Що є антонімом до слова «смерть»? Слово «життя», скажете ви. Ні, помиляєтесь, не життя є протилежністю смерті, а… Про це згодом.

Колись, багато років тому, мене відвідав один чоловік. Була зима, а він приїхав із Закарпаття, разом з великим чорним собакою, щоб зустрітись із авторкою книги «Господар». Він сказав мені дивні слова: «Я сподівався побачити каліку, а побачив здорову молоду матір з веселим дитям». «Як це?» – спитала я. «А у повісті “Соловейко” ви, тобто ваша героїня, вистрибуєте з вікна». Це ототожнення автора з персонажем змусило мене замислитись, чи добре я вчинила, написавши таку сумну річ, яка викликає у читача асоціації зі мною. Мабуть, щось подібне трапилося з книжкою «Грішниця» молодої письменниці з Чернігівщини Олени Печорної. Читачі могли подумати, ніби авторка сама переживала ті страшні речі, що випали на долю її героїні. Навіть у мене виникла підозра: можливо, авторка працює в такій структурі, яка опікується ізгоями суспільства: хворими на СНІД, алкоголіками, сиротами, тому й пише про це так виразно і з таким болем?

Та ні, Олена Печорна за фахом педагог, виховує двох дітей – і ось написала вже другу книгу, з не менш трагічним сюжетом. У психології творчості це називається «переддосвідним знанням» – дар перевтілюватись у персонажів різного віку, різного соціального статусу, протилежної статі. Це нечасто трапляється в літературі, цього не можна навчитись. Це – особливе сприйняття реальності як співпереживання. А від співпереживання до милосердя – один крок, хоча останнє й не належить до категорій літератури.

У новій книзі, написаній у жанрі мелодраматичного детективу, Олена Печорна знаходить для кожного персонажа місце у своєму серці. Хай то буде архітектор Анатолій, який шукає вбивцю своєї дитини, чи дівчина Ліля, хвора на анорексію, чи дідусь із притулку для старих, чи дівчатка, які наче метелики полетіли назустріч пригодам, чи слідчий, який врешті стає священиком, навіть убивця-маніяк… Персонажів у цій трагічній історії багато. Місто, що знемагає від спеки. Не столиця і навіть не обласний центр, і, можливо, тому воно справляє враження цілісного живого організму, який переживає кризу. Це не смертельна хвороба, однак найгіршим, що може трапитися з нами та з цим містом, буде опинитись між життям і нежиттям, у сірій зоні байдужості й егоїзму.

Іноді з’являються люди (найчастіше це діти, старі, диваки), які виводять нас із цієї сірої зони. Як у житті, так і в літературі вони гинуть, щоб ми очистились і зрозуміли, що альтернатива смерті – це любов і ніщо інше.

Є ще одне важливе, що спадає на думку після прочитання книг Олени. Сильні не захищають слабких, як би то мало бути згідно з логікою буття. Це слабкі допомагають слабшим. У романі «Кола на воді» осиротілі, ошукані, зневажені життям люди створюють товариство, яке допомагає дітям-інвалідам і дітям із тяжкими психічними травмами.

Важко передбачити, якими будуть наступні книжки Олени Печорної, яка тільки робить перші кроки в літературі. Їй доведеться ще опанувати мистецтво добору матеріалу, позбутися мелодраматичного пафосу, але нехай та відвага, із якою вона береться за надзвичайно гострі й важкі теми, залишається з нею. Її творчість може стати в майбутньому гідним викликом сучасній безсюжетній та егоцентричній прозі.

