хотів покласти… щоб їй не так страшно було.

– Сину, та що ти говориш? Оксанки там нема, вона… вона…

Анатолій здригнувся:

– Нічого… У вас росте справжній мужчина. Пишайтесь ним.

Присів, зазирнув до карих зіниць й відчув заздрість: скільки ось цей серйозний хлопчина знав про його дочку, тоді, як її батько…

– Спасибі, друже, – і вже коли дивився їм услід, прошепотів: – Ромашки вона, справді, любила найбільше.

Анатолій стояв біля під’їзду вже добрих півгодини, дивився на вікно, заслонене мереживною фіранкою, і ніяк не міг наважитись відкрити вхідні двері. З кватирки виповзали запахи смаженої картоплі й риби, чулося бряжчання посуду, рівні кроки господині, по телевізору йшла трансляція футбольного матчу. Звичний вечір звичайної сім’ї. Ось так затишно могло бути й у нього, затишно і спокійно. Але ні.