Галина Пагутяк

У небі хтось смажив яєшню. Розпечений диск сонця ліниво повз горизонтом, нагріваючи повітря до температури кипіння, і через це навіть дихати було боляче. Анатолій розчаровано відійшов від розкритого навстіж вікна і сів за робочий стіл. Власне, його мало цікавили причини аномальної спеки, однак чоловік дедалі серйозніше переймався, як би самому не стати черговою яєшнею скаженого літа. Спека заважала жити, дихати, працювати; останнє дратувало неймовірно, оскільки всі часові графіки летіли шкереберть, вірніше, безнадійно застрягли на місці. Чоловік приречено глянув на годинника, намагаючись підрахувати, скільки триває це витончене катування роботою. Голова боліла, думки вже другу годину відчайдушно намагались утворити логічний ланцюг, однак тільки втомлено збивались у купку, натомість числа вистрибували перед очима вгору-вниз, зліва направо, назад і знову спочатку. Чим тобі не сонячні зайчики? Неначе без них того клятого сонця бракує!

– Бр-р-р, – чоловік відклав папери і міцно заплющив очі. – Такими темпами роботу і до кінця вихідних не завершити. Божевільня.

Він неохоче згріб документи, взяв під руку ноутбук і спустився на перший поверх. З вітальні приємно потягнуло прохолодою. Добре, що хоча б там устигли встановити кондиціонер. Це ж треба, бісова техніка сьогодні все одно що життя, принаймні без неї останнє перетворювалось на пекло, а кожний наступний температурний рекорд переконливо підсилював це відчуття. При звуках його кроків у кімнаті почулось муркотіння. Рената. У її присутності зосередитись точно не вийде. Ніби доводячи цю аксіому, розкішна блондинка граційно вигнула спину, зануривши пишні груди в надра шкіряного дивану.

– Мур-р-р.

– Солоденька моя, мені необхідно попрацювати.

Жінка повільно підвелась, насолоджуючись кожним рухом соковитого тіла.

– Звичайно, любий. А давай я тобі допоможу?

Анатолій розклав свій інвентар на журнальному столику й приречено видихнув:

– Не зараз. Вибач, але терміни підганяють.

Блондинка ображено похнюпила симпатичного носика, а потім легенько поцілувала у підборіддя й пішла, спокусливо похитуючи стегнами.

– Бісова спека, – пробурмотів нещасний і відчайдушно занурився у підрахунки.

Сонце застрягло. Таке часом трапляється з надувними кульками або повітряними зміями, але щоб сонце? Вогняний звір сіпнувся раз, вдруге, але гілки дерев лише міцніше затисли його у мереживі зеленого капкану й таки спіймали.

У міському парку також було спекотно, однак у затінку велетенських крон все ж таки дихалось легше, й кількість відвідувачів це переконливо доводила. Люди мирно прогулювались доріжками, дрімали на лавках, навіть вмощувалися просто на траві. Десь поруч гарчало смішне щеня й без упину кружляло навколо дуба, намагаючись упіймати сонячного зайчика. Трохи далі дві дівчинки грали в класики. При кожному їхньому стрибку яскраві сукні розлітались, перетворюючи своїх власниць на дві велетенські квітки, котрим заманулося потанцювати. Дівчатка посміхались й хапали долонями шматочки розірваного сонця, а над їхніми головами творили музику невидимі оркестри. Сивий дідусь, який сидів навпроти, довго милувався живою картинкою і врешті-решт замріяно зітхнув: «Неначе у раю».

Рай знищили вже за годину. В одну мить. Виття сирен, гарчання натренованих собак, вигуки людей у формі. Останні блискавично вистрибували з машин і рівними шеренгами розходились довкола, аби методично обшукати кожний квадратний метр сполоханого парку. Шукали дівчинку. Ту, що нагадувала квітку.

Анатолій майже закінчив роботу, ще трошечки, зовсім-зовсім трішки, і можна буде полегшено зітхнути. Рената, немов відчуваючи це, спустилася вниз і тихенько вмостилася поруч. Годинник на стіні мирно відлічував хвилини. І раптом різкий звук телефонного дзвінка. Чоловік автоматично підняв слухавку і так само автоматично підтвердив, що саме він Анатолій Миколайович Кравченко. По той бік лінії зависла тиша, а потім незнайомий голос повідомив: